Звичайнісінька ситуація: одна країна заважає товарам другої перетинати її кордони — принаймні задарма. Для чого? Щоб, як кажуть, захистити вітчизняного виробника. Так було споконвіку, так і сьогодні, а все ж таки не по-божеському, як і все в людей. Хай таке діється, «бо всі ж так роблять», хай це навіть комусь вигідно, але істина все-таки одна. Який товар купувати, у кого й почім, має вирішувати тільки той, хто купує. Тільки він, споживач. Хтось давно сказав: французьке шампанське купує не Англія у Франції, а англієць у француза.
Як же лаяла Правдінка, а з нею і моя Рябина, і вся округа владу за те, що закрився цукровий завод, як лаяла! «Де людям працювати, я питаю, де?! — волав Голобородько, колишній головний механік цього заводу. — Люди мали роботу, жили як люди, а що їм залишається тепер? Кому помішав цей завод? Сто років був усім потрібен. Он який ліс навкруг нього виріс для красоти. Он яке откормочне хазяйство було на його жомі». Я — йому, що влада тут ні до чого, що… «А навіщо тоді влада?!» — перебивав він мене. Так і помер, жодного разу не дослухавши.
Коли, бувало, зауважу, що «в нас в Україні» кажуть не «откормочне», а «відгодоване», він мені відповідав, що то я сам у своїй — не його! — Україні відгодований.
А тим, хто хотів слухати, я казав…
— Тобі яка різниця, чий цукор купувати, якої він нації? Навіть якщо скажеш, що для тебе є різниця, я тобі не повірю, бо ти, за моїм враженням, не хвора на голову людина. Тобі треба, щоб цукор був достатньо солодкий і по твоїй кишені. Не було свободи — і тобі доводилося купувати те, що пропонувала, а насправді наказувала совєцька влада, твоя любима…
— Та яка там нахєр любима? Нікуди було від неї дітися.
— Отож. Цукор був не зовсім цукор, а коштував не стільки, скільки заслуговував, а скільки казала влада, тобто чиновник. А прийшла свобода, хай вона не така, яку ти покохав би, — тобі все не таке, — та яка вже є. І в тебе, і в мільйонів таких, як ти, з’явився вибір: який цукор брати — рідний напівцукор чи невідомо чий, та солодший, біліший, дешевший. Його тобі ніхто не наказував брати. Його на твій вільний вибір запропонував торгаш-оптовик, який вирішив, що йому буде вигідніше купувати цукор для перепродажу тобі не у твоєї Правдінки, а в якогось німця.
— А нам що робити? І чого ти кажеш, що наш цукор був поганий? Ні чорта не знаєш.
— Гаразд, ваш цукор був чудовий, усім цукрам цукор. Але народ навколо вашої Правдінки, та й по всій Україні перестав вирощувати буряки. Жінкам набридло з ранку до вечора стовбичити раком над ними із сапками в руках. Набридло раніше, ніж з’явилася техніка в достатній кількості. Та й жіночок поменшало. Ваш завод залишився без сировини. Спробували заокеанський цукровий очерет, та виявилось, що це не діло.
— Нам, питаю тебе знову, що робити? Нам!
— Не скиглити. Не лаятись. Не гніватися ні на владу, ні на долю. Думати головою. Шукати роботу. Нема тут — прямуй туди, де вона є.
— Ти уявляєш, що верзеш? Куди ми попрямуємо від своїх хат, хазяйств, від своєї батьківщини нарешті? Кому ми де потрібні? І що залишиться від села?
— Та хоча й нічого.
— Ну тоді про що з тобою говорити? Іди, слухай туди, звідкіля прийшов!
Минули роки. Села помітно поменшали, деяких зовсім не стало, люди розійшлись-роз’їхались хто куди — аж до самої Швеції з Англією, ніхто не помер від розстройства й безробіття, ніхто навіть помітно не схуднув.
Знаючи, що інколи комусь із моїх рябинців може допомогти посилання не тільки на когось із місцевих чи світових авторитетів, а й на безіменні науки, я одного разу сказав, що є серед них така, яка мені дуже до смаку, люблю її, грішний. Називається каталактика. На все вона дивиться крізь призму грошей. Ціни, ціни, ціни й усе, що їх стосується: де вони, які й чому такі, а не інші, що на них впливає… Дечого та вчить охочих. Насамперед того, що справжня ціна будь-чого ніким не вигадана, не взята зі стелі, не наказана. Вона — від бога, який, за його ж підказкою, називається досить грубо, але напрочуд точно базаром, або ринком.
Голобородько, звичайно ж, не пробачив мені цього просвітництва. «Твоя лядська каталакта!» — кричить, бувало, повернувшись із Охтирки, куди їздив на базар.
…А наш — рідний, вітчизняний! — цукор був усе-таки кращий за теперішній, чужоземний, хоча й не такий білий і дрібний. З кілограма того набігав один літр бездоганної самогонки, а із цього — 800 грамів.