Поглинаючи речення за реченням, я не міг не піддатися враженню, що українська еміграція, яку описує Таня, ― це Україна в мініатюрі з усім багатством людських характерів і регіональної специфіки. Не більше й не менше.
Свою глибоку статтю про емігрантів Таня закінчила таким абзацом: «Є змішані групи, проміжні, перехідні. Є винятки, позитивні й негативні. Без сумніву, всі вони щось втратили, ці емігранти. Без сумніву, всі вони здобули щось нове. Зараз знову багато про це говорять. Якщо ви серед тих, хто мріє про еміграцію, прошу, вибирайте зручну категорію. Моя мене, здається, вже знайшла».
Кінець звучить як добрий початок для книжки: «Моя мене, здається, вже знайшла, ця еміграція».
Читайте також: Випадок Ройтбурда
Стаття Тані мене зачепила, схвилювала, трохи роздратувала, це близька мені тема, бо я сам емігрант. Але про інших емігрантів не писатиму, не хочу з’ясовувати, а то й не зможу з’ясувати, мотиви, які спонукали їх виїхати і які тепер тримають їх там.
Натомість про себе писати легше.
Я автохтон (давньогрецьке слово αύτόχθων, «із цієї землі»), українець, мої предки родом із Холмщини, що в різні історичні періоди була складовою різних державних утворень. Уже століття вона перебуває в кордонах відродженої після 130 років неприсутності на політичній карті Європи Польщі.
Я народився і виховувався в Любліні, моя перша безболісна міграція ― на навчання до Варшави. У середині 1980-х із хвилею понад мільйонної еміграції, яку характеризують як пов’язану з рухом «Солідарність», виїхав із Польщі. Для мене і моїх найближчих то було не покидання батьківщини, а можливість знайти та реалізувати свою ідентичність, українську ідентичність.
Хоч як дивно це звучить, подавшись до Канади, я мав змогу плекати своє українство так, як ніколи доти. Відкрив різновид українського життя в Канаді в усьому його багатстві, вивчив різницю між черговими хвилями еміграції, які почалися наприкінці XIX століття. Зрозумів, що мене поєднує зі «старою» канадською діаспорою, а що відрізняє від неї. Тим часом Україна здобула незалежність і стала для мене дуже конкретним орієнтиром. Я почав відвідувати свою історичну батьківщину, реалізовувати там перші проекти. Збагачений канадським досвідом, у середині 1990-х став працювати в Україні. То був черговий важливий крок у побудові моєї ідентичності. Формально я був заробітчанином, або, як кажуть мої канадські й американські знайомі, експатріантом.
Читайте також: Мухи окремо, котлети окремо
В Україні пропрацював вісім років як директор міжнародного фонду й п’ять років як директор Польського Інституту, польський дипломат, а водночас дедалі свідоміший українець. Коли через 13 років виїхав із Києва до Нью-Йорка, один мій київський знайомий, відомий театральний критик, сказав: «Ти ніколи не був, не є і не будеш одним із нас, завжди залишишся чужим». Кажучи це, він порушив дуже делікатну тему. Нестерпне відчуття, що ти «чужий», властиве кожному емігрантові, заробітчанинові чи експатріантові. Як іммігрант ти змушений усвідомлювати свою чужість, і то в подвійному розумінні: з одного боку, відчуваєш власну іншість, а з другого ― місцеві люди вважають тебе за іншого, за чужого, і на те немає ради. Річ очевидна, можна грати із собою в гру, мовляв, насправді інакше, мовляв, можливі безболісна інтеграція з твого боку і цілковите визнання місцевими, але це тільки гра. Постає питання, чи ІНШИЙ неодмінно має лишитися ЧУЖИМ. Усе, чого ти можеш досягти, ― навчитися жити зі своєю іншістю і бути визнаний як повнокровний ІНШИЙ.
Колись у якомусь інтерв’ю я сказав, що є космополітом-практиком з українською ідентичністю, народженою в дорозі. «Мандрівець, вирушаючи зранку в дорогу, ще не має історії, вона з’являється дорогою, її розповідають, коли Одіссей повертається», ― писав я в «Малих Одіссеях».
Перші 20 років свого життя прожив у Любліні. Потім вирушив у дорогу. Затримався на 12 років у Варшаві, на 10 років у Торонто, на 13 років у Києві, 5 років у Нью-Йорку і вже 4 роки тут, неподалік річки, що тече тісною долиною до безкрайого озера. Якоїсь миті під час своєї подорожі я задумався, чи не варто повернутися, але вже не знав, куди б мав реемігрувати.
Читайте також: Fast-fashion
Грецький філософ Геракліт з Ефеса стверджував, що не можна двічі зайти в ту саму річку, і тут ідеться не про те, що не слід цього робити, а про те, що це не вдається.
Така ситуація, напевне, і з долею емігрантів, мандрівців, обходисвітів, блукачів, які роблять дедалі ширші кола в пошуках ілюзії, щоб зрештою зникнути в тумані часу. А між тим живуть, люблять, ненавидять, народжують і виховують дітей, стають заможними або ні, нарікають на долю, згадують рідний край, тужать, уже не пишуть віршів, не збирають бібліотек, співають.