МоMА – це велетенський культурний організм, що справляє інопланетне, а в деяких випадках і цілком потойбічне враження. Величезна енциклопедія мистецтва, яка, на відміну від експозицій, працює без перерви навіть на Святе Різдво. Водночас – утілення незбагненної мистецтвознавчої логіки. Чітко з’ясувати критерії відбору артефактів до тутешньої колекції не здатні навіть ті, хто цим займається. Пояснення в кураторських статтях і нотатках до експонатів своєю невизначеністю нагадують відповіді на запитання «що таке харизма?»
Згори донизу
Яскравий та амбітний, Музей сучасного мистецтва розташований у прозорій скляній «капсулі», яка робить важке манхеттенське небо трохи вищим і світлішим. Під дахом МоМА зібрано зразки найрадикальнішого мистецтва XIX–XXI сторіч. Його «жителі» – художники з усього світу, які вплинули на ходу історії мистецтва, а то й – усього людства. Простіше кажучи, генії.
Розглядати експозицію зручніше, якщо рухаєшся музейними залами з шостого поверху на цокольний, а не навпаки. Такий напрямок забезпечує дивовижну панораму нижніх майданчиків і можливість роздивитися ключову роботу певного розділу не лише з обох боків, але й зверху.
Відсоток творів українців на квадратний метр МоМА помітно зростає, коли спускається з поверху на поверх. А починаючи з другого, співвітчизники трапляються приблизно раз на годину.
.jpg)
Дніпропетровська одиниця
На жаль, інсталяцій Іллі Кабакова в залах другого поверху музею згори не роздивишся. Їх розташували за високими дверима, що ведуть до галерей друкованої графіки й творів мистецтва XX–XXI сторіч. Кабаков народився в Дніпропетровську й час від часу (здебільшого в англомовних інтерв’ю) називає себе українським митцем. У МоМА його подають під кумедним соусом – «американський митець, який народився в Росії».
«Якщо сприймати сучасне мистецтво як лінійку, то Малевич став би нульовою точкою відліку, а Кабаков – одиницею. Він номер один, у всякому разі, він із тих одиниць, кого, затамувавши подих, оглядають у галереях та музеях усього світу», – захоплено пише мистецтвознавець Вікторія Самсонова. З 200 інсталяцій, що їх за 70 років життя створив художник, в МоМА можна побачити п’ять. Дивляться на них справді всі. Як по писаному – надовго тамуючи подих.
Свого часу Кабаков вигадав новий термін – «тотальна інсталяція». Щоб зрозуміти, що й до чого, до неї треба зайти, трохи пожити всередині. За це і за вдалу спробу зліпити з радянського непотребу модель Усесвіту, Іллю Кабакова полюбив черговий куратор музею.
За свою прихильність МоМА іноді пропонує митцям симпатичні суми. Попри це, автор «Комунальної квартири» та батько культурного концептуалізму не відповідає інституції тотальною взаємністю. Одразу після ювілейної московської ретроспективи художник відкрив власний музей на Лонг-Айленді – поруч із будинком, де він живе з родиною.
«Мені зараз важливо зруйнувати уявлення про те, що Кабаков – це завжди про комунальну кухню й ні про що інше», – бідкається він. Насправді цікаво, що залишиться від великого та жахливого інсталятора, якщо його деміфологізація таки відбудеться. Щось підказує, що МоМА, якому безкінечно дорогі рефлексії на тему розваленого «совка», участі в експерименті брати не буде.
Історія харківської хвороби
Неподалік від інсталяцій Кабакова розташовано ще одну пострадянську спадщину українського походження – фрагмент «Історії хвороби»
харківського фотомитця Бориса Михайлова. Фахівці музею щиро вважають, що Михайлов – «єдиний російський фотограф, який здобув Нобелівську премію для фотографів – шведську «Хазельблад».
Як не дивно, рідне місто і країна митця – «Харків (Україна)» чесно згадуються в анотації до роботи. Той факт, що Михайлов ніколи не приймав російського громадянства й до сьогодні має в Харкові квартиру, де буває кілька разів на рік, нікого не бентежить.
Михайлов постійно мешкає в Німеччині, але знімає лише вдома. «Я сприймаю Україну як частину пострадянського простору, – зізнається він. – Харків, згідно з моїми відчуттями, – інтернаціональне місто. Та і я інтернаціональна людина. Мене цікавить, що тут робиться, як складається нове життя, як пов’язується зі старим – одне слово, різні поєднання, які я тут відчуваю краще, ніж в інших містах».
