Лєнінопад упевнено вкарбувався в українську дійсність. Це явище не нове. Зачатки проглядалися ще на зорі української незалежності, адже перший пам’ятник більшовицькому вождю був повалений ще далекого 1990 року в Червонограді на Львівщині. Далі були Тернопіль, Коломия, Дрогобич, Львів та інші міста Західної України. У 1991-му Лєнін був демонтований навіть у Києві на сучасному майдані Незалежності, але далі процес затих. До початку Революції гідності кількість повалених бовванів можна полічити на пальцях, незважаючи навіть на те, що 2009-го тодішній президент Віктор Ющенко підписав указ № 432/2009 «Про додаткові заходи щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні», одним із положень якого було «вжиття в установленому порядку додаткових заходів щодо демонтажу пам’ятників і пам’ятних знаків, присвячених особам, які причетні до організації та здійснення голодоморів і політичних репресій в Україні…» На жаль, у більшості випадків місцеві чиновники саботували виконання закону, і так, мабуть, тривало б до сьогодні, якби справу у свої руки не взяли прості українці.
Після повалення 8 грудня 2013 року головного Лєніна країни, що стояв на Бессарабці в Києві, лєнінопад покотився, мов лавина. Повідомлення про повалення чергового ідола з’являлися ледь не щодня, і за той час країна позбулася майже 880 пам’ятників вождю пролетаріату. Нині процес дещо сповільнився, але, на щастя, не припиняється, бо станом на листопад 2015 року в країні цього добра ще залишається близько 1200 штук.
Повалення пам’ятників українці сприймають неоднозначно. Хтось радісно вітає, і таких більшість, хтось вважає відвертим вандалізмом, дехто переконує, що вони мають історичну цінність, а хтось волів би відкласти процес, бо сьогодні, мовляв, це не на часі. Думки громадськості, як завжди, розійшлися, але пам’ятники й далі час від часу падають, бо в тих, хто їх валить, своя логіка.
Читайте також: Похорон богів. Як Україна очищається від тоталітарної спадщини
Хто саме руйнує пам’ятники Лєніну та іншим більшовицьким ідолам, з якою метою, що цими людьми керує і чому лише такий спосіб очищення країни від вантажу минулого вони вважають найприйнятнішим, Тиждень дізнався, поспілкувавшись із безпосередніми активістами лєнінопаду.
«Ми називаємо це роботою у сфері гуманітарної політики, — кажуть активісти, — і мріяли про неї давно, ще після Помаранчевої революції. Для нас це показники змін у державі та зміни епохи. Тоталітарні ідоли на вулицях вказують, що в нас ще немає Української держави і ми й далі живемо в совку. Ми розуміємо, що це ганьба, а тому повинні змінити ситуацію, поставивши пам’ятники українським героям, борцям за волю України. Ми, до речі, цим також
займаємося».
Ці пам’ятники не випадково стоять на центральних площах міст і сіл, адже мають свою культову цінність, відіграють роль капищ. На підсвідомому рівні то були своєрідні якорі, які нав’язували певні парадигми й тенденції: «світлого майбутнього», комунізму та відповідних маркерів. Це певна інформаційна екосистема, у якій люди обертаються. Коли вони обертаються у ворожій екосистемі, то очевидно, що їхні думки спрямовані в бік ворога: вони дивляться ворожі канали, споживають ворожу інформацію і довіряють ворожим ресурсам. Тобто працюють на користь ворога. «Ламаючи пам’ятник, ми здійснюємо своєрідну психологічну атаку і всі ті зв’язки та вузли розрубуємо. Це спрацьовує. І мотивація проста: змінити електоральне поле та вплинути на людей».
«Насправді в Україні все зміксувалося, для багатьох громадян, коли ламаєш пам’ятник, — це великий шок. Люди звикли до нього, це центральна вулиця, вони клали туди квіточки. Спілкуючись, розумієш, що вони не роблять собі особливої різниці. І в цьому також відповідь, чому відбувається відвертий саботаж на місцях, чому демонтажем не займається сама влада. Це все система. Багато людей того не розуміють. Кажуть: давайте спочатку в Європу, а потім зніматимемо. Колись, але не зараз, бо не на часі. Це інформаційна спайка, нав’язана ззовні. Практична декомунізація протиставляється реформам, будівництву доріг тощо. Але це паралельні процеси і якраз показник українськості влади».
«Цікавий момент, — кажуть активісти, — коли ми на своєму інформаційному ресурсі, а обласні держадміністрації і всілякі «риги» його читають, пишемо, що разом із «Правим сектором» (бо його найбільше бояться) приїдемо й ганебно поламаємо пам’ятник посеред білого дня, то вони з переляку відразу ж знімають його самі. Так було в багатьох населених пунктах, навіть у Херсоні, бо вони не хотіли психологічної атаки. Для нас це, звісно, економія ресурсів, але втрачається виховний момент. Коли бовван знімається владою, ставиться в якомусь місці, то всі його моральні маркери залишаються. А коли пам’ятник брутально знищений, ідеологічна спайка розвалюється і якорі зникають. Їх хіба що в зоопарках ставити чи десь так, щоб на них плювали, а не, як дехто хоче, у якихось парках, бо це, мовляв, наше минуле. То давайте і пам’ятники Гітлеру поставимо чи Еріху Коху, який очолював Рейхскомісаріат Україна, якщо ми хочемо поважати історію. Але ж того ніхто не робитиме. Тому це лицемірство. Будь-яке збереження тоталітарних символів неприпустиме. І ми, до речі, не лише пам’ятники Лєніну ламаємо. Дзєржинскіх всіляких, судоплатових, косіорів та іншу наволоч, якій в Україні не місце».
