Уже при виході з аеропорту гаряче повітря окутує новоприбулих, а запахи квітів та ароматичних паличок лоскочуть ніздрі. Привітні обличчя та непогана англійська місцевих мешканців підбадьорюють.
Курорт Кута – найбільший туристичний осередок Балі. Дорога до цього міста займає хвилин 15. До готелю нас запропонувала підвезти місцева пара, з якою познайомилися ще в літаку. Марді, корінний балієць, намагається навчити приїжджих вітатися і говорити «дякую» тутешньою мовою. Чоловік ділиться деталями свого маленького туристичного бізнесу і враженнями від іноземців, а його вагітна 20-річна дружина Арік щиро розповідає про майбутні пологи… Балійці – дуже відверті люди.
СУМНІВНІ ПРИВАБИ
За 10 хвилин ходи вулицею Поппіс Лайн Сату, нафаршированою дешевими готелями, вам сотню разів запропонують купити різноманітний непотріб від футболок із написами «No terrorism» до «магічних» галюциногенних грибів. Ще в аеропорту кожному новоприбулому до Індонезії видають листок із попередженням, що згідно із законами цієї країни діє покарання за розповсюдження наркотиків – смертна кара. Незважаючи на це, грибочки тут продають майже відкрито, та ще й діляться досвідом вирощування їх на органічному коров’ячому гної.
Нічна Кута схожа на будь-який інший туристичний центр Південно-Східної Азії. Дешевий алкоголь у задимлених клубах; обгорілі на сонці зграйки строкатої молоді, яка подорожує поміж барами в пошуках пригод; самотні жіночки бальзаківського віку; напівголі місцеві дівчатка на височенних підборах та з рясним макіяжем – супровід для пузатеньких лисіючих білих «містерів».
Натомість ранковий пляж спочатку видається ідилією. Поки хтось приборкує дошки для серфінгу в розкішних хвилях Індійського океану, ми милуємося кілометрами гіллястих пальм уздовж дюн і п’ємо свіжий кокос крізь трубочку – він коштує 3 тис. рупій, або 2,5 грн. Але це триває недовго. Лише побачивши будь-яку розморену відпочивальницю, орди манікюрниць-педикюрниць, масажистів і просто роззяв одне за одним призупиняють ходу й вигукують: «со бютіфуль», «масязь-масязь» тощо. А тоді починають пропонувати свої послуги й тикати під носа китайські сувеніри, відверту кустарщину. При цьому вони впевнені, що Україна в Росії, а футболіст Андрій Шевченко – добрий знайомий будь-якого киянина.
Кута феєрична, але нею дуже швидко перенасичуєшся. Не знайшовши тут обіцяного туристичними буклетами раю, вирушаємо в південному напрямку до вапнякового півострова Букіт на курорт Нуса Дуа.
Читайте також: Авіаносець під пальмами
ЗЛОЧИНИ ЛЮДИНОПОДІБНИХ
Дорогою до Улувату, одного з найгарніших місцевих індуїстських храмів, можна зупинитися на розрекламованому фільмом «Їж, молися, кохай» пляжі Паданґ-Паданґ. У перекладі з індонезійської паданґ – банановий листок, у який загортають їжу.
Близько берега голяка бігають дітиська по відмерлих коралах. Трохи далі у воді борсаються троє патлатих мускулистих серфінгістів, сподіваючись упіймати свою хвилю. На диво, на пляжі лише кілька іноземців у купальниках та півдесятка жіночок, що продають місцеву їжу. Сьогоднішній океан занадто лагідний для драйву.
А ось і Улувату, або Мавпячий храм. Збудований на скелі заввишки 70 м над рівнем моря, він є одним із дев’яти основних святинь Балі. Загалом на острові їх близько 20 тис. При вході на територію відвідувачів замотують у традиційні покривала-саронги й підперізують барвистими поясами – до житла богів дозволено заходити лише відповідно вбраними. Видершись на скелю, можна побачити танець кечак – напівоголені тіла, що вигинаються під ритмічні мантри на тлі заходу сонця. Близько 50 чоловіків, танцюючи в колі, простягають до неба руки і раз за разом вигукують слово «чак». Це імітація танцю людиноподібних мавп-ванар зі священної книги «Рамаяни». За міфологією, вони допомагають принцу Рамі побороти злого короля Равану. Захопливе дійство, проте закрадається підозра, що промоція «лише сьогодні, лише для вас!» давно перетворилася на рутину. Цікавіше навіть спостерігати за мавпочками, що крадуть окуляри, шалі, торбинки і фотоапарати в неуважних відвідувачів. А потім «манкі-бойс» (хлопчики, які, власне, й тренують тваринок-крадіїв) спритно за невелику плату віддають поцуплене добро туристам-власникам.
І ТУТ МОСКВИЧІ
Вирушаємо до Нуса Дуа – розкішно-зеленої частини півострова з оксамитовим піском, де розміщені більшість дорогих готелів і спа. Серед білбордів вигулькує реклама російською: «Вилла на о. Бали от застройщика». При в’їзді перевіряє озброєна охорона – дається взнаки побоювання щодо нових терористичних актів, бо вони траплялися на острові вже двічі за останнє десятиліття. Нуса Дуа дивує своєю стерильністю: ідеально підстрижені газони, справні фонтани, ряди дерев і кущів під ниточку. На пляжі прибиральники грабають морські водорості й збирають їх у мішки, а решту закопують у ямки й притрушують зверху свіжопросіяним пісочком.
