Джипи-позашляховики ніщо у порівнянні з прохідністю сірого «тазика», здатного борознити неглибокі монгольські річки, дертися на пагорби, долати неймовірну горбкуватість ґрунтової дороги… І так протягом сотень і сотень кілометрів
Праворуч підеш – степ і юрти, ліворуч підеш – степ і юрти. Така сама картина і попереду, і ззаду, а відмінності можна спостерігати лише у розподіленні худоби по ландшафту.
Хоча монгольська природа все ж іноді радує варіаціями: на сході – знаменита Гобі з Долиною динозаврів, на півночі – монгольська тайга і друге за величиною прісноводне озеро Азії Хувсгул.
Плануючи поїздку до Монголії, я постійно чула одне й те саме запитання: «А що там взагалі робити?». Нині, після мандрівки, я задаюся тим самим питанням. Але тоді, за місяць до монгольських пригод, я знала, що Монголія – унікальна своєю історичною спадщиною, адже її землі тривалий час були плацдармом для могутніх кочових культур, а пізніше тут, під боком у Тибету, процвітав ламаїзм…
Кожен метр мусив майоріти від менгірів, петрогліфів та «оленячих каменів». Не сумніваюся, що все саме так і є, тільки ось знайти ці всі історичні місця нелегко – навіть маючи мапу.
Здавалося б, що ж тут такого: найняти на місяць коней, запастися провізією і вирушити на пошуки historical sites. Однак перша ж проблема, з якою я стикнулася в країні, обернула мої мрії на порох: мовний бар’єр.
Труднощі, з якими стикається мандрівник
Говорячи про мовний бар’єр, навіть уявити собі складно, що він може бути настільки сильним. Хіба це бар’єр? Це ж непробивна стіна! Я завжди вважала, що є якийсь універсальний набір слів, відомих усьому розумному світу: toilet чи там café. Що є зрозумілі слова «no» та «yes» і відповідні до них жести.
Але весь «класичний лексикон туриста» із жестами включно у Монголії просто не працює!
Рівень знання мов у населення країни, незалежно від того, чи це «міжнародна» англійська, чи «братня» російська, настільки низький, що зустріти людину, здатну хоч щось розуміти, практично нереально. Тому довелося стикнутися із купою труднощів, ґрунтованих на неможливості порозумітися.
Дізнатися, де знаходиться туалет або поцікавитися вартістю чого-небудь не так вже й просто. Скажімо, аби довідатися ціну, треба дістати блокнот і ручку. Монгол одразу збагне, що від нього вимагається, і напише прайс.
Для туалету необхідно вивчити фразу «Біє засаг газар хаана байдаг ве?» і спробувати відтворити її, коли припече.
Або ж просто запам’ятати, що туалети зазвичай ховають у внутрішніх двориках. Місцеві не дуже переймаються через брак туалетів, оскільки в умовах степу звикли все робити привселюдно.
Ось уявіть: зупиняється автобус, з нього виходять пасажири, поділяються за статевою ознакою на окремі групи і всідаються справляти потреби в тісному монгольському колі.
Ми ж так не можемо, нам би інтиму, нам би кущика! А нема кущика, нема!!
Наступна «монгольська» проблема – це байдужість. Ось уявімо типову українську бабусю, яка бачить іноземця, котрий намагається розібратися у тарабарщині місцевих слів та написів. У 99% бабусь одразу вмикається внутрішнє причитання: «Ой лишенько, ой бідося, як же тебе, такого німця, сюди занесло, хто ж ото тобі поможе, як не я?!»
І ця бабця одразу ж кинеться допомагати іноземцю в міру своїх можливостей. Але в Монголії таке не пройде. Їм байдуже. Половина людей, у яких щось питають, налякано відскочать від незрозумілого «білого».
Продавщиці ігнорують покупців, доки десять разів не попросиш звернути на себе увагу. Бажання допомогти чи розібратися у ситуації не виникає практично ні у кого. І навіть діти в транспорті мовчать і не задають сотні питань.
