На зламі ХІХ і ХХ століття в українському культурному середовищі здебільшого панували натуралістично-реалістичні та народницькі фольклорні форми художнього зображення, що були надто далекими від пошуків, які приносили хвилі неоромантизму, імпресіонізму, декадансу, символізму, вир яких охопив Європу. Тож усе, що випадало з етнографічно-буденного зразка, нерідко виглядало зайвим і підозрілим. Однак українському модернізму (хоча такого терміну спочатку намагались уникати навіть адепти цього напряму), що тоді тільки-но починає надихатись естетизмом і сповідує вільне самовираження митця, нітрохи не йшлося про те, щоб абсолютно зректися всього конкретно-побутового чи соціально-політичного, а радше спромогтися зайти в простори незвіданого, містико-міфічного, проте висловленого рідною мовою, котра, як виглядало, конче потребувала трансформації.
Зрозуміло, годі було знехтувати також і тодішніми філософськими візіями, що залишалися на слуху. Власне, пророчі розмисли Фридриха Ніцше про те, що вирішальна роль у творчості належить артистично-аристократичній особистості, котра, прагнучи зреалізувати себе в буремному бутті, втілювала гасло «смерті Бога», піднімалася над інертною масою, прощалася з ілюзіями старого світу, встановленими для панування слабкого типу людства, рішуче заперечувала попередню систему цінностей, а саме — викривлення просвітницького культу розуму й абстрактний гуманізм, віру в прогрес і позитивістську цивілізацію, що нищить індивіда та спричиняє тріумф останньої людини, — всі ці тези виявилися суголосними з ідеями новітнього мистецтва. А ніцшеанська парадоксальність, інтелектуальна провокація та помисли про те, що життя виправдане, либонь, як естетичний феномен, якраз і стали цьому підтвердженням.
Отже, перейнявшись подібними інноваціями, львівські завсідники кав’ярні «Монополь», яка розмістилася на Бернардинській площі, створили літературне угрупування «Молода Муза» (1907/9), що поєднало молодих письменників, а зокрема — Михайла Яцківа, Петра Карманського, Василя Пачовського, Богдана Лепкого, Степана Чарнецького, Володимира Бирчака, Сидора Твердохліба, тоді ж як Остапа Луцького — поета, перекладача та критика, згідно з однією з версій, уважали творцем об’єднання. Хоч учасники групи так і не спромоглися на посутню рефлексію, бо висловлювали переважно поетичні помисли, втім їм удавалося жваво подискутувати між собою на риторично-декларативному рівні про природу мистецтва та краси-любові чи посперечатися про це з уже знаними метрами. Приміром, Івану Франку не раз випадало закинути західному новаторству та творчій юні з українського боку безідейні, як йому подекуди видавалося, поверхневі та спрощені естетичні вправляння.
Щодо філософії Ніцше, то вона відіграла для молодомузівців ознайомчо-популярну роль, адже з’являлася в їхніх і критичних, і художніх опусах окремими вкрапленнями, без абиякого глибокого занурення, хоч і залишалася визначальною. Так, явні ніцшеанські конотації проступають у назві збірки М. Яцкова «Смерть Бога» (1913), в якій однойменний ескіз окреслено словосполукою «студія молотом». А хіба це не референція до знаної Ніцшевої метафори про філософування молотом? У статті П. Карманського «Футуризм» (1921) нова мистецька концепція людини порівнювалася з ідеєю надлюдини, водночас ініціатор цього авангардного напряму — Марінетті — нагадував автору «італійського Ніцше». Врешті-решт, одному з віршів українського поета, що зветься «В темряві», передує такий епіграф:
Люблю того, що свого Бога лає, бо він свого Бога любить, бо від гніву свого Бога загинути мусить.
Ф. Ніцше
На додаток, у циклі «Три портрети» (1937) Б. Лепкого другий нарис присвячено Василеві Стефаникові. Згадуючи, що входило до кола читання цього письменника, Лепкий указує на таку лектуру:
Але Ніцшого „Also sprach Zarathustra“ позичив собі від мене, бо казав, що Ніцше моцний стиліст. — Той, як тобі реченє збудує, то але!
А проте, чи не найбільше на Ніцше покликався Луцький. Народжений у родині дідича в селі Лука, поблизу Самбора, він учиться в університеті Праги, де зазнає впливу віденської сецесії, мистецького напряму, заснованого Ґуставом Клімтом, а потім і Кракова, де занурюється в богемне життя. Його видана в Коломиї дебютна поетична книжка «Без маски» (1903), в якій автор укрився за псевдонімом О. Люнатик, якраз і мала на меті в іронічно-пародійній манері викрити нарочитість, як уявлялося літератору, реалістів із їхньою зневагою до модерністських експериментів, а принагідно перелічити своїх основних інспіраторів і натхненників. Імітуючи розвінчування, він пише ніби від імені консервативного критика:
Передовсім ти тямити повинен,
Що всі модерні світа літерати,
Всі Метерлінки, Нітші та Ібзени —
Не люди є — а аберати.
