Викладачі під керівництвом ректора пишуть листи до органів державної та виконавчої влади та засобів масової інформації, щоб цього не робили й до чогось там апелюють. Ну, вважатимемо, що колумніст — то теж засіб масової інформації, і я можу, не розбираючись, хто правий, хто винуватий, хто за комуністів, хто за регіоналів, пояснити, що таке тренажерні центри при морехідних училищах, і їхню видатну роль у сучасному стані українського судноплавства. І що йдеться не про тренажерний зал із гантелями, як дехто вже подумав.
Що, нема ніякого судноплавства? А якщо знайду? Як розпродали в 1990-ті тисячі пароплавів: торговельних, риболовецьких, технічного флоту, що опинилися під українським прапором, деякі — на ганебний металобрухт, аби тільки вкрасти, так нових ніхто й не набудував, бо суднобудівні заводи так само хтось дерибанив?
Та й ті, що залишилися, наші ж українські судновласники позаганяли під екзотичні прапори Мальти, Панами, Белізу й навіть Молдови тощо, аби тільки до них на борт за кожного заходу в порт не заявлялися бригади доярів — пожежників, портових наглядачів, митників, прикордонників й екологічних інспекторів. Проста калькуляція річних витрат на хабарі доводила, що значно доцільніше втекти в Молдову, яка виходу до моря ніколи не мала, але отримала в подарунок від нас двісті метрів причальної стінки на Дунаї, і працювати під її прапором.
Дуже цікавою була у зв’язці доярів портова наглядова екоіснпекція. Якщо судно, що прийшло на завантаження в український порт порожнім, викачувало баласт ще у відкритому морі та йшло до причалу без нього, його штрафував портовий нагляд, бо так же можна й перекинутися. А якщо воно ставало під причал у баласті й починало викачувати воду з баластних танків уже в порту, його штрафував екологічний контроль, одразу доводячи, що баластна вода забруднена й дуже шкодить популяції бичків у Сухому лимані. Втім, за певну суму бакшишу зазвичай можна було «порішать» і з портовим наглядом, і з екологією. Капітан сам мав обрати, кому платити цього разу. У нас вільна країна.
Найгірше велося капітанам іноземних пароплавів із некорумпованих демократичних країн. Оскільки, за умовами цього квесту, здогадатися про бакшиш клієнт повинен сам, а потім ще придумати, як йому провести кілька тисяч готівки у звітності перед судновласником, ці нетямухи могли тижнями й навіть місяцями перестоювати на рейді, не розуміючи, чого від них вимагають, і залізаючи в шалені збитки. На таку ситуацію скаржився колись сивий капітан зі Шрі-Ланки, який за сумісництвом тримає на тому райському острові готельчик для європейських туристів. Саме це, а не красу одеських дівчат, він запам’ятав про Україну. Заради справедливості, треба сказати, що екологів скасували у 2014 році відразу ж після революції, а красу одеських дівчат скасувати не вийде ні в кого.
Мені бракує особистих вражень і спогадів про суднобудівні та судноремонтні заводи неньки, щоб пояснити вам, чому за такого зменшення кількості пароплавів (це насправді природний процес, який відбувається завжди, пароплави старіють) 26 років ніхто не будував нових їм на заміну, але, повірте, там було не менш весело. На деяких суднобудівних заводах навіть якийсь час збирали автомобілі «Жигулі» шостої моделі.
Міністр інфраструктури колись обмовився, що в 2014 році під українським прапором залишалося 19 суден. А тим часом реєстраційний номер мого колись приписаного до порту Херсон судна був 1551. Це тільки в Херсоні: щоб ви розуміли глибину падіння й не шукали судноплавства в темній кімнаті.
Читайте також: Діти лейтенанта Шмідта
Водночас моряки в нас не перевелися, плодяться, нагулюють жирок, процвітають, і їхні запаси все не закінчуються, хоча капітани й стармехи радянського гарту давно вже повиходили на пенсію й вирощують кроликів (ну, це щоб від того шрі-ланкійського колеги не відставати). А все тому, що з потрібної для будь-якої морської галузі тріади — судновласники, суднобудування, морська освіта — в нас уціліла тільки морська освіта. Цього було досить.
