Серединна імперія, або Піднебесна, як традиційно називають свою країну самі китайці, зазвичай вважається великою в усіх сенсах континентальною державою з відповідними геополітичними інтересами. Територія сучасної Китайської Народної Республіки (КНР) становить 9 596 960 км2, населення — більш як 1,37 млрд осіб.
Утім, КНР також є великою морською державою, адже протяжність берегової лінії від кордону з КНДР до кордону з В’єтнамом сягає 14 500 км. Море відіграє величезну роль в економіці країни, а морські шляхи сполучення єднають його з усіма провідними торговельними партнерами на інших континентах.
Сучасний Китай є потужним гравцем на світовому ринку. Китайська економіка міцно утримує друге місце у світі з перспективою виходу на перше вже до 2020 року. І це вже враховується в поточних планах розвитку країни. Своєю чергою, динамічне зростання її економіки, що спостерігається особливо останніми роками, зумовлює кількісне та якісне збільшення експорту китайських товарів і послуг на світовому ринку. Піднебесна має сьогодні найбільший у світі експортний потенціал і найбільші золотовалютні резерви, а також інвестиційні спроможності. Водночас вона дуже залежить від імпорту енергетичної сировини, нафти й газу, які вона здебільшого отримує морським шляхом із країн Перської затоки (Саудівська Аравія та Іран), Австралії та меншою мірою трубопроводами з країн Центральної Азії.
Читайте також: Хто і навіщо знищив Чорноморський флот?
Переважна частина китайського експорту з огляду на розташування основних ринків збуту (США, ЄС, країни Африки та Латинської Америки) також здійснюється морським шляхом. Отже, із суто об’єктивних причин традиційна континентальна держава, якою Китай був багато століть поспіль, змушена все більше повертатися до морського напряму розвитку власної економіки.
До цього слід додати активізацію зусиль з освоєння країною покладів корисних копалин, нафти й газу на континентальному шельфі та відповідні претензії на спірні із сусідніми країнами акваторії й низку островів у близькій та далекій морській зоні. Насамперед ідеться про острови в акваторіях Жовтого, Східно-Китайського та Південно-Китайського морів («перший ланцюг островів»).
З огляду на спірний статус зазначених територій, де містяться величезні поклади енергетичної сировини та інших корисних копалин, не дивно, що на них претендують й інші, сусідні з Китаєм країни, зацікавлені в можливості видобутку нафти й газу. Ця обставина вже багато років є причиною протистояння, потенційних конфліктів і напруженості в регіоні. Безумовно, все це не може не впливати на розвиток морської стратегії КНР. І це лише найближча мета. Адже насправді в Пекіна амбітніші плани на морському напрямку. Морська експансія Піднебесної має глобальні цілі.
До 90% усіх китайських експортних та імпортних морських перевезень і 27% вантажопотоку припадає на морські комунікації, що проходять Південно-Китайським морем і відповідно Індійським океаном, поєднуючи Піднебесну з Австралією, Африкою, Європою та низкою країн Азії. Тож головним регіоном застосування Військово-Морських сил Народно-визвольної армії Китаю (ВМС НВАК) протягом наступного десятиріччя буде напрямок Індійського океану.
Читайте також: Азійсько-деспотичні орієнтири
За експертними оцінками, зазначені комунікації мають критичне значення для економіки Китаю і з погляду забезпечення потреб національної енергетики вуглеводнями — для компенсації дисбалансу між попитом і можливостями видобутку нафти й газу в самій КНР. За експертними прогнозами, з огляду на постійне зростання економіки та її енергетичні потреби частка імпорту надалі зростатиме до 80% попиту.
Стратегічні пріоритети
Підтвердженням цього є реалізація Китаєм амбітної стратегії «низки перлин» — створення лінії стратегічних партнерів на узбережжі вздовж морських комунікацій у напрямку Перської затоки. Зокрема, Піднебесна активно розвиває військово-морську співпрацю з Пакистаном і М’янмою, укладено військові угоди з ПАР і Камбоджею, активізовано участь китайського капіталу в розбудові та розширенні порту Читтагонг у Бангладеш.
