Молодший брат України

 

Я дуже вдячний за можливість виступати перед цією аудиторією, а через неї і перед українським народом. Хочу привітати український народ з його політичною зрілістю: у черговий раз він проявив її. Українці засвідчили, що мають політичну культуру, яка є частиною світової політичної культури демократії, і в них є всі підстави нею пишатися. Згода на незгоду, запеклі дискусії, політичні розбіжності — і все це в межах конституційного процесу. Це дуже важливе досягнення, яким, на мою думку, український народ має підстави гордитися.

 

Україна, не вагаючись, може сказати Росії — своєму молодшому братові, що тій варто вчитися в українців політичної культури. Бачу, дехто посміхається, мовляв, “молодшому братові”? Для всіх, хто знає історію, Росія — молодший брат України. І політично Україна проявила зрілість та здатність піти на такий компроміс, до якого Росії поки далеко. Погляньмо тільки на президентські вибори. На парламентські вибори. Адже є один дуже простий тест на демократичність виборчих процесів. Якщо ви невпевнені у тому, хто переможе, а ваші передбачення часто не справджуються, тоді ви знаєте — це демократія. Нескладно передбачити результати будь-яких виборів у Росії. Ми знаємо, як вони завершаться. А це вже про щось та свідчить. Тому молодший брат має вчитися у старшого, і ми також маємо повчитися. Я пам’ятаю народження незалежної України, і жахливі передбачення щодо її майбутнього. Мовляв, Україна не виживе. Пригадую, як деякі дуже компетентні і дуже розумні аналітики прогнозували, що ця країна розпадеться на дві, що вона за суттю своєю нестабільна. Ну, може, Західна Україна ще залишиться незалежною, але решта, очевидно, ні.

 

Погляньмо на останні вибори: голосування все більше відбувається за “перехресним” зразком. Тимошенко показала дуже високий результат на Сході. А Янукович справді отримав трохи голосів на Заході. Україна все більше голосує як цілісність. Можу навести ще один приклад. Повернімося до часів, які, на щастя, довго не тривали, до подій, які можна було б назвати міні-кризою на Тузлі. Тузла — це крихітний острівець на Азовському морі, і його, керуючись якоюсь особливою логікою, Російська Федерація намагалася приліпити до своїх земель, перейменувавши Тузлу з острова на півострів у складі Російської Федерації. Пам’ятаєте, як відреагували на це українці? Всі як один. Тоді Президент Леонід Кучма прилетів із Бразилії, і стоячи на берегах Тузли, розгнівано заявляв: “Це українська земля”. Подивіться, яке рішення прийняла Верховна Рада. Я переконаний, що голосували майже одностайно, а може, таки справді одностайно, включно з комуністами. Завзято голосували за недоторканість територіальної цілісності України.

 

Тому ми знаємо, що Україна як державна нація виявилася успішною. Україна буде, і в цьому можна не сумніватися. Україна — це частина європейського простору, і це також беззаперечно. Україна належить до країн із європейською політичною культурою. Вона це продемонструвала. Україна — частина європейської культури, адже всі, хто приїжджає до Києва, навіть ненадовго, можуть побачити численні докази цього. Україна вистояла, і до цього факту потрібно звикати. А звикаючи, ще й позбуватися власного незнання.

 

 

Коли Україна стала незалежною, багато хто з мешканців Сполучених Штатів не знав, що це за країна і де вона знаходиться — коли говорили про Україну, вживали артикль. Але нині ситуація змінюється. Проте надзвичайно важливо ще й те, що зміни відбуваються і в Україні. Я маю на увазі дуже конкретні речі. Країна, нація стає реальністю, коли вони мають глибоке історичне самоусвідомлення — історичне усвідомлення самих себе. І це дуже важливо, тому що країна без пам’яті, як людина без мозку, без самосвідомості. Кілька років тому мене це дуже вразило. Я тоді приїхав до Києва, і вирішив під час свого візиту поїхати у Биківню, щоб особисто поклонитися цьому місцю, про яке, я переконаний, більшість із вас чули. Коли я сказав про це одній вже літній особі, наближеній до Президента Кучми, ця людина не знала, що таке Биківня, вона справді не знала, про що йдеться.

 

І я підозрюю, що зовсім нещодавно багато українців не мали жодного уявлення про Биківню. А знати такі речі дуже важливо. Тому ухвала про геноцид, яку прийняла Верховна Рада, має надзвичайно важливе історичне й політичне значення. Це знак. Він нагадує про те, що сталося, нагадує про те, як цінно бути незалежними і відповідальними за свою країну. І все це відбувається в Україні. І все це на краще, і все це невід’ємна частина набагато складніших технічних і фінансових питань, що стосуються Європи, Європейського Союзу, і стосунків з Україною, які вже тут обговорювалися.

 

 

Україна, аби бути частиною Європи, має залишатися сильною, квітучою та політично успішною. А Європа має скоригувати свою візію Сходу, і усвідомити, що кордони Європи не закінчуються на Бузі. Насправді, Європа динамічно змінюється, і водночас має власну історію та культуру, і Україна — частина її історії та культури.

