Ні, не плюватимусь у відповідь, не звинувачуватиму опонентів у зраді або недостатній просунутості, не зводитиму рахунки. Але вдавати, що нічого не відбувається, мені також не вдається. Тим паче градус ненависті перевищує все, що піддається раціональному опису. Схоже, влучили. А йдеться лише про те, що деякі літератори не пройшли попередню селекцію й не потрапили в подальший тур конкурсу на найголовнішу премію країни — Національну імені Тараса Шевченка. Розумієте? Позбавили премії, не нагородили, обійшли = вбили, розіп’яли. А ті, хто не пропустив, — відповідно, кати й убивці. Це не обмовка, це позиція.
Пристрасті останніх тижнів навколо «Шевченківки», як її фамільярно називають у колах тих, хто ладен на неї претендувати, у чомусь схожі на драму, в чомусь іноді на трагедію, а в чомусь і на карикатуру. Дуже просто: за браком інших матеріальних і символічних ознак успіху саме радянська система відзнак творчих людей виявляється не просто провідною, а єдиною гідною того, щоб за неї боротися не на життя, а на смерть: «заслужений», «народний», опціонально «кавалер ордену», зовсім опціонально «професор», ну й, звісно, «лавреат». Це там, у великому, складному, суворому світі за межами нашої герметичної бульбашки митці змагаються за продані квитки, за додаткові наклади, за рецензії в провідних виданнях. Тут у нас успіх вважається поступкою попсі, визнання критиків і літературознавців — підступами «чужинців» (цитата), а конкуренція — змовою масонів проти національної культури (теж цитата).
Читайте також: За що воюємо?
У бульбашці обкопався мистецький істеблішмент разом зі співчувальниками. Знову-таки, не хочу ображати когось конкретно, йдеться не про персоналії, а про феномен постколоніальної культури. «Бульбашківці» пафосно вимагають визнати їхні заслуги: «Це ми зберегли для вас мову й ідентичність» — і найпарадоксальніше, що це певною мірою правда. Інша річ, що «ми» виявляється досить розмитим, у ньому опиняються нині живі, до того ж відносно молоді («фертильного віку», — пожартував я в одному інтерв’ю, але мене не зрозуміли) й давно померлі, бунтівники й пристосуванці, гнані й функціонери, ну й, найголовніше, генії та творчі одиниці середньої вартості — або, сказати делікатніше, колишні таланти. Як поєднати в одному хай сто разів умовному таксоні Івана Світличного та Олександра Корнійчука? Василя Стуса й Василя Козаченка? Миколу Вінграновського та Юрія Смолича? Ліну Костенко й Олеся Гончара?
Так, боротьба за Україну в рамках дозволеного — все одно боротьба за Україну, і в цьому сенсі «Собор» в історії культури стоятиме поруч з «Марусею Чурай», хоча їхня художня вартість так само відмінна, як і доля їхніх творців. І так, Спілка письменників у певний історичний момент стала осередком спротиву, хоча не забуваймо, що на початках повною назвою Народного руху було «Народний Рух України за Перебудову» — чуєте, за ту ще горбачовську «перебудову»! — й у ньому ситуативно об’єдналися безкомпромісні дисиденти разом з учорашніми цілком успішними номенклатурниками з партквитками в кишенях… Проте заслуги тодішньої творчої інтелігенції, за браком іншої, ми вдячно пам’ятаємо й маємо пам’ятати надалі.
Стоп! Минуло 30 років, колективне мистецьке «ми» зазнало істотної, так би сказати, ротації. Проте самовідчуття й уявлення про власну роль у цивілізаційному процесі збереглися. Залишається визначитись, як ставитися до інших, кого до бульбашки не пустили, а вони, можливо, й не надто прагнули туди всередину, либонь, не в середньовіччі живемо, коли належність до відповідного цеху чи гільдії означала можливість займатися професією.
Читайте також: День телебачення
До «інших» тут ставляться, скажімо відверто, погано, надто якщо вони досягли успіху. Ті, кого видають, кого перекладають на інші мови, кого запрошують на зустрічі, фестивалі, форуми, резиденції, в кого беруть інтерв’ю й, найголовніше, ті, кого читають, — наражаються тут, у бульбашці, на шалену агресію. Скільки бруду й зневаги свого часу вилили й, може, не так демонстративно, але досі виливають на Андруховича, Забужко, Прохаська, Іздрика, Винничука, Жадана, Дереша й деяких інших літераторів, пам’ятають лише вони самі.
Сила ненависті, на жаль чи на щастя, не матеріалізується. А не зле було б конвертувати її в броніки, тепловізори, генератори, дрони — щось, чого бракує на передовій. Бо там підставляють свої тіла під смертельний вогонь справжні українці. Невже заради того, щоби ми тут… ось це все?..