Останнім часом КНР у межах підвищення своєї енергетичної безпеки активізує зусилля (і пропонує інвестиції на привабливих умовах) на підтримку планів Таїланду щодо будівництва стратегічно важливого каналу через перешийок Кра, який має поєднати Андаманське та Південно-Китайське моря, обминаючи таким чином перевантажену Малаккську протоку (600 суден на добу), територіальні води Індонезії та Малайзії.
Довжина каналу може сягати до 100 км, пропускна спроможність — 200 суден на добу. Його привабливість підвищуватиме економія часу (до кількох діб), бо не треба буде обходити Малаккський півострів. Вартість проекту — $20–23 млрд. Термін реалізації, за китайськими оцінками, до 10 років.
Поряд із каналом пропонується побудувати нафтопровід, призначенням якого буде скорочення маршруту постачання нафти до Китаю та країн Південно-Східної Азії. До речі, пріоритетом для каналу будуть саме нафтові танкери. Решта суден, насамперед швидкісні контейнеровози, надалі користуватимуться Малаккською протокою.
Читайте також: Операція «Флот для України»
Зі свого боку, США небезпідставно вбачають у будівництві таїландського каналу посилення стратегічних позицій Китаю, оскільки той, по-перше, матиме можливість вільного перекидання кораблів із Тихого океану до Індійського, а по-друге, поліпшить логістику поставок нафти з родовищ Близького Сходу. Все це значно ускладнить, у випадку війни, можливість енергетичної блокади Китаю та ускладнення поставок нафти з регіону Перської затоки.
Іншою важливою геополітичною реалією китайської морської експансії є початок створення Піднебесною власних закордонних військових баз у ключових і стратегічно важливих пунктах світу. Першу таку базу китайці відкрили 13 липня 2017 року в Джибуті. На черзі інші в різних регіонах світу, що свідчить про глобальні амбіції та військову експансію Пекіна в сучасному світі.
База в Джибуті сприятиме військовій та економічній присутності Китаю в Африці, а також у Червоному морі поблизу стратегічно важливих морських комунікацій. Десятирічна угода про її створення була підписана в січні 2016-го й дозволяє КНР розмістити на базі до 2026 року 10-тисячний військовий контингент з усією необхідною інфраструктурою і правом подальшої пролонгації угоди за згодою сторін. Це вже шоста іноземна база на стратегічно вигідній території після США, Франції, Іспанії, Італії та Японії. Цікаво, що американська база Кемп Лемоньєр (єдина постійна база Сполучених Штатів в Африці) розташована лише за 10 км від китайської.
База Кемп Лемоньєр відіграє ключову роль у протистоянні загрозам у цьому неспокійному регіоні світу (Східна Африка, район Африканського Рогу та Ємену). У травні 2014-го термін її оренди було продовжено на 20 років (вартість оренди — $70 млн на рік).
Місце розташування китайської бази поблизу Кемп Лемоньєр навряд чи можна назвати випадковістю, адже це чудова можливість для постійного моніторингу американського об’єкта з використанням для цього різних видів розвідки.
Проте сусідство з китайцями виявилося проблемним для американців ще й з іншого приводу. Повідомлялося, що зі своєї бази китайські військові нібито здійснили низку лазерних атак проти американців. Зокрема, на початку травня цього року повідомлялося про заяву Пентагону, який звинуватив китайців у спробі осліплення двох пілотів американського літака С-130, які зазнали важких опіків. Щоправда, китайці це заперечують і офіційно пояснюють відкриття своєї бази виключно «…необхідністю вирішення логістичних проблем, передусім щодо забезпечення транспортного сполучення» і мореплавства китайських суден в Аденській затоці та створення умов на випадок необхідності евакуації китайських громадян із сусідніх країн.
Читайте також: «Кентаври» для українського флоту
Справді, Схід — справа тонка. Китайська офіційна позиція є переконливою, якщо згадати окрім зростання нестабільності в регіоні Африки та Аравійського півострова підвищення економічної активності КНР і дедалі більшу кількість китайських фірм. А внаслідок подій у Лівії 2011 року китайці евакуювали звідти понад 35–40 тис. своїх громадян і понад 650 із Ємену.
Не варто забувати й про загрозу з боку сомалійських піратів, хоча після 2013-го в результаті запровадження ЄС міжнародної антипіратської операції Atalanta, терміни якої щороку продовжуються, вона знижується (у 2013–2014-му активну участь в операції брав і український фрегат «Гетьман Сагайдачний»).