Звісно, багато є й гостинних монголів, проте вони губляться у загальній масі байдужості. З цього висновок: вирушаючи до Монголії, розраховуйте тільки на себе. Третя проблема – подолання відстаней. Монголія не просто велика, вона гігантська! Оптимальний варіант – це найняти джип, а краще два (на випадок поломки першого).
Якщо ж прав або можливостей немає, то можна звернутися до того, що пропонує країна. Це або залізниця, що покриває зовсім маленький відсоток країни, або ж громадський автотранспорт.
Публічний транспорт у Монголії є доволі-таки специфічною розвагою поруч із національною боротьбою, соколиним полюванням чи катанням на конях. Зазвичай з туристів беруть платню у 2-3 рази вищу, ніж з місцевих. Знайомство з тутешньою екзотикою починається так: тебе запускають у сірий мікроавтобус УАЗ 452, а потім впихають туди стільки монголів, їхніх дітей, сумок, ящиків і каністр, скільки взагалі можливо. І навіть трішечки більше!
Нічний 600-кілометровий проїзд по бездоріжжю обійдеться десь у 200 грн., однак своє сидіння вам доведеться ділити як мінімум ще з однією людиною. Іноді на руки садять ще дітей, іноді цих дітей вивертає від жахливої тряски. Щоразу у таких умовах ми думали про те, що в автобусі бракує тільки кози.
Доріг у Монголії, як відомо, нема. Є деякий асфальт на під’їздах до столиці, а також 400 км від кордону з Росією до Улан-Батора. За такі дороги монголи з водіїв знімають платню…
Саме ці три перелічені вище причини і підштовхнули мене до рішення «забити» на історію і просто отримати задоволення від природи, катання на конях та дослідження антропологічної складової країни.
Особливості м’ясної дієти
Монголи – абсолютні м’ясоїди, тому їхня країна для вегетаріанців є втіленням нічних страхіть. Але від місцевої кухні стане погано не лише їм, а й переконаним любителям м’яса. Річ у тім, що монгольське уявлення про кухню суттєво відрізняється від європейського.
Готуючи, монголи не намагаються зробити смачно, зате роблять поживно – данина кочівницькому способу життя і суворим природним умовам.
Поживно – це із суттєвим вмістом козячого або баранячого жиру. Найгірше у місцевій м’ясній їжі є те, що баранину не вимочують і не здобрюють ніякими спеціями чи травичкою, від чого все насичується характерним баранячим запахом. Звична для монгольської сім’ї їжа «хоол» – це суп з баранячого жиру, шматочків м’яса, цибулі та борошна. Їсти-то можна, головне – не нюхати.
Ще гостю можуть запропонувати липку баранячу ногу (м’ясо з неї використали раніше для інших страв) і вручити до рук ніж для зрізання залишків колишньої розкоші. У меню також можуть бути бууз (типу наших вареників із м’ясом), смажені пиріжки з м’ясом, просто м’ясо з жиром, просто жир… Зі смачного тут є прекрасне прісне масло і тараг – йогурт з ячого молока, котрий їдять або з цукром, або з варенням з лісових ягід.
Говорячи про місцеву кухню, важливо врахувати не лише потреби кочовиків у простій, доступній та поживній їжі, але й кліматичні умови. Адже в умовах степу та пустелі води дуже мало, саме тому щоденний обов’язковий напій «цай» готують на молоці і з сіллю, а традиційні алкогольні напої, навіть міцні, сквашують із молока. Інша справа, що доволі-таки складно звикнути до специфічного запаху «кефірного» алкоголю. Навіть горілку місцеві роблять з кефіру, збираючи випари спирту на тазику з холодною водою.
Історично степові кочовики милися за допомогою піску і жиру. І хоча заможні монголи нині регулярно користуються водою і милом, проте у пастухів, яким воду завозять в цистернах, звички митися часто немає. Конюх Бата, з котрим ми здійснювали нашу кінну подорож, за п’ять днів у спілкуванні з водою помічений так і не був. І хоча процедуру обмазування жиром і скобління піском я теж не спостерігала, однак місцеві пастухи всіх вікових категорій буквально просякнуті стійким запахом баранячого сала.
