Шляхи літератури незбагненні. Та інколи їх таки хочеться бодай трохи зрозуміти: з’ясувати, звідки беруть початок, проаналізувати, де проходять нині, і передбачити, куди ж вони нас приведуть. З українською літературою це зробити вкрай важко — у цьому рівнянні забагато змінних. Але можна принаймні спробувати оцінити те, що з нею коїться зараз. І якщо загалом усе більш-менш зрозуміло з тими авторами, які вже давно ввійшли в літературу впевненим кроком і закріпилися в ній як сучасні класики, то молода українська література досі лишається загадкою. То чи можна її розгадати?
Передусім у терміні «молода українська література» варто уточнити слово «молода», адже йдеться тут, ясна річ, не про вік автора чи авторки й не про зухвалість / наївність / нарваність / максималізм (потрібне слово підкреслити) у сюжеті конкретної книги. Молода українська література — це певне коло авторів і певний корпус їхніх текстів, які тільки-но входять у літературний процес і намагаються заявити про себе. Важливо розуміти, що тут усе не обмежується суто дебютантами, оскільки часто трапляється так, що на літературному дебюті весь творчий шлях автора й завершується або ж письменник після вдалого чи не дуже дебюту вирішує змінити вектор свого руху й кардинально змінює стиль, тематику, жанр абощо. Так відбулося з Ганною Городецькою, яка спершу написала «відьомський» роман «Інша Марія» (2020), а вже невдовзі презентувала абсолютно відмінну книжку — соціальний (якщо цей термін доречний) роман «Інклюзія» (2022). Ще один приклад — дуже динамічний літературний шлях фронтмена музичного гурту «Фіолет» Сергія «Колоса» Мартинюка: спершу дебютував з романом-подорожжю «Капітан Смуток» (2018), потім він видав поетичну збірку «Реп’яхи» (2019), а далі з’явилися книжка про музику «Рок-н-рол» (2020) і любовний роман «Король дощу» (2022). Утім, є і письменники, які після непоганої першої книжки поки що не озвалися з другою — наприклад, роман Тані Калитенко «Антеро» (2020) чи роман Іллі Макаренка «Магнум» (2021) наразі лишаються єдиними книгами в доробку цих авторів.
Проте буває й навпаки, коли письменник у другій книзі тільки закріплює свої досягнення з літературного дебюту. Так можна схарактеризувати, наприклад, Артема Поспєлова, який успішно ввійшов у літературу зі своїм романом «Тадуш» (він навіть був у довгому списку «Книги року BBC-2021»), а тепер закріпив за собою статус вправного стильового письменника романом «Амок» (2023). Те саме можна сказати й про Євгенію Кузнєцову, яка і у своєму дебюті «Спитайте Мієчку» (знову ж таки номінант «Книги року BBC-2021»), і в другому романі «Драбина» (2023) постає як авторка такого комфортного, сказати б, тонкого тексту, який промовляє до читача через деталі. Щоправда, стосовно книжок Євгенії Кузнєцової можна подумати двояко, адже попри те, що обидва її романи справді хороші, вони, як часто зауважують читачі, аж надто схожі один з одним, мають подібну концепцію: і там, і там усе крутиться довкола будинку, де з певних причин збирається вся родина; здається, ніби другий роман свідомо чи несвідомо тяжіє до першого.
