Чисту українську мову я вперше почув наживо на початку 1980-х у вагоні потягу “Баку — Москва”, повертаючись додому з туристичної мандрівки по Кавказу. Це розмовляла зі своїми супутниками немолода огрядна вірменка, яка, як потім з’ясувалося, їхала додому до України. Саме тоді я вперше усвідомив, що сам — українець із діда-прадіда, у роду якого були й запорозькі козаки, й уманські чумаки, і слобожанські селяни — не володію українською й наполовину так добре, як ця вірменка. Та й думав про те не українською, а російською. Я народився в українському селі в слобожанській частині Луганщини, в українській родині. Моя бабуся, родом із Чернігівщини, розмовляла чистою українською. Дідусь — корінний слобожанин — в окопах двох світових воєн піднабрався іншомовних слів, хіба що за винятком російської матірної лайки. На крайній випадок у діда був один-єдиний вислів — прадавнє українське «Цур тобі, пек». Мій батько, колгоспний інженер — типаж огрядного й поважного слобожанського «хазяїна» — принципово розмовляв лише слобожанською говіркою навіть коли його засилали у відрядження кудись на Кавказ чи в Прибалтику. Лінгвістичної капітуляції він зазнавав лише на Черкащині, на батьківщині своєї матері. Там під час довготривалих відряджень батько непомітно для себе переходив зі звичного суржику на чисту українську, дивуючись сам і дивуючи місцевих. Але з поверненням додому він так само непомітно перемикався на звичну для себе говірку.
Читайте також: Колоніальні гастролі
Ця ж говірка була мовою й мого дитинства. Шкільну літературну українську я знав на відмінно, проте вона існувала в якомусь паралельному світі й на побутове спілкування ніяк не впливала. Якщо мій дід і батько читали переважно українською, то мене мовний аспект не турбував зовсім. Не сприймаючи багатьох моментів радянської дійсності, я з дев’ятого класу — і, здається, єдиний на все село — виписував «Літературну газету» — рупор ліберальної радянської інтелігенції, звісно ж, російськомовної. Вирішальним етапом у моїй русифікації стало навчання в Луганському педінституті (за іронією, він і тоді, і тепер має ім’я Тараса Шевченка). Це була справжня кузня русифікації, бо і навчання, і спілкування поза ним велися на «общепонятном». Тому, не докладаючи жодних особистих зусиль, я за якихось півроку розгубив увесь свій слобожанський словник і незчувся, як почав навіть думати російською.
Але так було не з усіма й не всюди. У 1980-х роках під час відрядження, потрапивши до гуртожитку Криворізького педінституту, я був здивований, що то тут, то там лунає українська. Того самого дня, випиваючи з новими знайомими, відчув, що мова — це набагато більше, ніж спосіб комунікації. У якийсь момент застілля хлопці перезирнулися й спитали в нашого спільного знайомого-криворіжця: «Він наш?». Діставши ствердну відповідь, вони встали з-за столу, поклали руки одне одному на плечі та майже пошепки заспівали «Ой у лузі червона калина». Цієї пісні, а головне, її контексту я тоді не знав, та цей спів — тихий, таємничий і зосереджений — справив на мене величезне враження. Багато років потому лікар-хірург розповідав, що, лежачи на операційному столі під невдалим загальним наркозом, я спочатку невміло матюкався, а потім став співати щось про калину…
Ну а результатом навчання в Луганському педінституті стала часткова профнепридатність. Коли мене, червонодипломника, відправили на роботу до невеликого села на Дніпропетровщині, я виявив, що не можу викладати історію українською. Спотикаючись на кожному слові, будуючи коряві речення, я врешті-решт здався (бо мучилися ще й діти) і почав вести уроки російською. На щастя, агентом русифікації пробув недовго. «Дослужившись» за три роки до посади директора школи, покинув учителювання та з неймовірними труднощами влаштувався монтажником-висотником на будкомбінат у Луганську (тоді ще існувала заборона приймати людей із вищою освітою на робочі спеціальності). То була суто практична необхідність, оскільки отримати квартиру в ті часи було легше радянському монтажнику, ніж радянському вчителю. На будівництві єдину серйозну конкуренцію російській складала мова матірна, оволодіти якою я так до пуття й не спромігся. «Зачем так материться, лучше молчи, не позорься», — казав мені напарник Петро, який щиро вважав мене росіянином, хіба що зіпсутим вищою освітою.
Читайте також: Ігор Лосєв: Декомунізація без дерусифікації буде процесом вельми поверховим і декоративним
Моє повернення до української мови відбулося вже у 1990-х, і теж волею обставин. Спочатку мій п’ятирічний син під впливом національно-свідомих радіопрограм зажадав, щоб я розмовляв із ним українською. Важкувато було обом: йому доводилося вчити нові слова, а мені згадувати те, що вже встиг призабути. Потім робота повернула мене з Луганська в слобожанський — і досі українськомовний — край області, звідки я родом. Прості робітники спілкуються тут суржиком, який мало змінився з часів мого дитинства, управлінський персонал — чистішою українською. Тому російською навіть за бажання тут немає з ким розмовляти. Та й прагнення такого після 2014 року не маю: використовую російську мову за потреби як трофейну зброю. Тож мені, можна сказати, поталанило: до недружньої родини «русскоговорящих соотечественников» я так і не пристав. Шкода лише, що тут, на Луганщині, коліщата русифікації ще й досі крутяться — нехай і не так швидко, як за радянських часів. Але допоки в студентських гуртожитках співають правильних пісень (а їх таки співають), надія є.