У 1968-му мені було двадцять років. Я навчався в Чернівецькому університеті й узяв посильну участь у тодішніх бурхливих подіях.
По-перше, я вніс скромний внесок у сексуальну революцію. В цей рік у мене відбувся справжній любовний роман із нашою викладачкою англійської мови. За революційний вчинок довелося розплачуватися: мою кохану вигнали з університету, правда, негайно ж запросили на англійську кафедру місцевого медичного інституту.
По-друге, я безпосередньо займався пропагандою Празької весни. Якимсь дивом у мене виявився номер української (русинської) газети, яка виходила в Словаччині, з Програмою Дій чеських і словацьких комуністів. Ось її я і читав уголос по всіх університетських кутках.
На літніх канікулах я виїхав працювати в піонерський табір вихователем. Про введення військ дізнався по радіорепродуктору. 1-го вересня мене викликали в особливий відділ університету й старший лейтенант Решетілов запитав, як я ставлюся до надання братньої допомоги Чехословаччині. Я відповів: «З соромом і гіркотою». Протягом подальших десяти років мої стосунки з КДБ катастрофічно псувалися. Кінчилося це від’їздом із СРСР. Зараз я живу й працюю в Празі. Недавно запросили на Міжнародний фестиваль письменників, присвячений 1968 рокові. Серед гостей були й американці. Вони відважно викривали американську агресію у В’єтнамі й із захватом згадували про бурхливу молодість, сутички з поліцейськими «свинями», сміливо проводили паралелі між Іраком і В’єтнамом. Ще вони говорили про в’єтнамських селян, яких випалювали напалмом американські карателі. Жоден із учасників дискусії жодного разу не вимовив слів «Китай», «СРСР», «Ханой». Я намагався ненав’язливо нагадати, що в 1968 році демократично настроєна чехословацька громадськість протистояла тому ж таки злу, що й американські солдати у В’єтнамі: комунізмові. Я сказав також, що в тій війні брали участь більше ста тисяч північнов’єтнамських солдатів, котрі видавали себе за в’єтконгівців, сотні радянських зенітників, які збили тисячі американських військових літаків. Мене швидко осадили: «Так ви за війну – чи проти?» Я мляво відповів: «Не в цьому річ. Ця історія не така проста. В ній замішана не тільки Америка». Мене не почули.
Чеський письменник на питання «Чи була Празька весна частиною революційних подій у Західній Європі й Америці?» відбувся розпливчатою фразою: «У нас були інші завдання». Отже, я залишився наодинці зі своїми спогадами про радіорепродуктор, який у серпні 1968 року повідомив мені й моїм піонерам поганий прогноз, як тоді здавалося, на все майбутнє життя.
Шкодую, що мене не почули. Мої співбесідники, американські письменники, – художньо обдаровані люди, доброзичливі, відкриті, просто не люди, а голуби, лише злегка здивувалися присутності яструба, та діалогу уникнули. Втім, не зовсім. Через декілька днів президент фестивалю запросив мене й трьох американців на вечерю в першокласний празький ресторан «Palffy Palac». Повернувшись додому, я по пам’яті занотував нашу розмову.
Ми сиділи з Великим Американським Поетом, його дружиною та маленьким американським поетом. Маленький сказав: «У нас зараз фашистський режим». Дружина ВАПа підтримала його: «Президент зі своєю командою просто розмазали нас». Я делікатно зазначив: «Хто-хто, а я вас розумію. Уявляю, яких зусиль вам довелося докласти, щоби втекти від ФБР. Де проситимете політичний притулок? Тут, у Празі, чи в Парижі? Я б на вашому місці просив у Парижі». Запанувала тиша. Маленький порушив її: «А хіба це не комерційний фашизм, усі ці жалюгідні кіоски й намети на Староместській площі?». «Панове, – вигукнув я радісно, – якщо ми зараз сфакаємося до нищівної критики МакДональдсів і розмороженого жертя в літаках, я запрошу офіціантів узяти участь у нашій дискусії!». Великий Американський Поет крякнув і сказав: «Ігоре, сядьте ближче. Я потроху глухну. Ви висловили декілька дуже оригінальних ідей, і я роздумуватиму над ними».
Я пересів ближче. Великий запитав: «Вірші Аллена, Гері, Джека, всіх нас, бітників, в перекладі звучать?». – «Знаєте, Майкле, у вас є вірші про те, як американська солдатня в 1954 році на побережжі Ісландії розстріляла сто китів, так, заради розваги. Та яка невдача: у нас це робили з людьми й ґрунтовніше». – «Ага. Я роздумуватиму». – «Але, якщо чесно, то я перед нашою зустріччю перечитав ваші вірші та вірші ваших друзів. Там так багато шаманства, наркоти, завивань, криків, потрясної акустики, що я зрозумів: ви кричали разом і порізно, тому що боїтеся смерті. Бо той, хто кричить – безсмертний. Адже у англійській теж є такий вираз «мертва тиша»?». – «Я роздумуватиму. В мене раніше ніколи не було такої розмови».
У мене теж.