Наслідуючи напади на національні й академічні святині, що було властиво виразникам сецесії та ніцшеанській полеміці, Луцький заповзято атакує найбільший авторитет — Івана Франка, проте відповідь останнього не забарилась і була доволі різкою. Потому два роки поспіль у Луцького знову виходили поетичні видання — «З моїх днів» (1905) і «В такі хвилі» (1906), в яких оспівувалися розпачливі страждання та муки невдалого кохання. Зрештою, важливою для нього залишалась і редакторська робота в «Буковині» та публіцистична в «Ділі». До слова, в останньому часописі з’явилася його програмна стаття — «Молода Муза» (1907), що написана не без упливу західного модернізму, зокрема виразника «Молодої Польщі», ніцшеанця — Станіслава Пшебишевського. В ній і було сформульовано головні філософсько-естетичні засади письменницького гурту, нехай і позбавлені належної теоретичної сили. Власне, ніцшеанство в цьому тексті відлунює вже з перших абзаців:
Незвичайно (як на філософа) спопуляризований Ніцше вислав в широкі круги сучасного світового суспільства свого «Заратустру» і той мабуть ще більше, як всі попередні віщуни, звернув увагу всіх, що з ним зустрічались, на те, що наблизився час аналітичної контролі для багатьох наших понять про найбільш інтересні для нас життєві справи. З появою «Заратустри» і інших знаменних для сучасної хвилі висланців названого вище поета-філософа в’яжеться, як відомо, цілий ряд аналогічних дальших появ в світовім письменстві.
Можна зробити висновок, що для молодомузівців інтелектуальні висліди ніцшеанства правили за відозву до кардинальної переоцінки художньої справи. Та Франко знову вирішує покепкувати, принаймні з цього маніфесту, применшуючи значення Ніцше для будь-якого мистецького зрушення в культурі. На його думку, вольові чинники мали би скеровуватися скоріше на боротьбу за правду, а не зайвий естетизм.
Одначе Луцький означує модернізм яко художню творчість («артизм»), яка перш за все вказує на внутрішню потребу митця. В українській літературі головні його виразники, стверджує він, — це Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Богдан Лепкий та інші. Зрештою, саме старша за нього на 20 років Кобилянська посіла в серці Луцького сокровенне місце. Це видно з їхнього листування, котре вона, на жаль, раптово перервала. Може, після того, як дізналася про Остапову наречену Орисю Смаль-Стоцьку, з якою той одружився в 1910 році. Та минуло ще кілька десятків літ — і Луцький остаточно зрезиґнує з літературної діяльності, ставши кооператором і політиком, адже принагідно потрапляє до польського сейму. Втім остаточно його життя зійшло нанівець після арешту НКВД (1939) і скінчилося смертю у концтаборі в Котласі (1941).
Певна річ, ідеї Ніцше залишалися вагомим елементом, на якому трималася симпатія Луцького та Кобилянської. Особливо йдеться про песимізм сили, піднесення життя та гордовиті образи філософа. Луцькому сподобалось як письменниця, полемізуючи з Ніцше, виводить у своїх творах тип сильної жінки. Тож у листі до неї від 13.07.1904 року йому випадає зізнатися, що він поділяє її захоплення:
Суть люди, яких ідеалом [є] Руссівський дикий, первісний чоловік; мені імпонує Нітшеївський, гордий, сильний потомок ренесансу, Übermensch, а найбільш до душі моєї промовляє Шопенгаверівсько-Метерлінковий святий.
Іншим разом, як-от у листі від 11.11.1905 року, він зізнається улюбленій літераторці, що вона досягла цілковитого визнання, ставши справжньою ніцшеанкою:
Вже минули часи (коли такі були), як Ви могли сказати о собі за Заратустрою “sie verstehen mich nicht, ich bin nicht der Mund für diese Ohren” [ви не розумієте мене, мої вуста не для цих вух]».
Якщо поетичний доробок Луцького, за визначенням навіть його сина Юрія, був і заслабкий, а перекладацький лише трохи ліпший, то все ж окремої уваги заслуговують есеї літератора. Зразком неабиякого аналізу є його нарис «Ольга Кобилянська» (1908), де згадується «жіноче питання». Героїнь Кобилянської вирізняє ніцшеанська гордовитість і аристократизм, які разом із розвоєм творчого акту досягають апогею — «свого полудня». Ці риси, кидаючи виклики бодай і смерті, нерідко в публічній критиці діставали негативну оцінку — «декадентство». Тобто Ніцше, попри своє неприйняття декадансу та нігілізму, потрапляв у когорту декадентів, а надто в оцінці тих, хто не дуже знався на його творчості. Тимчасом у Луцького виразно наголошено, що Кобилянська не була сліпою наслідувачкою Ніцше, позаяк інтерпретувала його концепти мистецьки. Критик воліє розібратися, в чому полягає привабливість Ніцше для неї:
Чому Ніцше? Чому саме той філософ, що до жінок радив наближатися з батогом в руці? Тому, бо Ніцше був гордий, бо філософія його веліла безоглядно йти все вперед і на головах «чоловіка» сотворити Übermensch-а (над чоловіка), — бо Ніцше був при тім великий артист…
Дві великі прикмети філософії Ніцшого відбились в творчості Кобилянської: гордість і аристократизм…
Кобилянська не пішла за Ніцшем невільничо. І ніколи у неї не було думки, що верхом суспільности є багаті і могучі. Її ідеалом є люди вільні і свобідні, діти краси, аристократи духа, а не сили.
Вплив Ніцшого чимраз більше модифікувався в творчості Кобилянської…
На загал, як висловилася Соломія Павличко, позиція Луцького відобразила настрої не лише молодомузівців, а всього покоління «української модерни». Скоріше це було специфічне ставлення, «ніцшеанська поза», проте вона не перетворювалася на шаблон, а ставала спробою вироблення свого тлумачення та смислу. Отже, засобом, який, як і вічне повернення, змушує кожного разу наново ставити та правдиво вирішувати нагальні екзистенційні питання.