Тому існують усі підстави пов’язувати появу китайської бази в Джибуті та кораблів ВМС НВАК в Індійському океані з початком глобальної військової експансії Китаю і переведенням глобального китайсько-американського суперництва на новий, мілітарний рівень. Із такою експертною оцінкою корелюється повідомлення про можливість будівництва китайської військово-морської бази в Пакистані, а потім в інших країнах, із якими Піднебесну пов’язують добрі відносини й стратегічні інтереси.
Китай також постійно збільшує видатки на озброєння, які сягають щонайменше $180–200 млрд. Незважаючи на те що після 1979 року НВА КНР не брала участі в жодних війнах і збройних конфліктах, китайські військові підрозділи є активними учасниками миротворчих та стабілізаційних місій ООН, особливо в країнах Африки, де щороку перебуває понад 2,5 тис. китайських військових. На сьогодні вони присутні в Південному Судані, Ліберії та Малі. Китай також офіційно погодився надати 8 тис. своїх солдатів та офіцерів до складу миротворчих сил ООН (тобто п’яту частину 40-тисячного контингенту), а також виділив $100 млн на підтримку миротворчих сил Африканського Союзу.
Читайте також: Азійські «тигри» ставлять на авіаносці
Багато експертів розглядає відкриття китайської бази в Джибуті в контексті зменшення глобальної ролі та світового впливу США за часів президентства Барака Обами. На їхню думку, саме ця обставина відкрила іншим країнам, передусім комуністичному Китаю, шлях до посилення власних міжнародних позицій.
У контексті Джибуті йдеться не лише про КНР, адже крім згаданих країн власну базу тут має намір відкрити й Саудівська Аравія, яка претендує на роль провідної сунітської країни регіону на противагу впливу Ірану. До того ж останній має намір придбати базу на сирійському узбережжі Середземного моря.
Оскільки маленька й бідна Джибуті також належить до Ліги арабських держав, для Саудівської Аравії це має велике значення з огляду на географічне розташування цієї невеличкої країни на березі Баб-ель-Мандебської протоки, через яку проходить до 10% світового експорту нафти.
Китай на Близькому Сході
Північними воротами цього транспортного шляху з Індійського океану до Середземного моря поки що (з огляду на плани Ізраїлю побудувати альтернативний канал Бен-Гуріона) є Суецький канал. Крім того, для Ер-Ріяда має значення розташування Джибуті поблизу Ємену, де вже третій рік поспіль веде війну коаліція арабських країн на чолі із Саудівською Аравією, намагаючись перемогти повстанців племені хуту, підтриманих Іраном.
Відповідно, американська база Кемп Лемоньєр відіграє ключову роль із погляду підтримки Сполученими Штатами саудитів у Ємені, хоча за часів президента Обами Ер-Ріяд не був упевнений в американській підтримці, особливо після ядерної угоди з Іраном. Тому Саудівська Аравія активно залучала в регіон інших гравців, таких як фінансово залежні від неї Єгипет, Судан або ж Джибуті.
Під саудійським впливом до Джибуті почали надходити інвестиції з ОАЕ та Бахрейну. Не залишився осторонь і Китай, який у межах своєї перевіреної практики інвестував у комунікації й шляхи сполучення $14 млрд (будівництво швидкісної залізниці між Джибуті та Аддис-Абебою). І це цілком корелюється з китайською експансією в Африці.
Читайте також: Хто в Чорному морі господар?
Після обрання президентом США Дональда Трампа Ер-Ріяд дістав важливу для нього стратегічну підтримку Вашингтона, американську зброю тощо, проте ситуація залишається складною. Усі гравці намагаються випередити тут один одного, насамперед США і Китай. Це добре видно хоча б за показниками товарообігу. Наприклад, товарообіг КНР — Джибуті у 2017 році зріс до $1,1 млрд (США — Джибуті — лише $150 млн). Американці, щоправда, надають продовольчу допомогу Джибуті в межах USAID на суму $3 млн, однак рішуче програють китайцям змагання у площині застосування м’якої сили. Здається, США просто не мають стратегічного бачення щодо цього регіону, тоді як китайці дуже добре розуміють, що їм потрібно.