На переправі натуру не міняють. Мабуть, це саме той випадок. Для фотосерії «Історія хвороби» Михайлов залучив бомжів – вони погодилися позувати за невелику дещицю. Завдяки «постановочній імпровізації» складається моторошна картина непроглядних злиднів, бруду та безнадійності.
МоМА фото Михайлова не купував – отримав від колекціонера Говарда Стейна. Але від подарунка не відмовився (а відмовляється музей часто й без зайвих пояснень) і знайшов творові «Без назви» місце в своїй постійній колекції.
.jpg)
Успіх по-одеському
Двома поверхами нижче, в стильному цоколі, МоМА експонує різнобарвні «Мерилін» та ряди квітучих баночок «Кемпбелл-супу» від короля поп-арту Енді Воргола. Між ними – двері до кінозалів, де проходять нескінченні сеанси. Показують американський фільм «Калігула», радянську стрічку «Броненосець Потьомкін», відео Олександра Ройтбурда «Психоделічне вторгнення броненосця «Потьомкін» у тавтологічний галюциноз Сергія Ейзенштейна» й багато іншого.
Нас цікавить саме одесит Ройтбурд. Фільм – це реконструкція культового епізоду розстрілу на Потьомкінських сходах із не менш культової картини Ейзенштейна. Кіношні сцени змішуються з відео, яке Ройтбурд зняв на згадуваних сходах 1997 року. Герої Ейзенштейна існують поруч із сучасними одеситами, історичні декорації – з реальними краєвидами Одеси.
Загалом цей витвір справляє сильне патологічно-клінічне враження. Особливо в тому епізоді, де солдати стріляють у митців та кураторів, а потім і в самого Ройтбурда. Автор має звірячу голову і вдає, що грає на скрипці. Всі падають мертвими, хапаючись за різні місця своїх тіл. В одному з текстів, написаних у період першої демонстрації стрічки, Ройтбурд зазначив: «Справжня відданість мистецтву передбачає жертовну готовність поділяти його долю».
Відеококтейль із трьох міфів – радянського, одеського та біографічного – вмить підкорив фахівця МоМА. «Повірте, я ніяких спеціальних зусиль до своєї розкрутки не докладав, – розповідає Олександр. – В успішності своєї роботи не винен… Так вийшло, що відеокуратор МоМА цілком випадково була в Одесі й побачила на виставці моє відео. Через деякий час мені зателефонували й запропонували продати роботу музеєві».
Супрематизм українською
Роботи супрематиста початку XX сторіччя Казимира Малевича музей придбав у його рідних. Під легкими, наче пір’я, полотнами чітко зазначено: «Казимир Малевич. Український художник». Після знайомства з «російськими» Кабаковим і Михайловим складається враження, що в МоМА про існування України лише несміливо здогадуються. Хоча чому б біографію Малевича так не конкретизувати: він народився й виріс у Києві, намалював багато портретів українських і польських селян, любив вишиті рушники та розмальовані глечики – має право.
Проте в МоМА про вишивки й глечики нічого не знають: автор «Чорного квадрата» тут зовсім не етнічний, а космополітично білий і пухнастий, як перший сніг. У музеї виставлено його картини періоду захоплення художника авіацією. «Біле на білому» – вражаюче полотно, в якому Малевич передав почуття польоту, традиційно не застосовуючи предметних зображень.
Митець вважав білий кольором нескінченності, піднесеності, намагався за його допомогою відшукати універсальну мову, яка позбавить глядача тортур матеріального світу. Малевич гостро переживав факт свого містечкового походження й за допомогою творчості йому кортіло зруйнувати поняття національного, провінційного, кланового. І зруйнував, але, мабуть, трохи перестарався: в МоМА він перестав бути євреєм, обернувшись стовідсотковим українцем.
«Це метафізична помста, – вважає мистецтвознавець Тетяна Ватсон. – Кара небесна за диявольський «Чорний квадрат». Фахівець, звісно, жартує. Але в кожному жарті є лише частка жарту.
[1076]
ДОВІДКА
Museum of Modern Art
Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку заснований 1929 року. Наразі колекція нараховує більше ста тисяч артефактів. Засновник і перший директор МоМА Альфред Барр-молодший замислив цю культурну інституцію як відкриту структуру, що перебуває в постійному русі та пошуках. МоМА – одночасно науковий заклад, амбітна колекція та найкращий виставковий майданчик світу. Сім відділів музею постійно поповнюють свої колекції, переважно за рахунок меценатської щедрості. Приймаючи дарунок, музей не дає благодійникові жодних гарантій щодо розміщення художніх творів у своїх стінах та постійного їх збереження. МоМА легко продає експонати на аукціонах, якщо вважає це за потрібне. Куратори та директор мають право купити витвір автора, керуючись винятково власним смаком.