Протягом усього лютого 2024 року пролунало чимало стратегічних заяв і рішень і від західних політиків, і лідерів російського режиму. Європа на щорічній Мюнхенській безпековій конференції демонструє готовність докладати більше зусиль, щоб стримувати москву в умовах виборчих перегонів у США, які схиляються до ізоляціонізму. А на цьому тлі путін демонстративно вбиває лідера прозахідної опозиції Навального, повністю ігнорує залишки псевдодемократії під час так званих президентських виборів і загострює погрози Заходу.
Ба більше, наприкінці лютого бачимо наростання ескалації: французький президент Емманюель Макрон уперше заявляє про можливість розміщення військ Франції та інших держав НАТО в Україні. Водночас путін саме на другу річницю повномасштабного вторгнення в Україну перерозподіляє кордони військових округів, посилюючи військову концентрацію на кордонах країн Балтії та Фінляндії. Урешті, широко анонсований і переважно нудний виступ 29 лютого перед Федеральними зборами рф, окрім традиційних обіцянок поліпшити життя росіян, чітко містив погрозу ядерним озброєнням у бік західних держав. Досі путін такого собі не дозволяв — на відміну від нижчого рівня чиновників і пропагандистів, наприклад Мєдвєдєва й Соловйова. Дедалі більше розмов про можливе вторгнення росії до країн Балтії, що є членами НАТО. То чого чекати від диктатора 2024 року?
Щодо нових меж військових округів, то проєкт указу президента рф з’явився ще у вересні 2023-го й передбачав зміни від січня наступного року. Військовий поділ за часів путіна міняють регулярно, що кілька років. До цього діяла ітерація від 2020 року. Експерти звертають увагу на приєднання окупованих територій України (Запоріжжя, Херсонщини, Донеччини й Луганщини) до Південного округу, що є ще одним фактом злочинних дій та агресії. Насправді згадані дії, імовірно, формальність, бо вже від 2014-го туди ж додали окуповані Крим і Севастополь. Звісно, з Ростова найзручніше керувати військами на загарбаних територіях.
Читайте також: Дилема європейця й російська війна
Але помітні й інші зміни, знакові. Це поява Ленінградського округу, що повністю збігається з Північно-західним федеральним. Раніше Санкт-Петербург, Новгород, Карелія входили до Центрального округу (московського), а Комі, Архангельськ, Мурманськ перебували в особливому окрузі Північного морського флоту. Окремий округ для цього флоту створити саме 2020 року, щоб конкурувати в Арктиці й посилити морський вплив рф. Вочевидь, у кремлі тепер відмовляються від ставки на розвиток морської сили, яка виявилася малодієздатною.
Ще один важливий момент: межі Ленінградського округу повністю збігатимуться з Північно-західним федеральним округом. А в москві намагаються уникати таких збігів, щоб не допускати контактів між цивільною та військовою владою на місцях. У минулій ітерації таке було лише в Далекосхідному окрузі (з географічних причин віддаленості). Зокрема, Ленінградський округ майже в нинішніх межах існував у 1990-х і був розформований 2010 року, якраз коли путінська вертикаль зміцніла. Повернення центру до Петербурга може свідчити і про побоювання конфлікту на Балтійському морі, і прагнення посилити контроль над другим містом країни, звідки родом путінський клан і де згодом була база Пріґожина.
У будь-якому разі головна зовнішня причина укріплення північно-західного кордону очевидна — інтеграція Швеції та Фінляндії до НАТО. І якщо можливість ескалації на цьому напрямку обговорюють останніми місяцями, то підготовчий процес розпочався ще пів року тому. Мабуть, маємо справу з далекосяжною стратегією. Та й загалом у бюджеті на 2024 рік військові видатки рф сягають 29 % ВВП.
Варто розуміти, що хоча російська політика часто вимушено реактивна, вона насправді часто вдає емоційний підхід, реалізуючи давно заплановані рішення. До речі, агресію проти Грузії та України теж планували за десятки років, відколи під приводом конфлікту в Ічкерії рф стала концентрувати війська й техніку в європейській частині, прямо порушуючи взяті ще СРСР зобов’язання за Договором про звичайні збройні сили в Європі від 19 листопада 1990 року.
Читайте також: Імперська природа московських демократів
Утім, з боку Європи більше розмов і планів, ніж реальних дій. На тлі неочікуваних заяв про французькі війська Макрон змушений визнати, що країни ЄС за 2023 рік змогли виготовити лише третину обіцяної Києву кількості боєприпасів. І досі Париж мінімально задіяний у технічній допомозі ЗСУ (як порівняти з Данією, Нідерландами й Німеччиною). Водночас Берлін має іншу проблему: попри розгортання широкого пакету допомоги, у політиці залишаються активні голоси так званих миротворців, що з погляду України свідчить про фактичну капітуляцію, хоча й розтягнену в часі. Загалом українські експерти й військові погоджуються, що західна допомога (зокрема, більш далекобійні ракети) цінна, однак приходить запізно, що дає змогу росії адаптуватися. Суттєво скоригувати ситуацію на полі бою могли б додаткові засоби ППО й значна кількість авіації. Оскільки тепер саме відсутність паритету в повітрі посилює проблеми на фронті, то в битві за Авдіївку росіяни широко застосовували керовані авіабомби, знищуючи українські укріплення.
Додають складнощів і тісні економічні зв’язки ЄС із Китаєм, який займає нейтральну, але щораз більше проросійську позицію, що видно з виступів ексголови МЗС Китаю Ван Ї в Мюнхені, де той порівнював Китай і росію як «позаблокові держави», орієнтовані на мирне співіснування. Цими ж днями представник КНР при ООН Чжан Цзюнь прямо закликав США перестати додавати Києву озброєння заради швидкого миру.
До того ж складається враження, що Берлін і Париж використовують тему України, конкуруючи між собою. З одного боку, заяви Макрона про можливість уведення військ на тлі порівняно слабкої підтримки. З другого боку, міністр оборони Німеччини Боріс Пісторіус заявив, що слід зупиняти москву в інших регіонах, зокрема скеровувати радників в Африку, навіть якщо тамтешні режими, що відчувають загрозу з боку росії, не повністю відповідають європейським стандартам. Ідеться про традиційну зону впливу Парижа, у якій за останні роки москва укріпилася через військові перевороти (Малі, Буркіна-Фасо, Нігер). І здається, Пісторіус непрямо звинуватив Париж у нездатності самостійно розв’язати питання.
Та загалом є і зачатки оптимізму: принаймні європейські політики усвідомлюють, що швидкого розв’язання не буде, варто готуватися до тривалого протистояння з можливою ескалацією в різних географічних точках. Проте для адекватної реакції ще потрібні негайні дії після відповідних заяв.