Навряд чи знизити напруження вдалося президенту, який у своєму нещодавньому зверненні вибрав зверхній стиль висміювання дитячих страхів дорослою особою. Бо кожний психолог скаже, що навіть із дітьми подібна тактика призводить до зворотного результату. Якщо малюка, який заклякає через уявне чудовисько чи реального кота під своїм ліжком, не заспокоїти, підсвітивши «страшне місце» ліхтариком і запевнивши, що він завжди може покликати батьків, щоб перемогти страх разом, а просто назвати боягузом, той страх нікуди не подінеться. А от довіра та відчуття безпеки зникнуть назавжди. Тому президентське звернення точно не спрацювало з мільйонами дорослих громадян, які потребували, можливо, і не заспокоєння, але чітких меседжів щодо наших спільних дій. Ну, а жарти про гречку, яку скуповують літні люди, котрі пережили голодні післявоєнні роки — це, як на мене, взагалі за межею фолу.
До мене, мешканки прифронтового Бахмуту, в ці дні звертаються із запитаннями люди з різних регіонів України та навіть з-за кордону, бо несподівано виявилося, що мій досвід, як, власне, й досвід усієї Донеччини та Луганщини, надзвичайно цікавий. Ті, хто 2014 року саркастично запитував мене, чому я тимчасово виїхала, а не взяла до рук зброю під час окупації рідного міста, тепер питають, що їм треба покласти у свою «тривожну валізу». Дехто навіть радиться, який мультитул краще придбати, бо начитався різноманітних дописів про виживання цивільних під час бойових дій. А хтось просто питає: а що ви будете робити, якщо почнеться війна?
Читайте також: За що катують рідних вбитого волонтера
Відповідаю: не знаю, чи ризикне розпочати масштабне вторгнення Владімір Путін, але особисто я планую жити, бо війна почалася ще у 2014 році, і ми з того часу просто вимкнули в собі режим повної безпеки. Саме в ці дні сім років тому «Градами» накрило житловий район Маріуполя, потім бойовики обстріляли ще низку вже мирних міст північної Донеччини: Краматорськ, Бахмут, Авдіївку. Чи припускаємо ми, що подібне може повторитися в будь-який момент? Звісно, бо ми ж не дурні та вміємо вираховувати відстань роботи важкої артилерії. Але чи панікують на Донбасі зараз так, як у Києві чи Львові? Ні — кажу всім, хто питає про наш рівень тривоги.
Певна частина мешканців Донбасу взагалі не вірить у можливість наступу, бо «Росія ніколи не нападає, вона тільки захищає». Але не впевнена, що таке навіювання може бути корисним людям із критичним мисленням, бо це знецінювання реальних загроз. Інша частина вірить у боєздатність нашої армії, зміцнення якої бачила на власні очі. Хтось приєднується до лав військового резерву та територіальної оборони, хтось точно знає адреси шпиталю чи волонтерського складу. Це я б порадила всім, незалежно від регіону проживання — відчуття причетності до такої сили однозначно зменшує тривожність.
А ще в нас багатий досвід переживання періодичних загострень та інформаційних атак. Він підказує, що найстрашнішим буває те, про що не волають із кожної праски. А підготуватися до цього складно, тому наша натренована психіка вже дозволяє спокійно жити, поки ці загрози уявні чи ймовірні. Хто не зміг жити в цій реальності, давно поїхав звідси, а решта в цьому режимі вчиться, народжує дітей, пише картини, будує житло — тут і зараз. Це і є наша відповідь країні-агресору, яка намагається позбавити нас цього життя, паралізувати кожного тривогою та страхами.
Так, ми тут уже давно відмовилися від довгострокового планування. Спочатку було складно, але якщо не розглядати це як страшну демотиваційну трагедію, можна відчувати від цього й певне задоволення: від несподіваної поїздки, вдалої покупки, незапланованого щастя спілкування. І зараз, коли всіх лякає перш за все невідомість, ми з власного досвіду знаємо: марно вбиватися, намагаючись усе передбачити заздалегідь. Якими б чіткими не були ваші плани на випадок години Х, усе обов’язково станеться по-іншому. Родичі, які щиро запрошували до себе, несподівано виявляться «зайнятими», поїзди ходитимуть не в той бік, а найближче сховище, яке ви разом із сусідами звільните від сміття та мотлоху, заллє каналізація. Але водночас доля подарує вам гарних людей, які несподівано запропонують житло, а згуртованість навколо волонтерства допоможе пережити складні часи зневіри та відчаю.
Читайте також: Справа Артема Мирошниченка: напад за мову
Тож «тривожних валіз» ми не збираємо. Тим більш звичайні цивільні особи не готують тактичні рюкзаки з начинням, яке годилося б навіть для висадки на Місяць. Всі свої документи ми давно зберігаємо в певному місці. І ми пам’ятаємо, що під час евакуації вершиною щастя для когось було знайти переноску для свого кота, а хтось мав чим прогодувати родину, бо захопив із собою свої будівельні інструменти. І хоч як хотілося б узагальнити, але якщо прийде час, у кожного будуть свої «валізи» та свої складні рішення: хтось залишиться, хтось — піде у військо, а хтось поїде світ за очі. І паніка — це точно не те, що допомагає тверезо обдумати цей вибір.