Майже одночасно з лінією Джибуті — Аддис-Абеба китайці відкрили залізничне сполучення Момбаса — Найробі (Кенія), яке обійшлося в $4 млрд. А вже 2015 року Пекін на саміті Африканського Союзу заявив про інвестиції в Африці на суму $60 млрд! При цьому варто зазначити, що китайський експорт до Європи сягає $1 млрд на добу (!). Більшість товарів проходить саме маршрутом через Червоне море та Суецький канал, тобто вздовж берегів Джибуті.
Водночас Китай залишається найбільшим імпортером нафти у світі: її поставки здійснюються із Саудівської Аравії та Ірану (обсяги торгівлі останнього з Піднебесною постійно зростають). При цьому фактично обидва згадані стратегічні постачальники нафти майже відкрито ворогують і навіть воюють у Ємені. Єменські повстанці племені хуту використовують для обстрілів саудівських міст балістичні ракети іранського виробництва.
Своєю чергою, для боротьби з ними на території Саудівської Аравії розміщені американські комплекси ППО-ПРО Patriot. За таких умов Китай виступає за припинення війни й проти останніх антиіранських санкцій, запроваджених нещодавно Сполученими Штатами.
Торговельна експансія Пекіна
Китай також здійснює активну торговельну експансію на Близькому Сході. Знову ж таки на відміну від США та інших західних країн він ставить на перший план економічні інтереси й намагається уникати конфліктів. На думку експертів, наразі йому це просто не потрібно.
Пекін у принципі не зацікавлений у зміні правлячих політичних режимів, не ставить під сумнів територіальну цілісність жодної країни і не втручається у внутрішній устрій у країнах-партнерах. При цьому китайців також не цікавлять такі актуальні для Заходу питання, як, наприклад, права людини тощо.
Як приклад такого підходу варто згадати хоча б успішне посередництво КНР (на прохання США) у 2018 році в питанні ядерного роззброєння Північної Кореї. Попри потенційний та очевидний успіх дипломатії на цьому шляху, не йдеться про жодні зміни в політичній системі КНДР, про об’єднання двох корейських держав або притягнення певних осіб до кримінальної відповідальності за злочини, зокрема перед громадянами інших країн. І це дуже показово.
Читайте також: Українська безпека: морський вимір
Єдиним фактором, що може впливати на китайську політику, залишається питання глобального ісламського тероризму (або джихаду) та його можливого експорту на територію КНР. Зокрема, йдеться про провінцію Сіньцзянь, населення якої переважно становлять мусульмани-уйгури. Отже, питання надто болюче для Пекіна, і це позначається на його відносинах із деякими країнами, зокрема з Туреччиною, а також зумовлює негативне ставлення Пекіна до «Аль-Каїди», «ІДІЛ» та подібних структур.
Водночас, наскільки китайська доктрина спирається не на конфліктність з африканськими країнами, тим більше багатими на нафту, настільки КНР зацікавлена в обмеженні глобальної могутності США, тому появу військової бази в Джибуті варто розглядати саме з цього погляду.
Варто тут згадати й про інші глобальні проекти Китаю, заснованих на використанні як м’якої сили, так і військової. Наприклад, «новий Шовковий шлях», морська складова маршруту якого проходить саме через Червоне море та Суецький канал (а також через порт Момбаса в Кенії).
Також доцільно згадати про стратегію (або концепцію) «низки перлин» зі створення мережі китайських військово-морських баз у дружніх країнах басейну Індійського океану. Піднебесна активно розвиває військово-технічну і суто військову співпрацю з Пакистаном, Бангладеш і М’янмою, куди постачає не лише військові кораблі, озброєння і техніку, а й власні технології та матеріали. Наприклад, у Пакистані реалізує масштабну програму з будівництва восьми нових підводних човнів експортного проекту S-20 (чотири з них будуть побудовані в КНР, решта в Пакистані) з терміном поставки до 2028 року. Усе це покликано забезпечувати китайський експорт та імпорт у глобальному вимірі.
Нагадаємо, що на відміну від КНР відносини США з низкою країн навколо Джибуті на чолі з Іраном напружені й складні. А після нещодавньої заяви президента США Дональда Трампа про вихід його країни з ядерної угоди з Іраном від 2015 року обстановка в регіоні почала стрімко загострюватися: 8 травня 2018-го Іран та Ізраїль вже обмінялися ракетними ударами.