Річ у тім, що морська освіта в нас виявилася доволі доброю, і українці змогли претендувати на свій шмат пирога на світовому ринку праці. До того ж саме на посади командного складу й спеціалістів, а не простих матросів і мотористів, як, скажімо, ті ж таки ланкійці й філіппінці переважно. До окупації Криму я озвучував цю цифру з гордістю, чим завжди ставив у глухий кут опонентів: 5% всесвітнього морського екіпажу становимо ми, тобто кожен двадцятий моряк у світі — українець. Яка статистика зараз, вагаюся сказати, бо до неї добре докладались Севастополь і Керч, де теж усе гаразд було й з навчальними закладами, й із кадровими агенціями. Але то таке. Не знищити б самим те, що відстояли від окупації. Наприклад, традиційний і найдавніший на Чорному морі центр морської освіти в Херсоні, де не тільки ходіння в море, а й викладання в мореходках давно вже справа династій.
Отож, виникла парадоксальна ситуація, коли держава в обличчі її найвищого чиновництва й директорату радянських пароплавств зробила все для того, щоб моряки в нас зникли як клас. А їх стало ще більше, вони шановані у світі спеціалісти, і я сам свідок плазування турецького судновласника перед українським старшим механіком, готовність платити йому будь-які бонуси й премії, тільки щоб він після відпустки повернувся на його пароплав, а не шукав роботи деінде. І сталося це саме тому, що вистояли морехідні училища, які теж не дуже то фінансували з державного бюджету, але вони знайшли свій дієвий метод виживання.
Річ у тім, що тим тисячам моряків-«підфлажників» чи не щороку треба складати іспити, підтверджувати якісь міжнародні сертифікати, проходити курси підвищення кваліфікації і тренування боротьби за живучість судна тощо. Тренажерний центр — то не штанги й бігові доріжки, а, скажімо, побудований у натуральний розмір загерметизований відсік судна, у якому треба погасити навчальну пожежу, або пристрій, який за останньою модою відстрілює зі шлюпбалки рятувальну шлюпку, і поки вона летить із десятиметрової висоти, інструктор нагадує, щоб моряки не забували пристебнутися в ній ременями безпеки, бо повибивають зуби, або симулятор проходження на капітанському містку протоки Босфор, який натуральністю картинки, паскудністю турецьких паромів й даних радара доводить старих капітанів мало не до інфаркту.
Моряки-«підфлажники» проходять усі ці тренування за «грубі» гроші, які, однак, не становлять для них якоїсь проблеми, бо мають вони на світовому ринку зарплати, не порівнювані з українськими, зокрема тими, що їх отримують викладачі у вітчизняних вишах. Українські морехідні училища в 1990-ті роки не розвалилися на жебрацькому фінансуванні від МОН і через брак держзамовлення, а їхній викладацький склад не втік у море в повному складі, бо їм забезпечили гідну плату й взагалі якусь можливість технологічного розвитку освітнього процесу — саме ті відкриті при мореходках тренажерні центри. Я подивився б, скільки років училища вибивали б у МОНі гроші на закупівлю апаратури GMDSS, якажімо (гортайте далі, це непрекладане моряцьке. Ну, або погугліть). А в тренажерному центрі куди подінешся, якщо міжнародне судноплавство вимагає курсів і документів?
Читайте також: Що тобі сниться, місто Херсоне
І ось зараз хтось, не знаю та не хочу навіть розбиратися, хто й навіщо, хоче вивести цю прибуткову частину морської освіти з підпорядкування Морської академії, а їй залишити те, що збиткове й клопітке — навчання сотень нових моряків, які без цих тренажерів, із самою теорією ще з радянських підручників, будуть недоспеціалістами й навіть не зможуть потрапити на плавальну практику на закордонні судна (а своїх у нас нема, із цим ми вже розібралися).
Я не знаю, правильно це чи хибно, законно чи незаконно, знаю, що винайдений у 1990-ті «тягни-штовхай» морської освіти виявився страшенно ефективним, 5% світових екіпажів на доволі конкурентному ринку праці не дадуть збрехати, і будь-які спроби його зруйнувати й «покращити» можуть убити курку, яка несе золоті яйця. Не треба так.
Поки живий отой персонал і система його підготовки, у нас є шанси відновити залізо й повернутися в ряди морських держав. Комусь це, мабуть, дуже муляє.
Якщо мене спитають, а що думав про ситуацію, яка склалася, Тарас Григорович Шевченко, я одразу пригадаю його листа до брата Варфоломія: «…Добре єси, що влаштував хлопців у те училище торговельного мореплавання, з хлопців будуть люди…».
