Коли я пишу слова «моя Королева», то одразу замислююсь, що вони для мене означають?
Я понад 30 років живу в Канаді, яка отримала в спадок від Британської імперії її політичну систему з британським монархом на чолі держави. Приймаючи канадське громадянство, я прийняв і королеву Єлизавету II як очільницю держави, яка великодушно прийняла мене, вихідця з поневоленої комуністами Польщі. Тож формально Єлизавета II стала моєю Королевою. Цей формальний чи, як кому більш до вподоби, інституційний вимір монархії неймовірно суттєвий. Так, Канада — це федерація провінцій і територій, парламентська демократія, і при цьому конституційна монархія, кожен із цих аспектів важливий у становленні того, що ми звикли називати канадською ідентичністю. Я сам далекий від того, що визначати себе як монархіста, в душі я радше гуманістичний республіканець. Громадський гуманіст погоджується, що хороше життя полягає в чесній участі в житті політичної спільноти, а значить — у підтримці добрих звичаїв і загальної пошани до усталеного законодавства. Основою республіки в такому розумінні є громадяни, яких вирізняють чесноти, пов’язані з участю в громадському житті, дотриманням і захистом законів, готовністю захищати свою державу. Громадянство в такій позитивній республіканській доктрині розуміється не тільки в пасивному сенсі (приналежність до певної політичної спільноти), але й активному — завдяки участі в політичному житті. Коли я дивлюся на свою названу вітчизну, формально таки конституційну монархію, то не бачу видимих суперечностей, окрім принциповою різницею, що в республіці сувереном є народ, а в монархії — монарх. Так це виглядає з точки зору політичних теорій і доктрин.
У сучасному політичному житті, як канадському, так і в житті Об’єднаного королівства, це народ став незаперечним сувереном, а монарх гарантом дотримання закорінених у багатовіковій традиції громадянських прав.
У цей особливий — педантично і при цьому вишукано — розписаний на хвилини час прощання з королевою Єлизаветою II ми маємо можливість відрефлексувати не тільки про її життя, але і про наше власне занурення в реальність Європи і світу від середини XX століття дотепер.
Єлизавета II була нашим зв’язковим із часом прекрасним, а часом жорстоким світом, який разом із Нею зникає раз і на завжди, залишаючись тільки в документах, у спогадах, книжках і фільмах.
Читайте також: «Тиранія інтимності»
Разом із Нею завершується чергова епоха в історії Європи і світу.
Кожен, мабуть, має свою відповідь на запитання, що чудового було в тому «прекрасному, а часом жорстокому світі». Один із коментаторів сказав, що із королевою Єлизаветою II відходить світ державних мужів, а не політиків, і політиків, а не політиканів —людей, які частіше, ніж зараз, робили те, що слід, а не те, що приносить швидкий, але часто короткотривалий ефект, щоб тільки подобатися виборцям.
Ми дивилися на життя королеви Єлизавети, як на недосяжну для нас казку, що розгортається на наших очах на екранах телевізорів. Тож нічого дивного, що найкращий опис панування британської монархії я знайшов у телевізійному серіалі від «Нетфлікс», у «Короні». Зрештою королева Єлизавета була першою монархинею епохи телебачення і вміла досконало використовувати це нове медіа для збереження престижу династії Віндзорів у часи присмерку Британської імперії.
Провідною ідеєю «Корони» є зображення зіткнень між індивідами та інституціями, конфліктів між особистим і політичним. Вся розповідь закутана в павутиння тонких історичних і династичних зв’язків.
В одній сцені королева Марія, бабуся Єлизавети, застерігає молоду володарку: «Тепер буде дві Єлизавети, які перебуватимуть в опозиції одна до одної: одна ― молода жінка з властивими їй надіями та мріями, а друга ― королева, чиє повне присвят життя буде переобтяжене обов’язками.
Але корона, королева, завжди повинна брати гору».
Є ще символічна сцена, коли королева Єлизавета звертає увагу своєї надміру «вільної» сестри герцогині Марґарити на таку обставину: «Ти показала свою індивідуальність, і це призвело до паніки серед людей. Люди не чекають від тебе індивідуальності». Адже вияв індивідуальності зруйнує таємницю, притаманну королівському титулові. Єдиний вихід ― перевтілення в загадку. В розмові з Єлизаветою її дядько і колишній король Едвард VIII пояснює характер буття монархом: «Ми гібриди, напівлюди, і дві постаті всередині нас ― людська і монарша ― провадять сповнену жахіть громадянську війну, яка ніколи не скінчиться. Як королева ти химера: з одного боку, є твоя особистість, а з другого ― тягар історії, яку ти представляєш».
Читайте також: Містерія монархії
«Корона» ― безперечний піарний тріумф для родини Віндзорів, твір, сповнений зичливого, хоч і критичного розуміння, яке гуманізує королівську родину небаченим досі способом. Це портрет незвичайної родини і розумний коментар, що показує, як державний устрій впливає на особисте життя героїв.
В одній із головних сцен герцог Віндзорський, колишній король Едвард VIII, дивлячись у своїй паризькій квартирі телевізійну трансляцію коронації своєї небоги Єлизавети, так коментує врочистість зібраним гостям:
«Символ на символі, незглибима мережа загадкових таємниць і літургії, яка сплутує так багато ниток, що жоден клірик, історик чи правник ніколи не зможе виплутати жодної з них.
Хто хоче прозорості, якщо можна мати магію? Хто хоче прози, якщо можна мати поезію? Приберіть вуаль ― і що вам лишиться? Звичайна молода жінка зі скромними здібностями і невеликою уявою. Загорніть її отак, дайте помазання, привітайте, престо, ― і що ви маєте? Богиню».
Колишній король Едвард VIII трохи недооцінював свою племінницю Єлизавету, яка у своєму 70-річному правлінні виявилася особистістю зі значно більшою уявою, багатством думки і вірності принципам, ніж він припускав.
Як і пристало канадському гуманістичному республіканцю, я можу від усього серця сказати, що Єлизавета II була й моєю Королевою.