Монументальна гайдамаччина

Йому личить його прі­­звище – спадщина сіверських дідів-прадідів. Непосидючий, із розкішною сивою гривою, пан Анатолій підкорює відвертістю, недекларованою внутрішньою свободою. І водночас відстороненістю, зосередженістю на чомусь дуже особистому, куди, здається, ніколи й нікого не допустить. Говорить тихо, з паузами, і тільки молоді очі виказують шалений темперамент.

 

 

Роботи Анатолія Гайдамаки ніколи не залишалися непоміченими. Його особистість дратує і захоплює, а в мистецькій спільноті монументалісту відверто заздрять. «Наш Церетелі» та «любий друг Ющенка» – це найтолерантніші закиди, які можна почути. Та варто лише поглянути на перелік його робіт, а ліпше побачити їх на власні очі – й усе стає зрозуміло. Свою виставку в Національному музеї Тараса Шевченка він назвав цитатою з Василя Симоненка: «На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил».

 

«Ось зібрав усе докупи і зрозумів, як мало встиг. Те, що бачите в проектах, вважаю, ще не зроблене, – каже Гайдамака Тижню. – Запитаєте, чому дав таку назву експозиції? Бо ці слова – підсумок моєї творчої діяльності. А хочете – 18 років незалежності. Можновладцям байдуже все, окрім власних інтересів. У мене двоє онуків, як їм тут жити?»

 

Двері не зачиняються ні на хвилину: люди, квіти, подарунки… А він про наболіле: «Роками збиралися увічнити нашу національну трагедію – Голодомор. А на будівництво нам дали лише чотири місяці! Не встигали: перед відкриттям мусили полотном затуляти недоробки. Й донині будівельники доробляють. А стосовно теревенів, що гроші покрали, то на кожному українському об’єкті ділки відмивають гроші. Традиція така. До речі, схоже неподобство коїться зараз і з «Мистецьким Арсеналом». В Україні немає жодної виставкової зали, що відповідала б міжнародним стандартам – площа, охорона, клі­мат-контроль – і могла б прийняти й розмістити повноцінну експозицію, як це робить, наприклад, Британсь­кий музей».

 

Коли чуєш, із якими труднощами митцю вдається проби­вати-втілювати свої ідеї, дружба з президентом Віктором Ющенком починає скидатися на міф. «Коли Віктор Андрійович був головою Нацбанку, мені вдалося зробити навіть більше, ніж тепер, коли він президент. Наприклад, комплекс «Батьківщина Тараса Шевченка» в Кирилівці й Моринцях. Він розуміється на українській культурі, та його любов спонтанна, а державної політики немає», – бідкається Гайдамака.

 

Згадка ж про Зураба Церетелі викликає в художника саркастичний сміх. «Церетелі працює на російську національну ідею, за це має всі умови для життя й творчості, гонорари, нагороди, пошану від влади. А «український Церетелі»? Ні квартири, ні машини, – каже пан Анатолій. – Є на Андріївському узвозі майстерня площею 180 м2, та оренду на неї треба щороку поновлювати й ціна така, що не знаю, де брати гроші».

 

Хай там що каже художник, а майстерня в нього знаменита. Там хлібосольний господар приймав і П’єра Рішара, і Юрія Башмєта, і Боріса Ґребєнщікова, і Андрєя Макарєвіча, й мало не весь зарубіжний дипкорпус, акредитований в Україні. Ну й, звісно, декого з перших осіб держави.

 

 

 

Щоб якось розрадити ювіляра, згадую, як у Казахстані разом зі знімальною групою ночувала в Музеї Тараса Шевченка, художнє рішення якого розробив Анатолій Васильович. Розповідаю, в якому чудовому стані експозиція. «Тому що музей цілковито фінансує Казахська держава! – спалахує Гайдамака. – Україна ні копій­­ки не дає, навіть на гранти для науковців, які там працюють!» І трохи заспокоївшись: «Віз, плахти, рушники ми привезли з України. А ось триноги, казани, гасові лампи, посуд шевченківських часів купили в людей… Там є старовинне село Баутіно, мешканці знали, коли ми приїдемо, й просто на дорогу перед хатами виставляли речі. А то пропонують: в літній кухні стоїть частина старого серванту… При­­йшов, дивлюся, напис: «Подарено на свадьбу. 1772 год». Тобто ще до Шевченка!»

 

Гайдамака пригадує й дипломатичний курйоз: «На відкриття музею мав приїхати Леонід Кучма – саме був тоді у Казахстані. Казахи готувалися, пос­­­тавили юрти, приготували святкову їжу. Українська діаспора концерт привезла. Чекають, а Кучми немає. Тож мусив тодішній посол Росії в Казахстані Алєксандр Смірнов відкривати. Я тоді ще пожартував: от Шевченку везе, знову Росія тисне! А посол, людина ввічлива, сказав, що не може на першій сторінці підписуватися, бо вона для президентів. Залишив автограф на другій».

 

Торік у маленькому македонському містечку Радовіс я побувала в нещодавно відкритому храмі Святої Трійці. Церква полонить фресками, а їх майже 2000 м2, флорентійською мозаїкою, що вкриває не тільки стіни, а й підлогу, вигадливими вітражами, іконостасом. Недар­­ма митрополит Македонії владика Стефан назвав її символом православ’я ХХІ століття на Балканах. Збудували храм македонські майстри, а оздоблення – справа рук українських художників на чолі з Гайдамакою. «Це було щастя нічим не затьмареної праці», – згадує роботу над церквою пан Анатолій.

