“Монгол Шуудан”

Схід сонця над Сибіром із висоти 10 км виглядає якоюсь сюрреалістичною фантазією на тему українського прапора. Сонце підсвічує далекий небокрай знизу жовтим, а ніч фарбує верхню частину композиції спочатку в блакитний, далі – все більш і більш насичений синій колір.

 

Сибір вражає. Летиш півночі над найбільшим у світі континентом, а здається – ніби над океаном. Жодного вогника! Лише після того, як сонце зійшло, роздивився величезні неосяжні простори, широкі ріки, близькі до наших ілюмінаторів гори.

 

 

Коли збирався в Монголію, всі ка- зали однакову фразу: «Привези мені що-небудь із Монголії! Не уявляю, що саме, але привези!» Та й у самого уявлення про країну з серця Азії були оповиті мороком невідомості. З часів дитячого захоплення марками пам’ять зберегла лише назву поштового відомства – тією монгольською філателією були заповнені всі поштові кіоски УРСР. Звучало, як степова пісня: «Монгол Шуудан»…

 

Монголи здивували вже в «Шереметьєві». Чоловіки – високі кремезні мовчуни, жінки – тендітні, часто дуже гарні, усміхнені, турботливі до діточок. Якось одразу навчився вирізняти їх з-поміж натовпу китайців, корейців і інших японців. Ментально московська цікавинка. На моєму квитку, надрукованому в Києві, назва столиці Монголії пишеться, як говорять власне монголи: «Улаанбаатар». В російському ж аеропорті всі написи – по-старому, совєцькому: «Улан-батор». Оголошення в «аерофлотівському» літаку звучить так: «За 55 хвилин ми сідаємо в аеропорту Улан-Батора». Англійською ж чомусь лунає повна назва повітряних воріт Монголії: «Аеропорт «Чингісхан».

 

Монголи згодом розповіли, що за часів «великої дружби» з СРСР говорити, тим більше пишатися перемогами великого баатара Тему- джина було незручно, а іноді – й небезпечно. Зате тепер на усіх грошах – лише Чингіс, найкращий готель – «Чингіс», енергетичний напій – «Чингіс», пиво – теж великий хан. Про аеропорт уже сказав, далі – кругом. На головній площі – показова для сучасної Монголії композиція. Невеликий, не надто добре доглянутий пам’ятник комуністові Сух-баатару й по-східному масштабна і велична фігура Чингісхана.

 

 

Сутінки в Улаанбаатарі настали дочасно й несподівано. На новому місці не прийнято дивуватися, тож я сприйняв це як належне. Але коли визирнув у вікно – отетерів. Те, що мені здалося вечірнім присмерком, насправді було пісчаним буревієм. Несамовитий вітер піднімав до неба стовпи пилу й бруду. Машини зупинилися, люди навпаки – побігли до будівель, закриваючи роти чим трапилося. Сонце, наче справді почалася ніч, сховалося за виднокраєм. Якого, втім, теж не було видно.

 

Тривало це моторошне видовище хвилин 15. Або й більше – якось не до годинника було. Дивився, зачудований могутністю природи та нажаханий думкою про те, як було би потрапити в бурю не біля герметичного вікна в «Кемпінські», а посеред Гобі. Вранці виявив масний шар пилу на підвіконнях, колеги розповіли, що в місті вітер зруйнував кілька легких будівель, а в аймаках, в провінції, були жертви. Але монголи поставилися до події філософськи. Зула, сценаристка й кінопродюсер, кинула: «Що ж вдієш, загалом весна погана, суха й пізня, а з екологією у нас просто катастрофа».

 

Монголія невідворотно стає справжньою зоною лиха, заподіяного людьми. Золото, руда, ліси хижацьки розробляються, фактично грабуються, полишаючи за собою вщент зруйновану природу. Через двохсотрічної давнини «технології» збагачення металів, і золота зокрема, тотальну вирубку лісів висихають, здавалося, нещодавно невичерпні монгольські ріки й озера. Клімат змінюється, стаючи зовсім нестерпним. Він і раніше був непереливки – найконтинентальнішим у світі. А зараз пустеля Гобі стрімко насувається на більш-менш обжиту людьми північ країни.