Читайте також: Перший KyivBookFest: конкурент, що претендує стати флагманом
Словом, не всім удається зберегти темпи поступу в літературному процесі навіть після успішного дебюту: хороший досвід першої книги чи то спонукає до самоповторів у подальших творах, чи то примушує взяти тривалу творчу паузу, щоб перевести подих. Це, зрештою, нормальне явище в літературі, адже написати й видати книжку за нашого часу здатен майже кожен, а от стати професійним (у будь-якому сенсі цього слова) письменником — ні, та й не всім це потрібно, власне кажучи. А тому варто пильніше стежити за тим, що буде далі (і чи буде щось узагалі) із цьогорічними й торішніми досить яскравими дебютантами, а таких направду чимало: Ольга Богомаз з «Весіллям Настусі», Світлана Васильченко з «Островом забутої Пасхи», Пилип Білянський з «Лунами», Сергій Рафальський із «Сорокоустом», Сергій Лущик із «Синдромом вільного падіння» тощо. Кожна з названих тут книг (і ще багато тут не названих) має власні переваги, які відрізняють її від інших, а от слабкі сторони натомість майже у всіх однакові, передусім — надто щільне проникнення біографії автора всередину тексту (початківцям справді важко встояти перед спокусою написати бодай трошки про себе у свій же зірковий час) або ж нанизування цілих пасажів і сюжетних ліній, які зрештою нікуди не ведуть і є просто зайвими. Дуже важко знайти літературний дебют, де цього не було б. А тому в молодій українській літературі все це є елементом, який давно вже не дивує, — навіть попри те, що зазвичай у другій книзі автора ці нюанси зникають (утім, до другої книги ще треба дійти).
І кількість нових імен, яка намагається пробитися в літературу, тільки збільшується — тут варто відзначити школу письма Litosvita, яка молодих авторів навчає (зокрема, вже згадані Артем Поспєлов і Пилип Білянський є випускниками цієї школи), і літературну агенцію Ovo, яка молодим авторам сприяє (наприклад, «Острів забутої Пасхи» видано в співпраці саме із цією організацією). Інакше кажучи, письменники-початківці мають вдосталь можливостей для входження в літпроцес. Але, очевидно, не всі там можуть утриматися. Причин на це може бути багато. Для когось дебют стає радше розчаруванням або принаймні несправдженням очікувань, тож автор без зайвих жалкувань кидає літературу після першої книжки; хтось же пише й видає книгу, водночас не маючи письменницьких амбіцій, тож потреби в публікації повністю вичерпуються дебютом; а в когось дебют забирає надто багато енергії, тож автор емоційно, творчо або якось ще видихається вже після першої книги.
Читайте також: Гармати і музи. Як війна змінює літературні жанри?
А як щодо тих, хто все-таки пережив дебют і надалі перебуває в літературі? У них загалом усе добре: тут і тематична розмаїтість, і широкий спектр жанрів, і перевидання (зокрема, цьогоріч перевидали ранні твори Сергія Демчука в збірці «Тіні на сходах», а також оголосили про перевидання дебютного роману Поліни Кулакової «Я пам’ятатиму твоє обличчя»), і навіть цілі антології — такий амбітний план має «Темпора», що якраз оголосила передзамовлення на збірку «Гарний день, аби жити», де буде вміщено оповідання багатьох молодих авторів цього видавництва. Словом, тут забагато всього різного, щоб можна було весь цей зріз сучасних українських текстів спростити лише до категорії «молода українська література», — ця література нарочито розмаїта, а тому автори ставлять перед собою різні цілі й по-різному їх досягають. Можливо, у цьому й полягає одна з головних рис творів молодих авторів — їхня абсолютна несхожість.
А втім, деякі виразні особливості тут таки є, і помітними вони стають якраз-таки через свою повторюваність і частотність у різних книгах різних авторів. Передусім ідеться про спалах, чи то навіть вибух фентезі й фантастики. Історії успіху «Стокгольма» Валентина Поспєлова, трилогії «Літопис сірого ордену» Павла Дерев’янка, «Дому солі» Світлани Тараторіної чи «Проєкту “Лабіринт”» Олени Кузьміної — зайві тому підтвердження. Популярність такої літератури насправді зрозуміла: з одного боку, це спосіб втекти від жорстокої реальності, а з другого — спосіб глянути на цю жорстоку реальність під іншим кутом і переосмислити її. За обставин повномасштабної війни це дуже актуально. Цієї літератури завжди було чимало, і сплеск її популярності почався ще до повномасштабного вторгнення, а то й до війни взагалі. Проте зараз суто за параметром читаності й трендовості вона здатна конкурувати навіть з детективами, які вічно тримаються в групі лідерів за попитом. Тож, очевидно, фентезі й фантастика надалі будуть мати попит в українській літературі (принаймні в найближчому майбутньому, це щонайменше), а тому з’являтиметься дедалі більше відповідних книжок.
