Весілля онука королеви Єлизавети принца Вільяма з Кейт Міддлтон спостерігали на власні очі майже 2 млн осіб. У самій Британії близько 30 млн людей дивилися захопливу подію на телеекрані; у США її бачили 23 млн. Звідки такий інтерес до королівської сім’ї з Лондона? Чим монархія, будучи давньою формою державного правління, яка нині дає мізерну владу й не є конче необхідною, досі зачаровує весь світ?
По-перше, варто сказати, що весілля 29 квітня було вражаючим видовищем – розкішним, різнобарвним, традиційним і врочистим. Британцям завжди непогано вдавалося пристосовувати стародавні церемонії до новітніх часів, тож і це дійство було наче спеціально розплановане під добу телебачення й інтернету. У Вестмінстері опинилося чимало знаменитостей (Девід Бекгем, Елтон Джон та інші), які викликали глобальний інтерес. Усі були в захваті від нареченої та її сукні. А ще відчувався якийсь зворушливий контраст між молодим принцом і його дівчиною з університетських часів та королевою, якій зараз 85. Вона пробула на престолі майже 60 років – довше за неї в історії держави трон посідало тільки двоє монархів.
Другий чинник – це те, що весілля розповіло про країну та монаршу сім’ю. Популярність королеви, відколи вона править, незмінна. Але за останні 30 років, після моменту одруження Єлизаветиного сина Чарльза із принцесою Діаною, королівська родина пережила скандал, трагедію і величезну пляму на власній репутації. Найгірше було 1997-го, коли Діана загинула в автокатастрофі після розлучення – тоді монархію глибоко зневажали.
Але помалу двір повернув собі добре ім’я. На боці королеви було те, що її сприймали як гаранта стабільності, традицій і національної єдності в часи соціальних змін та економічних труднощів. Її врівноважений політичний нейтралітет означає, що вона зуміла втримати інститут монархії над політикою. Отже, Єлизавета ІІ може представляти Британію, що є нині багатонаціональною державою з численними культурами та релігіями, як її очільниця, котра здатна робити символічні жести, необхідні для захисту національних інтересів та ідентичності. І справді, лише за три тижні після онукового весілля вона розпочала один із найважливіших візитів у історії свого правління – до Ірландії. Через тривалий і дошкульний конфлікт із цією країною, яка була колись частиною Сполученого Королівства, жоден із британських вінценосців не ступав на землі Південної Ірландії впродовж 100 років. Лише монарх може завершити акт примирення двох роз’єднаних народів.
У Західній Європі є ще кілька монархій. Як і в Британії, тамтешні королі та королеви не відіграють політичної ролі, хоча представляють Норвегію, Швецію, Данію, Бельгію, Нідерланди та Люксембург на міжнародній арені. В Іспанії інститут королівської влади має виразнішу функцію гаранта демократії. Його відновили там по закінченні диктатури Франко, і нині короля Хуана Карлоса визнано символом оновленої держави.
Недолік монархій полягає не просто в тому, що за суттю своєю вони недемократичні, бо ґрунтуються на народженні спадкоємців. Вони ще й є об’єктом пліток, скандалів та чуток, які підривають повагу до них. Однак більшості вдалося пройти через усі ці випробування. Навіть у малесенькому Монако принц Альберт утримався на троні. А от колишні комуністичні країни, які раніше відмовилися від своїх царів та королів, не думають про відновлення інституту монархії. З усіх вінценосців у минулому найближче до престолу дістався болгарський. Симеона ІІ скинули в 1946-му дев’ятирічним, але він повернувся з вигнання, щоб посісти 2001 року посаду прем’єра. Йому віддали частину його земель, але політична кар’єра очільника уряду тривала недовго. Він і колишній король Румунії Міхай (тому зараз 89) – останні живі глави держав, які були на престолі впродовж Другої світової. Югославський принц Александр повернувся до Сербії з британського екзилю, але йому корони не вручили. Константин ІІ, якого скинули з грецького трону після військового перевороту 1967 року, досі живе у вигнанні в Сполученому Королівстві – він не побажав зректися престолу.
За межами Європи монархії досі наділені значною владою, особливо у арабському світі. Королі Йорданії, Марокко й Саудівської Аравії, як і емір Кувейту та султан Оману, є правителями з абсолютною владою, які можуть призначати і звільняти прем’єрів. Парламент не має на них впливу. Більшості з цих монархів пощастило уникнути заворушень, що струснули інші арабські країни. Але короля Бахрейну, який є сунітом, дуже негативно сприймає шиїтська більшість населення.
У решті світу монархій залишилося зовсім мало. Немічний таїландський король Пуміпон на троні вже 64 роки – він залишається для своєї країни єдиним стабільним представником влади у вирі переворотів. Однак, попри величезний авторитет, його вплив слабне, і хтозна, чи заживе його син такої самої поваги. Японський імператор теж оточений неабиякою шаною, але зараз тамтешній інститут монархії намагається адаптуватися до менш формальної та більш відкритої сучасної країни.
Жодна республіка, яка є за природою більш демократичною формою правління, не розглядає можливості повернення до монархії, що асоціюється з абсолютною владою. Однак багатьох затятих республіканців, особливо у США, досі приваблюють королівські гламур і традиції. Отже, принцу Вільямові та його дружині світова увага забезпечена до кінця життя.