Проблеми для США в регіоні завжди означають для КНР певну перевагу. І водночас Пекін не зацікавлений у подальшому ускладненні ситуації для того самого Ірану, звідки отримує нафту. Тим більше президент Трамп, попри останні події, займає жорстку позицію щодо підтримки Саудівської Аравії в її протистоянні з Іраном.
Експерти не виключають у подальшій перспективі також виникнення потенційного конфлікту Китаю із Саудівською Аравією за вплив на Джибуті та контроль над стратегічно важливою Баб-ель-Мандебською протокою. Саме розташування Джибуті над цією протокою визначає ключову роль цієї країни у змаганнях, що тривають у басейні Червоного моря.
Читайте також: Будемо з флотом-будемо сильні!
Утім, мілітаризація охоплює й інші країни регіону, наприклад ОАЕ (головний регіональний союзник Саудівської Аравії в конфлікті з Іраном, інтервенції в Ємені, боротьбі з «ІДІЛ» або в питанні ізоляції Катару). За неофіційними повідомленнями, урядові структури ОАЕ нібито вже досягли домовленостей із керівництвом регіональних влад Пунтланду, Сомаліланду (Сомалі) та Еритреї (Ефіопія) щодо заснування там військових баз Еміратів відповідно у портах Босасо, Бербера й Ассаб.
До змагань за вплив у Червоному морі приєднується також Ізраїль. Так, нещодавно Єгипет передав Саудівській Аравії контроль над двома невеликими островами біля входу до Акабської затоки. При цьому неофіційно повідомлялося, що фактично острови контролюватиме Ізраїль, який цілком реально розглядає можливість будівництва судноплавного каналу Бен-Гуріона, що має поєднати Акабську затоку та Середземне море, як конкурентну альтернативу Суецькому каналу. За неофіційними даними, китайці підтримують таку перспективу й навіть готові робити власні інвестиції. США ставляться до цього й можливого зближення КНР та Ізраїлю негативно.
Водночас Ізраїль планує разом із Китаєм створити залізничне сполучення між портом Ейлат (Акабська затока) та узбережжям Середземного моря. Участь Піднебесної в згаданому проекті не випадкова — це свідчить про ретельний і далекоглядний розрахунок на перспективу.
Разом із тим показова відкритість Джибуті для розміщення там іноземних військових баз є наслідком фінансової зацікавленості країни. Першість у перегонах у форматі м’якої сили тут поки що утримує за підтримки США Саудівська Аравія. А ось можливість відкриття на території Джибуті російської бази там цілком виключають.
Як надовго нейтральна на разі Джибуті залишатиметься в такому статусі, зважаючи на нинішні загрози та відкриття там ще й китайської військової бази, поки що невідомо. Але, на думку експертів, напевно, про довготривалі плани наразі не йдеться. Та хай там як, а наявність тут китайської військової бази означає не що інше, як силове забезпечення Пекіном власної політики у світі, контроль морських шляхів сполучення та китайську присутність у віддалених районах.
З огляду на свою стратегічну залежність від морських комунікацій КНР змушена постійно дбати про безпеку останніх, тим більше з урахуванням поточних і перспективних геополітичних змін та загроз, що виникатимуть унаслідок цього для самої неї. І головним фактором забезпечення власних інтересів країни на морі Пекін вважає наявність ефективного військового флоту — ВМС НВАК.
Китайські ВМС останнім часом активно поповнюються сучасними бойовими кораблями всіх класів, побудованими на вітчизняних заводах. Серед них уже другий авіаносець, новітні ракетні есмінці й фрегати, атомні ракетні та багатоцільові підводні човни, великі десантні кораблі, ракетні катери, протимінні кораблі тощо.
19 листопада 2018 року Піднебесна завершила формування власної глобальної космічної навігаційної системи BeiDou, що дає їй змогу незалежно забезпечувати свій флот засобами супутникової навігації та наведення високоточної зброї. І хоча за великим рахунком китайський флот поки що кількісно і якісно поступається американському, темпи його розвитку дають підстави говорити про наміри Пекіна досягти в перспективі паритету в цій сфері. Але навіть сьогодні ВМС НВАК уже далеко не той флот прибережної дії, що був наприкінці минулого століття, а цілком нова й сучасна морська сила, здатна виконувати наступальні завдання навіть у віддалених морях та океанах. І світ має рахуватися з новою реальністю.