 

Та більшість творів Гайдама­­ки все ж нагадують поминальну молитву. Ось і в Алушті коштом одного з російських банків звів за власним проектом храм-маяк Миколи Мирлікійського пам’яті загиблих на водах та Музей морських катастроф. Запитую, чому його приваблює саме трагічній сегмент нашої історії.

 

«Мені важливо відкрити забуті сторінки, прочитати їх для себе і для всіх, вшанувати, тоді вже й крапку можна поставити, – відповідає. – Оптимістичних об’єктів у мене вдосталь, тільки… Знаєте, я не був ні піонером, ні комсомольцем. У партію мене тягнули – зміг викрутитися, бо не любив комуністів. Але нинішня демократична вла­­да… Ось дивіться, на Хортиці збудували ми церкву біля 700-літнього дуба, стоїть там біля неї бронзовий кінь, сокіл сидить на кобзі… Раптом дізнаємося, що бандити, яких «кришує» місцевий депутат, поламали замки і вкрали іконостас. Поки вою­­вали-судилися, зем­­лю, виділену під цей комплекс козацької слави, комусь віддали, а дуб за роки незалежності всох – лише одна гілочка лишилася… А що робиться в Крутах! Це ж пам’ят­­ник героїчному київському студентству – ота колона червона університетська. Думав, що там відбуватимуться урочисті вручення дипломів, посвячення в студенти, що Київський університет імені Тараса Шевченка візьметься за впорядкування території, а з’ясувалося, що все це їм не потрібно… Де ж того оптимізму набиратися?»

 

 

А ось де: митець охоче розповідає про дитинство, радіє, коли вдається пригадати давно забуті відчуття й пригоди. Хоча перше, що зберегла пам’ять трирічної дитини, – повітряний бій над селом і палаючу рідну хату. А ще те, як ревіла корова, як верещала свиня: їх гнали в поле, щоб не згоріли. Батько прийшов із війни інвалідом, тільки тоді й спромоглися відбудувати хату, а доти ночували по сусідах.

 

Про діда по мамі розмова окрема. Був майстровитим – золоті руки. В ніч перед розкуркуленням зміг утекти й лихі роки пропрацював на Дніпрогесі. Жив на Хортиці неподалік того самого вікового дуба, який згодом намагався увічнити Анатолій Гайдамака.

 

«У дитинстві все набуває поетичного забарвлення. Зима, літо, весна, ставки… Ми ж не знали, що десь там у Парижі є цивілізація, є Нью-Йорк… Здавалося, що світ починається й закінчується в нашому селі», – згадує Гайдамака. Та все ж невеличкий шматочок цивілізації у Волосківці таки був: фарби й посібники з малювання, що залишилися від дядька Миколи. Той на подив усього села мріяв стати художником. Та не судилося – загинув на фронті.

 

«Пам’ятаю той запах фарби. Такий несільський, ні на що не схожий, якийсь потойбічний запах, – згадує Гайдамака. – Ні книжок із мистецтва, ні репродукцій у нас, звісно, не було, тільки картини на фанерках, які дядько малював: «Несе Галя во­­ду», пейзажики… Мати дуже хотіла, щоб я став лікарем, казала, що їм несуть подарунки, гроші… А тут почали ходити селами бродячі художники – малювали ретушовані портрети. Збільшували з фотокарток для документів, примальовували місь­­­кі костюми, краватки, зачіски. Інколи й людину домальовували: приміром, чоловік загинув на фронті, а жінка хотіла б мати парний подружній портрет… Ці художники були обірвані, голодні. Грошей їм не платили, лише поїсти й переночувати. Мама дуже плакала, казала: «І ти таким будеш!»

 

Допоміг художник-аматор Павло, який малював у клубі афіші. Вмовляв Толіну матір, вчив хлопця потроху, давав листівки, щоб той їх перемальовував. «Моя гігантоманія саме тоді й почалася, – сміється Анатолій Васильович, – з малесенької кольорової репродукції «Три богатирі» Васнєцова. Вона мені так сподобалася, що я її скопіював на такому величезному полотні, яке і в хату не влазило. Картина й зараз на горищі лежить. Треба її забрати до Києва».

 

 

Вчитися Гайдамака пішов до художнього училища у Ворошиловграді, нині Луганськ, потім перевівся до Харкова. Щодо інституту він знав: тільки Москва і тільки монументальний факультет. «Ко­­ли закінчував, а це був 1967 рік, приїхало керівництво з Волгограда, там саме увічнювали Сталінградську битву. Набирали команду живописців, скульпторів, архітекторів, монументалістів, давали квартиру, майстерню, гарантували замовлення, та я відмовився. У мене тоді й дум­­ки не було, щоб працювати десь поза Україною. Прибув до Києва, наймав квартиру з клопами, а прописаний був у гуртожитку Київ­проекту – мене туди взяли архітектором», – пригадує художник.

 

Наостанок, як годиться, запитую про найзаповітніше. «Не дає мені спокою одна тема. Є біля Чернівців село Біла Криниця. Там 1 квітня 1941 року загинули тисячі людей… І досі невідомо, чому НКВС зробив ту провокацію: оголосили, що відкривають кордон із Румунією, і всі, хто не хоче жити в СРСР, можуть собі йти. Люди повірили, а їх – кулеметами… Коли відкрилися архіви, на тому полі почали стихійно ставити хрес­­ти. Мій проект – збитий журавлиний клин, що не долетів до вирію», – задумливо каже Гайдамака.