Загалом я дуже любила цю квартиру, бо в такі спекотні та ясні травневі дні можна було побачити вершини гір (величезна перевага життя в Івано-Франківську). За декілька днів я ненароком вистрелю собі в око з братового іграшкового пістолета (ви добре знаєте про який пістолет ідеться: отой, з болючими пластиковими помаранчевими кульками), і всі пані офтальмологині говоритимуть зі мною, як з трирічкою: «Дитинко, не роби так більше». Але зараз у нашій розпеченій сонцем квартирі субота, мама підходить до мене й каже, що вагітна та що в мене буде сестра. Я показую мамі всю радість від події, а потім забиваюся в куток під стіл і пів дня плачу. Не тому, що мене засмучував факт народження сестри, а через усвідомлення, що я тепер більше не матиму уваги від батьків (пам’ятаємо про мого молодшого брата), а буду на рівних допомагати приборкувати хаос, який на нас усіх чекає. Приборкувати хаос на рівні з дорослими. Бути рівнею дорослим. Стати ДОРОСЛОЮ.
Читайте також: Сік і яблука
Лише за десять років після цієї події я могла не думати про те, що вже «доросла», з інтонацією капслоку. А після того як програмна рада цьогорічного Львівського BookForum (а це понад десяток героїчних людей, які вирішили присвятити нам кілька годин свого часу, витримали спільний чат і «пряму трансляцію» у форматі повідомлень у цьому самому чаті про те, як рухається голосування за фокусну тему та хто лідирує, — святі люди, правда) проголосувала за словосполучення «Гра в дорослішання» й усі тези, що були до неї пропоновані, я почала сумніватися в концепції дорослості як такій. Спробую пояснити, чому. Я не можу долучитися до колективного досвіду якогось покоління: у мене все інакше, ніж у моїх батьків, але також інакше, ніж в однолітків і тих, хто на десять років між усіма ними. Тому якісь правила того, як має виглядати, поводитися та працювати доросла людина, зі мною не дуже працюють, а якщо ще додати багаж знань і життєві історії моїх друзів з-за кордону — то взагалі виходить якась мішанка. Тому я ділюся з вами роздумами, які сколихнули мою віру у власний статус «дорослої» за шістьома аспектами, які запропонував Юрко Прохасько, куратор фокусної теми «Гра в дорослішання: як ми зростаємо незалежними» 28 BookForum.
Скажімо, власний дім. Я завжди знала, що маю мати власний дім, леліяти його й оберігати від грабіжників. Аж уявляла картину, як я стою на стражі правопорядку під дверима й титанічно оберігаю свої кордони (не користуючись житлом, ну бо якщо ти постійно оберігатимеш кордони, то жити в цьому житлі часу не залишиться). А в дорослому житті ти живеш на дивних і не дуже орендованих квартирах — і досі плекаєш велику мрію про власний поріг. Але коли читаєш книжку «Він помер з фалафелем в руці», то розумієш, що в тебе в житті все гаразд — і такого трешу, як пережив Джон Бірмінгем, ти ніколи не зазнаєш. Слава Богу і слава Австралії з її високими цінами на житло й історією, від якої ти почуваєшся дрібною, але таки буржуазією.
Свій край. У дитинстві я чітко знала, що я українка й греко-католичка. Усе було просто, як два плюс два чи як прочитаний від А до Я «Буквар» 1 вересня в 1-му класі. Але згодом у моєму дорослому читацькому житті з’явилися Бруно Шульц, Станіслав Лем, «Книги Якова» Ольги Токарчук. А потім ти переїжджаєш до Львова, де до ідентичності додається ще й галичанка — і вся приналежність до мовно-релігійної громади починає піддаватися набагато глибшому аналізу та витяганню родинних скелетів, тобто історій. І реконструкції отієї власне твоєї ідентичності з усіма доданками. І навіть якщо на позір ти кажеш, що українка та греко-католичка, за цією фразою стоїть ціле рівняння з багатьма невідомими замість два плюс два.
Читайте також: Тоді й тепер
Власний світ і свій смак. Вони ще формуються, але я дуже хочу, щоб вони формувалися завжди, до кінця моїх днів. Бо обрати улюблений готель в Італії, єдиний вид улюбленого сиру та одну марку одягу — означає приректи себе на одноманітне животіння. Саме на цих пунктах дорослішати я аж ніяк не хочу й не буду. Свій погляд. У свої 13 років я мала щастя сформувати й закріпити дорослий погляд на кіно, візуальне мистецтво та музику. Я дуже добре пам’ятаю, як уперше почула «Богемну рапсодію» — і цілу ніч її переслухувала по колу, бо не могла осягнути, як узагалі людина змогла таке написати. Потім додалися Девід Бові, класична музика, імпресіоністи й авангардисти, кіно нової хвилі, незалежне кіно. Усе це дивилася та слухала запоєм і далі слухаю. Але є один сумний момент: життя надто коротке, щоб знайти й відчути все, що хочеться. Як бачите, лише на один з чотирьох пунктів я змогла впевнено відповісти, що вважаю себе дорослою. Але, може, так і має бути. Можливо, дорослішання — це вигадка якихось дітей, яка плітками розійшлася по всіх дворах району, як-от новина, що якийсь пес, який живе в підвалі, має сказ. Ніхто ці плітки не спростував — а ми вже поколіннями в них віримо.