 

Запитав у журналістки Нари, з якою працював в Улаанбаатарі, чому монгольська екологія не має своїх лобістів у світі? Чому світові зірки захищають льодовики Гренландії чи джунглі Амазонки, та ніхто й словом не прохопився про те, що робиться з природою Монголії? У відповідь Нара розповіла майже анекдот про візит до країни найвідомішого буддиста світу – Річарда Ґіра. Суперзірка, на своє й монгольське нещастя, прибув до Улаан-єдиний) телеканал країни демонстрував перший у своїй історії серіал – венесуельську історію «Нечупара» (в Америці – «Бридка Бетті», в Росії – «Не родись красивою» й так далі по світу). Пам’ятаєте вплив на українців «Ізаури» чи «Просто Марії»? А в монголів, кажуть, усе було ще яскравіше – рейсові автобуси просто зупинялися біля місць, де були телевізори, й усі, включно з кондукторами і водіями, переглядали черговий епізод.

 

Так-от, приїздить Річард в Монголію до братів-буддистів із розпростертими обіймами. Йому прийом на найвищому рівні – готель, вертоліт, те, се. Ввечері – творча зустріч із вдячними шанувальниками, найбільший спортивний палац міста орендований. Прийшло десь чоловік 50… Більше Ґір до Монголії не їде.

 

 

На другий день небо теж було затягнуте хмарами. Й поки не визирав із готелю, не допетрав, чому знову не видно сонця. Лише коли вийшов надвір і відчув сморід паленого, зрозумів: хмари – то ніякі не хмари. Велике місто вкрило димом від пожежі. Горів ліс на довколишніх горах.

 

Тут треба зазначити, що Монголія – гірська країна. Улаан-баатар над рівнем океану – більше кілометра. Навіть дихати іноземцеві з рівнини важкувато. А довкола міста – просто височенні гори. Сині, напівпрозорі. Колись вони повністю були зарослі лісом. Тепер більшу частину вирубали й вивезли до Китаю, а те, що лишилося, догоряє. От така друга серія про екологію. Буде й третя.

 

Пожежа практично не змінила життя міста. Хіба на вулицях побільшало людей, обличчя яких майже пов ністю закриті шматками тканини чи просто медичними марлевими фільтрами. Особливо «просунуті» численні вуличні торгівці – вони в респіраторах. Модно. І справді необхідно.

 

Роботи для монголів не вистачає. Та й платять за неї так-сяк. Середня зарплата – від $100 до $200. Теле- зірка заробляє $1000 (в тугриках це більше мільйона!). Тому Монголія продукує гастарбайтерів. Нещодавно державна компанія проводила організований набір працівників для Південної Кореї. На стадіон прийшло півміста – здебільшого молодь – і стояли, дивилися кілька діб поспіль. Їх можна зрозуміти – за кордоном кожен із них заробляв би, як теле- зірка в Монголії. Відтак, лише в Кореї тепер працюють (дуже часто – нелегально) більше 100 тис. монголів. Тому молодь тут копіює вже не росіян, а корейців. Одяг, зачіски, стиль поведінки – майже як у Сеулі. Старші люди, які ще й зараз часто ходять у чоботях і делі (це такий халат і для чоловіків, і для жінок) продовжують слухати Софію Ротару й критикують тінейджерів. А ті не переймаються – читають собі хіп-хоп, «висять» у європейських і американських барах, гасають містом на пошарпаних Land Cruiser’ах (відсоток цих всюдиходів тут просто вражає!). При цьому й старі, й молоді ненавидять і бояться китайців.

 

А основні гроші в країні заробляють на видобуванні багатств із надр. Золото, руди інших металів, дорого-цінне каміння, ліс, про який я вже згадував. Ми довго сперечалися із Зулою – яка країна, Україна чи Монголія, більш корумпована. Так ні до чого й не дійшли. Проте, однозначно, найбагатші люди тут ті, які дають ліцензії на розробку надр. Чому ще молодь не спішить брати приклад із росіян і тотально вчить англійську? Коли був на телецентрі в Улаанбаатарі, вирішив пройтися навколишніми вулицями (якщо можна так говорити– це так званий юртовий район міста, тут просто стоять юрти замість дев’ятиповерхівок). Місцева теле- зірка Будрагчаа сказала: «Тоді не говори російською». Й пояснила чому, розповівши історію про компанію «Золотий Схід – Монголія».

 

Росіяни, які багато років розробляли родовища в Монголії, зараз позиваються до міжнародних судів – хочутьстягнути з місцевого уряду майже річний бюджет країни. Ця тяганина в поєднанні зі зворотними звинуваченнями в екологічних злочинах добряче зіпсувала репутацію всіх росіян у Монголії. Але, кажуть, в провінції ставлення до колишніх радянських значно краще – і водій уазика, який буде вас везти пустельною дорогою (просто накатаною колією в пісках Гобі) з одного аймаку в інший, із задоволенням виконає вам «Светит незнакомая звезда» чи іншу класику радянської естради.