 

Після останніх виборів в України знову з’явився шанс продемонструвати свою політичну зрілість. Гадаю, що народ продемонстрував її під час голосування, і йдеться не лише про специфічність цього голосування, чим я, як не дивно, захоплююся. Адже я певен, що Помаранчева революція дійсно сказала останнє слово, дала остаточну відповідь на питання: “Буде Україна чи ні?” Це було кілька років тому. Але це була важливе демонстрування політичного лідерства. Лідер має засвідчити свою зрілість у відповідь на політичну зрілість народу — народ має чітко розуміти, що таке відповідати та звітувати за політичні рішення та політичні програми. Поняття “демократія” передбачає змагання програм і змагання лідерів, і ту саму необхідність звітувати та відповідати за взяту на себе роль лідера, усвідомлену і впевнену. Проблема відповідальності й звітності має бути чітко поставлена. Тому я гадаю, що у Президента Ющенка є реальна змога запустити серйозну й ефективну — дієву — систему відповідальності й звітності, основою для якої будуть головним чином дві партії — партія більшості і партія меншості. Більшість може становити двопартійну коаліцію, можливо велику коаліцію, якщо дехто з членів опозиції захоче увійти в неї. Однак у жодному разі це не має бути уряд, що заважає відповідальності й звітності, розчиняючи розходження у програмах і неодностайну позицію еліт в альтернативних програмах. Адже все це породжує політичний цинізм, і створює відчуття того, що “ми — народ”, а “вони — еліти”, і зміцнює впевненість у тому, що еліти корумповані, до них належать тільки “свої”, і вони ніколи не будуть відповідати перед народом.

 

Альтернативи, що з’являються тут для [українських політичних — прим. ред.] лідерів — це важливий аспект демократії, тому зараз Президент Ющенко має змогу надати їм законного статусу, нехай навіть шляхом створення двопартійної коаліції; інший варіант — дві партії плюс коаліція. Ймовірно, навіть не до кінця сформована, але безумовно, не одна завелика коаліція, в якій розмиваються поняття відповідальності й звітності.

 

Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко тепер має шанс довести, що вона — справжній національний лідер. Однак має керувати так, щоб показати, що вона не лише популіст на час виборів, а відповідальний лідер, здатний формувати довготермінову політику — неупереджено і беручи на себе певні зобов’язання. Керувати твердо, але без бажання помститися, так, щоб здобувати собі підтримку й пошану. Юлія Тимошенко проявила надзвичайний політичний талант, безперечно — вона нова зірка на українському політичному небосхилі. А тепер у неї є можливість реалізувати цей талант і надовго стати сильним лідером.

Колишній прем’єр-міністр — Янукович також має шанс показати себе відповідальним лідером опозиції. Показати себе не улюбленцем великої сусідньої держави, а справжнім національним українським лідером, який бере участь у прямуванні Україні до Європи, про що сам же й заявляв. Адже апетит з’являється під час їжі, і потрібно підтвердити ці зобов’язання на практиці як лідер опозиції, а не просто говорити, сидячи в кріслі. Янукович як лідер має полегшувати просування України до Європи, щоб її членство у європейській спільноті справді уможливилося.

 

 

 

 

Отже, кожному із трьох українських політичних лідерів дуже по-різному випадає історичний шанс, історична можливість довести всім, що Україна — це не лише успіх народу, а що це держава, яка ліквідовує глибочезну прірву між східною і західною своєми частинами. Українці невинні в її існуванні. Це наслідок відсутності свободи, відсутності незалежності, багатолітнього панування комуністичного режиму і підпорядкування упродовж століть могутній імперській системі. Якщо взяти до уваги всі причини виникнення цієї прірви, то можна тільки подивуватися, що сьогодні вона така неглибока. І вже не за горами той день, коли Україна стане повноправним учасником Європейської спільноти. Без кінця-краю можна говорити про проблеми, які потрібно вирішити, про відповідність критеріям та виконання стандартів, про недоліки. Однак фактом залишається те, що Україна зробила крок у європейському напрямі. І Європа також змінює свої погляди.

 

15 років тому Європа зовсім нічого не знала про Україну, так само як і Сполучені Штати, — може, не абсолютно нічого, але не набагато більше. Нині ситуація кардинально змінюється — поступово починає домінувати образ України як нормальної європейської країни. І це не просто дуже оптимістична перспектива, це далекосяжні плани і перспективи на багато років уперед. Я твердо переконаний, справді переконаний, стратегічно переконаний, що Україна прямує до Європи, а імперський вибір Росії назавжди перестав бути актуальним.

 

Тепер у Росії залишається тільки один вибір: брати приклад зі свого старшого брата. І це дуже великі та дуже серйозні сподівання, адже у Росії просто немає іншого вибору. Досить тільки поглянути на її безмежні території та демографічну кризу, на те, як зміцнюють свої позиції її східні сусіди. Якщо Росія не прямуватиме до Європи, тоді настане час здійснення іншої обіцянки, яка прозвучала колись у переносному сенсі, однак відзначалася загрозливою географічною конкретикою: “Європа до Уралу”. Згадаймо Генерала де Голя, коли він говорив про Європу до Уралу. Він не передбачав поділу Росії, насправді йшлося про Росію в Європі — аж до Владивостока. Для неї це може бути дуже привабливий вибір. Але якщо у росіян нічого з цим не вийде, на них чекає страшне й непевне майбутнє. Так що Україна, по суті, не лише дає урок, а й показує Росії перспективний шлях. І весь Захід сподівається, що Росія таки піде цим шляхом. Адже він зацікавлений у тому, щоб Росія з часом ставала все ближчим і справжнім його партнером. 

 

[371][380]