Запасіться пляшками з водою, консервами, швейцарським армійським ножем і рештою речей, що можуть знадобитися в разі 72-годинної перерви в наданні комунальних й основних державних послуг. Тобто рекомендованим владою набором для виживання для британських родин, що перегукується з порадами єврокомісарки з питань управління кризами Аджі Лябіб.
Для нас це новина? Навряд чи. Варто хвилюватися не лише про російську атаку на критичну інфраструктуру. До катастрофи може призвести і волога, тепла, вітряна погода чи хуліганство, некомпетентність і невезіння. Минулого місяця пожежа на підстанції на цілий день зупинила роботу лондонського аеропорту «Гітроу», спричинивши колосальні перебої: були доступні інші джерела живлення, але працівники аеропорту не змогли вчасно відреагувати.
Незважаючи на заголовки в британській пресі, не новина також і те, що російська підводна війна становить серйозну загрозу національній безпеці. Росія встановлює мережу пристроїв для відстеження руху атомних підводних човнів Королівського військово-морського флоту. Розкішні яхти російських олігархів можуть бути використані для електронного спостереження. Жодне з цих «відкриттів» не є несподіванкою. Давно відомо, що Росія розміщує диверсійне обладнання на морському дні.
Насправді йдеться не про російські витівки чи злі наміри, а про нездатність Британії і подібних до неї країн забезпечити належну систему оборони й стримування. Приватні власники складних систем і мереж, на основі яких функціонує сучасне життя, не мають стимулу інвестувати в дорогі засоби для витривалості. Як наслідок — безліч вразливих місць, яких можна було б уникнути.
Ще одна помилка: переконання можновладців, що правда призведе до зайвої паніки (у перекладі: люди почнуть ставити незручні запитання). Політики й керівники оборонних відомств нехтують російськими загрозами, не вважаючи їх реальними й безпосередніми. Кремль загрожує лише далеким країнам, як-от країнам Балтії, Грузії чи Україні. Будь-які інциденти на внутрішньому фронті є поодинокими, нетиповими і легко вирішуються.
Це вже давно не так. А зараз такі ілюзії є вкрай небезпечними. Уявіть, що Британія вступає до міжнародної коаліції, яка вводить війська в Україну в рамках певного миротворчого контингенту після припинення вогню. Уявіть, атаку російських безпілотників і ракет, а також людські жертви. Якщо ми нічого не робимо, приймаємо російські виправдання або висловлюємо «глибоке занепокоєння», то руйнуємо залишки довіри до нас. Імператив національної безпеки зрозумілий: завдати у відповідь жорсткого удару по російських підрозділах і базах, які вбивають наших солдатів.
Та поки прем’єр-міністр Кір Стармер надумає віддати цей наказ зі свого бункера під Даунінг-стріт, спалахують попереджувальні лампочки в центрі управління британською електричною мережею. Фіксуються несправності на лініях електропередачі з Європою. Інженери впроваджують запасний план, запускаючи газові електростанції і тут-таки виявляють, що в магістральному газопроводі до Норвегії стався витік.
Що тоді робити? Чи буде Британія продовжувати, незважаючи ні на що, і ризикувати не лише блекаутами, але й подальшими російськими диверсіями, як-от скремблювання баз даних, паралізація банківської системи або кібератаки на наше керування повітряним рухом? На цьому етапі ми, можливо, нарешті зрозуміємо, що справжньою мішенню російської гібридної війни стала наша система прийняття рішень.
Напевно, вже запізно розбудовувати всю необхідну оборону. Ніхто не може захистити кожну точку кожного з десятків кабелів і труб, життєво необхідних для Британських островів. Росія готувалася роками, встановлюючи дистанційно керовані диверсійні пристрої для підриву «нервів» й «артерій» нашої цивілізації. На суші забезпечення комплексної оборони у фінському стилі займе десятиліття.
Набагато краще стримувати такі атаки, даючи потенційним агресорам зрозуміти, що вони зіткнуться з нищівною відповіддю. Але швидко перебудувати таке сприйняття також надзвичайно важко. Поки британці зрозуміють, кого звинувачувати, може бути вже надто пізно.