 

 

Майданчик перед головним храмом Монголії схожий на площу Америки в Севільї – ті самі діточки, майже схожі один на одного по всьому світу старші люди та, найголовніше – хмари голубів. Тільки в Іспанії вони здебільшого білі, а в Улаанбаатарі – звичайні, наші, сіро-блакитно-брудні.

 

У самому храмі – величезний жовтий Будда. За те, щоб його побачити, європейці мусять платити. Монголи не виглядають надто релігійними, принаймні, великого скупчення народу помолитися немає. В місті можна подекуди побачити якісь ритуальні речі – стовпи, прикрашені шматками тканини, прапори на балконах і вікнах, купи каміння на узвишшях. Яскравими помаранчевими й червоними плямами пересуваються в часі й просторі лами – тутешні священики-монахи. Зате Монголія – єдина країна, де на офіційному рівні приймають опального Далай-ламу.

 

Палац останнього монгольського богдихана – суміш китайських пагод і гіпертрофованої двоповерхової шевченківської хати. Споруди ремонтувалися востаннє, швидше за все, якраз на початку XX ст., за життя його величності. Тому люди, які опікуються музеєм, намагалися заборонити мені фотографувати напівруїни. Соромляться, мабуть… З туризмом тут загалом склалося не дуже. Принаймні, в самому Улаан-баатарі з туристичних об’єктів – лише ті, про які я написав. Є ще, правда, монгольське «Пирогово» – імітація поселення кочовиків. Але створюється враження, що навіть самі монголи в правдивість артефактів не вірять. Коли я туди приїхав, то виявився єдиним туристом. І пропозиція розваг не вражала аж ніяк. Більшість цивілізованих туристів в Улаанбаатарі не затримуються – їдуть далі. Або в Ґобі – споглядати розкопки динозаврів і власне безмежну пустелю чи на північ – полювати на рідкісних звірів та рибалити. До речі, ліцензія на те, щоб вполювати дикого коня, коштує мисливцям $100 000.

 

ФОТО: REUTERS

 

 

Саме коли я повертався в Київ, у Монголії буяла виборча кампанія. Обирали депутатів Великого народного хуралу. Тут усе, як у нас (окрім виборчої системи – у них мажоритарна, за округами). Вулиці миготять обличчями політиків, на телеканалах – суцільні нескінченні ток-шоу й замовні сюжети. На телебаченні процвітає жанр «пор трет» – представники 12-ти партій хочуть бачити себе, красивих, на численних блакитних екранах. На їхнє щастя, телеканалів у Монголії більше 20-ти. Правда, зараз, після демонстрацій, поліцейських пострілів у натовп і оголошення на чотири дні надзвичайного стану, телеканал залишився тільки один. Кривавий результат «революції юрт» (чотири загиблих і десятки поранених) закономірний. З 1990-х років у Монголії чергуються колишні комуністи й нові демократи (частина з них – теж колишні комуністи). Їм є що закинути один одному, тому зараз в Улаанбаатарі люди доволі сильно поляризовані за політичною ознакою.

 

Лідер демократів Цахиягійн Елбегдорж має українське коріння – свою журналістську освіту він отримав у Військово-політчному інституті у Львові в 1988-му. В столиці Галичини Елбегдорж дізнався, що таке «гласність» і, повернувшись додому, спробував реформувати й місцеву Компартію.

 

Реформи просувалися, комуністи й демократи навіть створили коаліцію, доки на початку 2006-го комуністи не вийшли з неї. Прихильники демократа Елбегдоржа – тоді він був прем’єром – намагалися ставити «юртове містечко опозиції», та коаліція була благополучно розвалена й на перевиборах комуністи отримали майже одноосібну владу. В червні 2008-го ситуація фактично повторилася: демократи спробували опротестувати результати виборів, але їх розігнала поліція. Пролилася кров. Однак туристів політичне протистояння зачіпати не повинно, тим більше – туристів із України. Щоб потрапити до Монголії, нам навіть не треба візи. На відміну, скажімо, від росіян.

 

А блок марок я собі таки купив, не втримався. Правда, тепер Монголія сучасна. І на марках назва поштового відомства написана не ностальгійно «Монгол Шуудан», а цілком поіловому – Mongol post.