Читайте також: Ренесанс суржику в сучасній українській культурі. І шо із цим дєлать
Інший блок молодої літератури, цього разу тематичний, становлять книжки про еміграцію. Щоправда, ця група текстів ще тільки набуває своїх обрисів, і то не безпроблемно, але для розуміння панорамної картини її необхідно враховувати. Тут можна згадати «Антеро» Тані Калитенко, «Магнум» Іллі Макаренка, «Гіркі апельсини» Марини Манченко, «Драбину» Євгенії Кузнєцової чи «Мам, пам’ятаєш?» Катерини Бабкіної. Власне остання книжка є доволі показовою, точніше — показовими є контекст і скандал довкола неї. Якщо свідомо пропустити повз увагу ту частину закидів, що стосувалася теми паразитування на трагедії Бучі (хоча це теж прикметний привід для дискусій довкола нашої сучасної культури), то претензії також полягали в тому, що Бабкіна пише про досвід української трагедії, хоча сама водночас перебуває за кордоном. Очевидно, ті люди, що лишилися в Україні, не готові сприймати хай який болісний досвід тих, хто виїхав, — мовляв, безпідставно драматизують. Чи так воно насправді — сказати важко, але ясно одне: суспільство поки ще не досягло консенсусу в цьому питанні, і значна частина населення в ліпшому випадку просто не читатиме таку літературу. Та ніде правди діти: наразі українців за кордоном надто багато, щоб можна було їх просто ігнорувати. Тож їхній досвід так чи так буде переосмислювати література, зокрема й молода.
Ще однією вагомою рисою молодої української літератури є її зануреність у такий собі антураж дев’яностих і нульових з усіма притаманними йому рисами (важливо розуміти, що про цей період тут ідеться не тільки як про час, у якому відбуваються події книжок, а і як про певний набір характерних атрибутів). Отже, у молодій літературі постійно є асфальт, метал і бетон, заводи й цілі промзони, а також багато, дуже багато панельних багатоповерхівок. Вони є в романі «Амок» Артема Поспєлова, у «Тінях на сходах» Сергія Демчука, у «Хто ти такий?» Артема Чеха, у «Танцях з кістками» Андрія Сем’янківа, у «Чаполочі» Ігоря Астапенка — і цей список можна довго продовжувати. З одного боку, цілком зрозумілим є те, що написати бодай якусь книжку про місто, уникнувши таких описів, — завдання амбітне й безглузде, і річ тут не стільки в літературі, скільки в самих містах і в тому, якими вони насправді є: якщо в Києві стоять панельки, то очевидно, що в романі, де фігурує Київ, також будуть панельки. А з іншого боку, в текстах молодих авторів вони надто часто акцентовані, щоб не звернути на це особливу увагу. Усі ці артефакти й рудименти умовних дев’яностих, які перекочували в літературні твори, можна пояснити дуже просто: автори молодої української літератури репрезентують саме те покоління, чиє дитинство припало на окреслений період. Тепер це покоління підросло, дехто з нього став письменником, і цей автор нині відчуває потребу відрефлексувати час свого становлення, час самоідентифікації, час перших ініціацій.
