Пізньої ночі, ближче до ранку, Головного монаха Межигір’я розбудив телефон. Монахові саме снився солдатський сон: начебто він при місяці купався в якійсь дивній річці, серед скель, із жінкою з грецьким профілем. Вода була золотиста й пахла нафтою. Жінка сміялась і лоскотала монаха короткими, як скіфський меч, поцілунками.
Чому до нього навідався солдатський сон, монах не знав. На ніч він узявся читати книжку про сатанізм із похмурою назвою «Нагнітання мороку» – на ранок у нього була запланована зустріч із Кіріллом. Проте вистачило його не надовго… І ось цей несподіваний тріскучий дзвінок внутрішнього зв’язку. Монах стрепенувся, струсив із себе лоскітливі скіфські мечі й узяв трубку:
– Пане президенте, – почулось із глухої далечі, – даруйте за ранній дзвінок, але в мене просто немає іншого виходу. Це Домінік Стросс-Кан.
– Хто? – перепитав Головний монах.
– Стросс-Кан. Директор Міжнародного валютного фонду, щоправда, донедавна. Ви у нас брали позики… У мене – біда. Я став жертвою сексуальних домагань…
– Яких домагань?
– Сексуальних… Точніше, домагання начебто були з мого боку. Одне слово, я хочу попросити у вас політичного притулку…
Спантеличений Головний монах не знайшовся одразу, що відповісти невидимому співрозмовникові. Той щось іще довго й сум’ятливо говорив із невідомої далечі: «Я знаю, ви щойно провели пенсійну реформу… тільки ж тепер МВФ грошей вам усе одно не дасть… А я дав би… я ж не знав, що молоді прибиральниці такі підступні…»
Намагаючись прогнати з-перед очей жінку з грецьким профілем, Головний монах сердито кинув у трубку голосом, який йому здавався державним: «Гаразд. Вам зателефонують». А сам подумав, усе більше закипаючи обуренням: «Як він додзвонився? Може, вже й прослуховують?!»
Набрав номер головного з безпеки. У відповідь зазвучала призабута мелодія «Подмосковных вечеров». Ага, СБУ надійно спить. Проте музику дослухав до кінця, аж поки її змінила інша: «Эх, хорошо в стране советской жить…»
Значить, треба дзвонити міністру закордонних справ. Той озвався відразу. Багаторічний дипломатичний досвід підказував, що зараз йому зателефонує САМ.
– Тут мені тільки що дзвонив Стресс-Кан, – почав, не вітаючись, Головний монах.
– Я знаю, пане президенте. І в мене є пропозиції. Треба надавати.
– Що надавати?
– Притулок. Є інформація, що й Берлусконі також проситься…
– А він чого?
– Сексуальні домагання. Можуть судити. Він обіцяє, що…
– Що обіцяє?
– Що профінансує для нас Силіконову долину.
– Долину? Це щоб «умніків» усіх зібрати? – насторожився Головний монах. «Умніків» він не любив. Що менше їх, то краще… Ну але з цим усе гаразд, міністр освіти своє діло знає.
Міністр закордонних справ тим часом продовжував:
– Можна й зібрати. Всіх в одному місці… Тільки це вже не моя компетенція. Я про міжнародний імідж. Ми будемо найліберальнішими в світі. До нас підуть інвестиції…
«А й справді, чому б і не надати? – подумав Головний монах. – Хай їдуть. Сексу в нас тепер хоч відбавляй, уже й домагань не треба… У нас за таке не судять. У нас узагалі не судять – ми скоро його, суд, вообще відмінимо, як кажуть, за ненадобностью… А головне – «умніків» усіх зберемо докупи. Усіх – у Долину… Я ж знаю, що це таке, коли всіх… разом… при доброму конво… контролі… Стресс-Канна зробимо старшим бухгалтером. Сільвіо відповідатиме за досуг…»
Головний монах повеселів. Виїжджаючи вранці з маєтку на зустріч із Кіріллом, він наспівував якусь призабуту мелодію. Ліворуч, поміж сосон, промайнула тінь Семена Палія. Монах давно з нею (чи з ним?) не вітався, тож тепер дружньо помахав крізь вікно рукою. Задоволений, він заплющив очі, мовби додивляючись перерваний золотистий сон, у якому його лоскотала короткими поцілунками жінка із грецьким профілем…