Дивіться також інфографіку: Кінець лєнінізму
«Ми проводили дослідження зміни електоральних уподобань у містах і селах, де звалили пам’ятники, — діляться хлопці, — збирали дані до того і після. Незважаючи на те що в заданий період жодних інших соціальних потрясінь, окрім цих, не було, електоральний паритет завжди збільшується в бік проукраїнських сил. Навіть якщо взяти ту саму «русскую вєсну». У містах, де на той момент уже звалили Лєніна, проросійська спільнота виявилася сильно
деморалізована й морально пригнічена».
Лєнінопад — тренд нових українців у хорошому розумінні цього слова. Вияв громадянської позиції середнього класу, який уже народився в Україні. Поміж активістів не знайти маргіналів чи їм подібних. Тут зазвичай успішні, самодостатні молоді люди, які встигли вже заявити про себе, що називається, «зробили себе» і тепер намагаються прислужитися Батьківщині. Вони мають приватний бізнес, свою машину й можуть собі дозволити в будь-який час зірватися «поїхати на екскурсію», як самі це називають, бо то теж, врешті, справа витратна. Одна поїздка коштує в середньому тисячу гривень, і коли щодня їздити, то не у всіх і не завжди є такі гроші. Серед активістів молоді бізнесмени, власники інтернет-ресурсів, магазинів, центрів шиномонтажу, приватних шкіл, успішні програмісти, представники інтелігенції, волонтери та ін. «У всіх нас у середньому по дві вищі освіти, — розповідають активісти, — усі володіють кількома іноземними мовами, багато хто займається громадсько-політичною діяльністю, активні учасники Майдану. У нас є і бійці АТО, і волонтери, які паралельно їздять на Схід та забезпечують армію. У Київській і Миколаївській областях працюємо з групою друзів-філологів, які воювали в добровольчих батальйонах. Це переважно молодший офіцерський склад. На початку, коли проросійські сили були ще дуже сильні й існували серйозні ризики в нашій роботі, один із добровольців зазначав, що такі справи набагато складніші, ніж війна на передовій, адже там ти бачиш ворога в лице, а тут не можеш знати, звідки буде удар у відповідь. Можуть, скажімо, знайти, де живеш, і зробити якусь шкоду. Це створювало певне психологічне напруження, але ми не зламалися».
Читайте також: Декомунізація = дерусифікація України
Повалення зазвичай відбуваються сезонно. Влітку не вельми зручно, бо по вулицях уночі гуляє багато людей. Щоразу операцію ретельно плануємо, прокладаємо маршрути, вивчаємо шляхи відходу, щоб не було хвоста. Треба правильно пропрацювати технічне завдання, бо буває, що і міліція пильнує, і камери є. Приблизно півтори години займає планування вже на місці й п’ятнадцять секунд сам процес. У групі є кілька автомобілів: легковик, автобус. Зазвичай повалення відбувається вночі, у правильну (погану) погоду й не у вихідні. «Закидається петля, смикаємо — і «дєло в шляпє».
Коли є змога вивезти голову або іншу частину пам’ятника, обов’язково робимо це, щоб люди не відновили його. Це дуже комічно й показово, коли Лєнін стоїть без руки чи без голови. Він морально знищений, і це теж добре в сенсі психологічної атаки. Те, що було довгий час святе і до чого люди були прив’язані, раптом нівелюється.
«Зваливши пам’ятник, ми моніторимо всі інтернет-ресурси населеного пункту: групи у «ВКонтакте», у Facebook, — діляться секретом активісти, — й активно долучаємося до обговорень цієї новини, проводимо своєрідну анігіляцію. Завдання цієї атаки, щоб люди врешті заспокоїлись і зрозуміли безглуздість захисту тих лєнінів. Це спрацьовує».
Є, звісно, у процесі й свої складнощі. У Києві, наприклад, коли знімали меморіальну табличку, здійняли забагато галасу. Люди почули, не зрозуміли, що відбувається, побачили хлопців із ломом і кувалдою, подумали, що грабіжники, і почали переслідувати. Ще секунди три — і дістали б по пиці. Ледве встигли вскочити в машину. «І справді, коли пам’ятник шваркає об землю, то як кілька унітазів розбивається. У нас навіть мірка цих пам’ятників в унітазах. Розмір як один унітаз, як два, як три. І як падає відповідно також. Це, до речі, теж процес анігіляції. «Свєтлоє будущєє», комунізм — це унітази».
На рахунку активістів — співрозмовників Тижня близько 50 пам’ятників і чимало меморіальних табличок. Деякі знищені, деякі пошкоджені, а якісь лише облиті фарбою. «Є дуже великі пам’ятники, — пояснюють хлопці, — і поки що немає техніки, щоб їх смикнути. Наприклад, у Херсонській області в кількох селах стоять точно такі самі Лєніни, як був у Києві, тільки з іншого матеріалу. Їх нашим автобусом нереально смикнути, тому вони ще чекають свого часу». Особлива мрія активістів — Лєнін у Запоріжжі: «Ото б його бахнути. Це було б хорошим прикладом для дослідження електоральної мапи. Велике місто, багата соціологія… Вибори — це, до речі, єдиний спосіб перевірити конверсію і фідбек».