Такий саркастичний анекдот мені розповіли під час ХХ Форуму видавців у Львові. Одні скажуть, що це зовсім не так, другі екстраполюють жарт на всю Україну, треті почнуть вираховувати відсотки бактеріальної культури в йогурті й порівнюватимуть її з нашою національною. Люди зі здоровим почуттям гумору просто посміються. Питання тільки в тому, чи містить дотеп частку правди. Що нагадує українська культура: знежирений кефір, йогурт, ряжанку, закваску чи масло? Скільки в ній жиру? А корисних бактерій? Яка вона на смак? Чи наситишся нею?
2014-го я увосьме побував на згаданому дійстві у Місті Лева. Як і щоразу, занурився у вир презентацій, зустрічей, павільйонів. Знову побачив друзів із цілої країни, поспілкувався з іноземними авторами, завів нові знайомства. Це найбільша книжкова подія року України. Фізично на всіх її заходах побувати неможливо, навіть якщо складеш список тих, які тебе цікавлять, то все одно виникне потреба у двійникові чи навіть трійникові. На багатьох акціях буквально бракувало місця.
Мої знайомі письменники, що приїхали з шенгенських просторів, дивувалися ажіотажеві довкола Форуму. Заздрили, що так багато наших співгромадян цікавляться літературою. Водночас трохи нарікали на організацію: не зовсім зручні локації, негаразди з логістикою. Певні недоліки цього дійства є характерними для загальноукраїнського культурного процесу. Як на мене, то йдеться саме про недоліки, а не проблеми.
По-перше, українській культурі на цьому етапі притаманна хаотичність. І в літературі, і в музиці, і в театрі, і в кіно, і у візуальних мистецтвах нам бракує усвідомлення жанрового різноманіття. Усі книжки в нас звикли сприймати як «українські» з умовним поділом на «класику» та «сучасні». І в межах останньої із цих категорій усі видання зазвичай ставлять в один ряд: і поп-літературу, й філософську прозу, й любовні романи, й історичні реконструкції. Схоже відбувається в інших галузях культури: концептуальний перформанс порівнюють із живописом, реп – із роком, мильний серіал – із артхаусом.
Одна з основних причин безладу – банальний дефіцит, оскільки багато жанрових ніш у нас порожні або, в кращому випадку, напівзаповнені. Усі, хто цікавиться культурою, мають серйозний голод і накидаються на кожну новинку made in Ukraine. Коли щось з’являється, спраглі реципієнти відразу проголошують продукт шедевром або цілковитим провалом, виходячи із власних уподобань, і тільки невеликий відсоток розглядає культурну новинку з перспективи жанру, в якому вона створена.
По-друге, в українській культурі часто вдаються до пошуку легких та швидких рішень, які б зарадили всім проблемам, і бракує системності. Наприклад, у Львові мала місце дискусія довкола продажу російських книжок на самому Форумі та в Україні: чи можна їх забороняти? Такі дебати або точкові заборони насправді тільки погіршують ситуацію, оскільки книжка із сусідньої держави, яка демпінгує і витісняє слабшу та дорожчу українську, дістає додатковий піар забороненого плоду. Це питання слід вирішувати продумано й структурно: на рівні державного оподаткування іноземної книжкової продукції. Те саме стосується ефірних квот, державного регулювання загалом: бракує системи, що спрямувала б хаотичні й богемні творчі поривання (якими є кожна культура) у конкретне русло.
Мантру про державну підтримку, мабуть, не повторюють тільки німі митці. Представники літератури, музики, кіно, театру, візуальних мистецтв співають довжелезну пісню про брак сприяння багатоголосим хором в екстатичному крещендо вже багато років. І їм важко заперечити.
Звичайно, урядові гранти аж ніяк не запорука геніальності культури. Якщо митець отримає серйозну стипендію, то це не означає, що він відразу почне видавати на-гора нетлінні шедеври. Однак якщо підтримки нема, то навіть достойна продукція, якої в нас доволі, залишиться на непевних плечах ентузіастів, що базарними картатими торбами довозитимуть її на кравчучках до спраглих читачів, глядачів та слухачів. Мовчу вже про поширення нашої культури за кордоном.
Саме зараз ми переживаємо момент, коли державної підтримки культури бракує як повітря. Впродовж останніх кількох місяців усі можливі мости, поручні та паркани (бачив навіть смітники) розмальовують кольорами державного прапора. У всіх піднісся патріотичний дух і загострився культурний голод. За такої ситуації держава просто зобов’язана (приєднаюсь і я до мантри) надати допомогу культурі.
Дехто може дорікнути: мовляв, коли гармати б’ють, то музи мовчать. Точніше їх не годують. Однак Вінстон Черчилль міркував трохи інакше. Коли йому повідомили, що через війну державне фінансування культури буде скорочено, він спитав: «То за що в біса ми воюватимемо?».
Якщо продовжити аналогію з молочними продуктами, то держпідтримка культури – це і є фабрична переробка молока (хаотичного богемного творчого процесу). І саме від неї залежить, стане ота сировина смачним і поживним вершковим маслом, а чи знежиреним кефіром на молочній основі.