Читайте також: Книги й вино. Як минув цьогорічний Meridian Czernowitz
Це явище насправді не унікальне. Останніми роками немало таких книжок з’явилося й в інших національних літературах, деякі з них навіть здобувають престижні премії. Передусім тут спадають на думку «Діти їхні» Ніколя Матьє, «Шаґґі Бейн» Дуґласа Стюарта, «Югославія, моя батьківщина» Ґорана Войновича. Тож це навіть можна назвати світовою тенденцією. Але молоді українські літератори пішли ще далі: на відміну від своїх попередників — власне письменників з дев’яностих і ранніх нульових (наприклад, той самий Жадан), вони сприймають увесь урбаністичний пейзаж свого дитинства не як декорацію для бравадної авантюри, а як цілу систему образів, які можна по-різному наповнювати й інтерпретувати. Інакше кажучи, вони не романтизують звичайну панельку, а радше роблять з неї символ часу й становища. Особливо це відчутно в тих книгах, де такий антураж резонує з атмосферою тексту, ба навіть сугестивно її доповнює. Тому-то без цього неможливі трилери «Амок» Артема Поспєлова й «Танці з кістками» Андрія Сем’янківа, де панельки обрамлюють потяг до самодеструкції персонажів і створюють нуарну картинку, чи антиутопія «Луни» Пилипа Білянського й міське фентезі «Морок над містом» Олени Кузьміної, у яких панельки заледве не лякають, адже вони можуть таїти в собі небезпеку, чи навіть роман «Весілля Настусі» Ольги Богомаз, у якому присутність старих кількаповерхових будинків, занедбаних лікарень і вокзалів передає загальний настрій пригніченості Сходу України, де пройшлася війна й де час ніби завмер. Моторошність і психологічний тиск цих книг просто вимагають, щоб їхні сюжети були вписані в гнітючі міські пейзажі, — тож автори, зрештою, так і роблять.
Але, варто визнати, увесь цей антураж дев’яностих значною мірою набрид: от уже кільканадцять років він незмінний у літературі. Молоді автори тут діють радше за загальною інерцією, від якої треба відмовлятися. І для цього, здається, настав час. Якщо раніше, застосовуючи елементарну логіку, можна було припустити, що після літературного покоління, яке рефлексує дев’яності, з’явиться покоління, яке рефлексує пізні нульові й далі, то зараз такий висновок видається хибним. Повномасштабна війна змінила все, і передусім вона змінила систему цінностей. Тепер уже важливо не так те, що було до 24 лютого 2022 року, як те, що ми маємо зараз. Звичайно, і надалі з’являтимуться молоді автори, які своїми текстами ретроспективно дивитимуться на недавнє минуле. Проте більшість, здається, становитиме література, що буде рефлексувати й описувати актуальні події — прямо чи алегорично.
Читайте також: Книжка — теж задоволення: Як популяризують читання у світі
З огляду на це варто підкреслити ще одну особливість як сучасної української літератури взагалі, так і молодої української літератури зокрема: вона дедалі глибше вкорінюється в нашу дійсність і дедалі частіше апелює до реальної інформації; інакше кажучи, деякі твори художньої літератури стають чимраз більш публіцистичними. Це вже помітно на матеріалі деяких книжок. Наприклад, у «Весіллі Настусі» Ольги Богомаз інколи важко визначити, які з елементів сюжету були задокументовані безпосередньо авторкою як свідком чи навіть учасником подій, а які з них — лише художня фікція; або ж «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової, де концепція книги значною мірою спирається на наявну в романі документальність; чи «Позивний для Йова» Олександра Михеда, де важливість фіксації реальних подій не поступається важливості їхнього художнього опису. Молоді автори відчувають потребу зафіксувати свою реальність і використовують для цього доступний їм інструмент, тобто письмо, — і це ще одна характерна риса літератури нашого часу.
Отже, на запитання «Куди рухається молода українська література?» дати відповідь практично неможливо, як неможливо коротко й дуже загально схарактеризувати абсолютно весь корпус цих текстів. Тут не бракує і гри в межах жанру, і загравання із жанром; тут є і реалізм, і химерність; тут є і тексти свого часу, і твори з претензією (але поки що тільки з претензією) на вічність. Проте вже можна констатувати переломну точку, точку зміни, яка більшою мірою пов’язана з позалітературними факторами: це, ясна річ, і повномасштабна війна, і поява нових авторів у новому контексті, і долучення деяких молодих авторів до війська, і зміна поколінь тощо. Наразі очевидно, що в майбутньому слід очікувати ще більше фентезі й фантастики — такий уже тренд, ще більше суперечливої емігрантської літератури і, можливо, скандалів довкола неї та, звісно ж, ще більше воєнної, ветеранської прози, а також художніх текстів, що описуватимуть і рефлексуватимуть реальні події. Панельки ж поступово відходять у минуле — там їм і місце. Лишається тільки спостерігати, як далеко молоді автори зможуть від них відійти.