Незважаючи на 30-градусну спеку, алеями вздовж океану неспішно прогулюються пані на карколомних підборах із волоссям кольору «платиновий блонд». Тут починається якийсь несправжній світ… Лише в готелі все стає зрозумілим – повсюди чути російську мову, матюки, перекрикування поміж столами за сніданком.
На пляжі до нас звертається російською молодий незнайомець. Розговорившись, поскаржився, що коли купував сюди тур, то уявляв собі картинку з реклами шоколадного батончика «Баунті», а натомість уже десять днів нудиться в цьому готелі. Ввечері москвич запрошував попити горілки, але ми чемно відмовилися й вирішили, що наймемо скутери і поїдемо кудись подалі, у глиб острова.
За фактичної відсутності громадського транспорту майже все населення тут пересувається на скутерах і мотоциклах. Нам їх із легкістю надають в оренду за 35 тис. рупій у день (близько 30 грн), навіть не перевіряючи, чи маємо водійські права. Дорога до Убуду – культурного центру Балі – займає годину. За місцевими мірками це досить далеко, бо весь острів із півдня на північ можна проїхати за 3 год.
ТУБІЛЬНІ БУКОЛІКИ
На шляху трапляються мальовничі селища, які живуть автономно від туристичного півдня Балі. Будь-яке помешкання балійця будується з просторовою космологічною орієнтацію на божественний простір – з поділом подвір’я на 11 секторів. Більша частина традиційного обійстя тут завжди відведена для святині, а сама хатка маленька й непримітна. Особливістю цих храмів є багаторівневі солом’яні дахи. Деякі подвір’я цілком захаращені вівтарями, тому що кожна нова сім’я будує свій, ще й отримує інший у спадок (за поясненням місцевих, «щоби дух бабусі не образився»).
Усе життя в селах, та навіть і містечках, обертається навколо індуїстських храмів. Незрозуміло, коли балійці працюють, таке враження, що вони постійно моляться, приносячи пожертви богам і беручи участь у ритуалах. Для подаянь чананґ місцеві мешканці використовують маленькі кораблики, зроблені з бананового листя. Туди кладуть шматочки банана, цукрової тростини, рисового тістечка і посипають це пелюстками квітів. Увінчує композицію ароматична паличка. Ті пожертви розкладають не лише на вівтарях, а й при вході до двору, на сидінні скутера, під деревами.
Читай також: Край безтурботності
МИСТЕЦТВО Й ЖИТТЯ
Діставшись до Убуду, мистецького епіцентру острова, усвідомлюєш, що ось воно, життя в гармонії зі всесвітом. Містечко, яке розтеклося по пагорбах, захоплює своїм неспішним ритмом. Вулицями кудись неквапливо прямують скутери і корови, туристи й кури з курчатами, привітні песики та лахмітники, жіночки з вантажами на головах і жерці з храмів.
Уздовж трьох головних вулиць розмістилися сотні майстерень і галерей, де неспішно працюють митці, виставивши попід стінами свої барвисті творіння. Маде, молодий художник, розповідає, що ніколи не малював, але коли перебрався до Убуду із сусіднього села, то до нього почали приходити видіння, які тепер втілює у своїх картинах.
Центр тутешнього життя – ринок. До десятої ранку убудці приходять сюди попити солодкого чаю й погомоніти, купити свіжих овочів і напівфабрикатів, насамперед для дарів богам. Пізнім ранком, коли вже прокидаються туристи, на ринку починають продавати інший крам: сувеніри, плаття-саронги, традиційні камізельки і шаровари, якусь запашну косметику. Ціну відразу називають космічну, але крамарі очікують, що з ними торгуватимуться.
Вибираємося за місто і завмираємо від краєвиду, що відкривається на кілометри залитих водою рисових терас на схилах згаслих вулканів, у яких відбиваються пальми і сонце. Селяни, по коліна в болоті, жнуть щойно доспілий рис, час від часу витираючи рукавами спітнілі чола під конусоподібними капелюхами й поглядаючи на сонце, чи ще далеко до заходу.
ВАРТО ПОБАЧИТИ
Аґунґ – згаслий вулкан, найвища гора острова.
Гаджа, або Печера Слона. Різьблений вхід зображує переплутані рослини, тварин, океанські хвилі й демонічні фігурки.
Ліс Мавп – заповідник, у якому проживає 350 тварин. Обережно з особистими речами та їжею в сумці – мавпи бувають дуже агресивними!
Незайманий пляж – розкішний, розташований поза зоною досяжності більшості туристів на Сході острова Балі.
Рисові тераси на схилах вигаслих вулканів, залиті водою, в якій відбиваються пальми і сонце.
ДЕ ЖИТИ
Загалом на острові понад 150 готелів. Ціна за ніч у номері для двох коливається від $50 до $700. Шанувальники всесвітньої мережі готелів Hyatt можуть скористатися його послугами або поблизу селища Санур, що розташоване за 20 хв переїзду від міжнародного аеропорту Ngurah Rai, або на узбережжі Нуса Дуа неподалік того самого летовища.
ЩО ЇСТИ
Кухня на Балі вирізняється широким використанням різноманітних приправ і соусів, що надають стравам незвичного й екзотичного присмаку. Майже до кожної з них подають рис, який зазвичай готують на бананових листках чи в бульйоні. Найпопулярнішими і найцікавішими національними стравами є молочне порося на рожні, варена соя з овочами під арахісовим соусом, смажені банани в тісті. Також протягом усього року можна ласувати характерними для півострова фруктами. З алкогольних напоїв найекзотичнішим є брем – рисове вино.
Міжнародні телефонні розмови на острові Балі (Індонезія) за допомогою ТревелСімки: вихідний тариф – $0,95/хв, вхідний дзвінок – $0,30/хв