Може й справді миються ним?
Між минулимі майбутнім
Монголи часто носять свої національні костюми. Жіночі халати від чоловічих відрізняються наявністю у останніх широкого яскравого пояса – показника статусу. Сам костюм також свідчить про соціальний статус людини, тому якщо простий пастух придбає собі одяг за 30 тисяч тугриків, то найбагатші обирають вбрання з індійського чи китайського шовку за мільйон або два.
Юрта є символом сонця, і заходячи в її низькі, прикрашені візерунками двері, гість у першу чергу кланяється богам, що мешкають навпроти дверей, а також господарю, котрий займає найпочесніше місце.
Щоправда, навпроти дверей все частіше стоїть плазмовий телевізор, який отримує енергію від сонячних батарей, а картинку – від супутникової антени. Жінки повинні триматися лівого краю домівки, гостям же запропонують сісти праворуч від дверей.
Гості-жінки сядуть так, як вийде, зазвичай на почесному місці біля «вівтаря» (телевізора), але зліва. Діти вільно пересуваються по юрті, однак старші вже навчені обирати собі місце залежно від статі. Зазвичай дітей рахують за кількістю хлопчиків, адже вони «кров».
З раннього віку діти працюють нарівні з батьками, виконуючи свої обов’язки: пасти худобу, доїти яків, займатися кіньми. З розваг – ганяти на мотоциклах, випити горілки. Все як у людей!Хоча українцям чи росіянам складно збагнути, що ж такого особливого у Монголії, проте тут доволі-таки багато туристів, особливо з Ізраїлю та Франції.
Зазвичай люди приїжджають у монгольську тайгу заради кінного трипу. Традиційний маршрут – два тижні навколо озера Хувсгул. Місця там неймовірної краси, монгольський степ поволі поступається місцем горам, вкритим приємним хвойним лісом. Вночі у серпні тут доволі-таки прохолодно, і зранку на траві з’являється паморозь.
Однак ми запаслися теплими речами і пуховими спальниками і вирушили у кінний похід. І навіть непогано провели час, головне – пережити третій, найскладніший день, коли начебто все вже відбито, але здаватися ще надто рано. Монгольські коні вважаються найвитривалішими. Вони невисокого зросту і невибагливі, з ненав’язливою приємною риссю. Монголи – неоднозначний народ.
У них спільне з нами радянське минуле, що лишило країну з підрубаним корінням і призабутою історією. Після 1921 року у Монголії були заборонені згадки про Чингісхана, всі книжки з його іменем вилучили з обігу, національного героя стількох поколінь просто вже «не існувало».
Традиційні для монголів імена, що повторювали імена героїв епохи Чингісхана, тибетських божеств, річок, гір та коней, були заборонені до вжитку, і країну накрила «соціалістична вуаль» – з’явилися імена типу Мунхнайралдам – «вічна дружба» (між монголами і Союзом, безперечно). Зараз традиція називати дітей історичними іменами, наприклад, відповідно до різновидів коней, повертається.
Монголи покидають збудовані за часів Союзу будинки і переселяються в юрти. Однак все одно складається враження, що Монголія зависла у якомусь міжпросторі і ніяк не може себе знайти. Це країна без релігії, і навіть дивно, що при такому величезному просторі для діяльності тут досі нема численних релігійних сект. Здавалося б, головною релігією в Монголії є буддизм, проте монголи позбавлені буддійського менталітету і погляду на світ.
Застрявши між Сходом і Заходом, не позбавившись пострадянського сліду і досі не знайшовши власний виток, монголи стали «чимось середнім». І тільки кочовики, чий побут був незмінним упродовж стількох століть, навіть призабувши значення багатьох звичаїв та ритуалів, все ж лишаються культурною основою країни.
Цей матеріал опубліковано на умовах партнерства з журналом "Мандри". Оригінал читайте на сайті журналу