Unilever — міжнародна корпорація з осідком у Лондоні, яка виробляє споживчі товари, що охоплюють харчові продукти, приправи, морозиво, вітаміни, мінеральні й харчові добавки для підвищення тонусу, чай, каву, пластівці на сніданок, фільтри для очищення води та повітря, тваринний корм, зубні пасти, засоби косметики й особистої гігієни. Компанія є власником понад 400 торговельних марок, доступних у 190 країнах, у 2020 році її обороти становили €51 млрд. Одне слово, це споживчий гігант.
Під молоток пішла найбільша у світі чайна фірма Lipton, яку в 1890 році заснував шотландський підприємець сер Томас Ліптон, натхненний спасенною думкою постачати масам добірний продукт, переносячи його «безпосередньо з власного чайного саду на Цейлоні до чайної чашки в Сполученому Королівстві».
Продаж цієї фірми — ще один приклад, що сучасні глобальні корпорації позбавлені сентиментів, до того ж навіть ті, хто ще недавно були носіями імперських традицій. Що це означає? Невже чорний чай, заварений у чайничку й поданий з молоком, став реліктом? Може, не зовсім, але продаж чаю в розвинених країнах систематично знижується, тож зберігання цього імперського клейнода перестало бути пріоритетом для Unilever.
Від певного часу класичний чорний або зелений чай споживачі почали трактувати як підстаркуватого, надійного й підбадьорливого, але нуднуватого родича. На ринку з’явилося багато напоїв, які продають як чай, починаючи від м’яти та фруктових і завершуючи комбучею, тобто чайним грибом. У сучасній «чайній» пропозиції наявне щось для кожного охочого: корінь валеріани, заспокійлива ромашка, ароматична лаванда й навіть мигдаль з солодкою нотою ванілі. Коли ми пропонуємо гостям чашку цього напою, то демонструємо їм довгий список можливостей вибирати. Традиційний «Англійський чай до сніданку» (Еnglish breakfast tea) не дуже змінився, хіба що від 1952 року його фасують у пакетики, які легко заварити безпосередньо в чашці. Задля цього вигадали спеціальний процес CTC (crush, tear, curl, тобто «товчи, рви, закручуй») — чайне листя пропускають через циліндричні вали, щоб утворити маленькі гранули.
Читайте також: Заборонені курси
Така технологія дає змогу виробляти чай з інтенсивним смаком. Загалом це все. Оригінальний купаж, що називався orange pekoe leaf tea, був значно кращої якості, на відміну від сьогоднішніх пакетикових сумішей, ба навіть становив гарантію якості, а також мав підтвердження джерела походження. Чай — на відміну від історії приготування кави в кав’ярнях (coffee houses) чи барах еспресо, починаючи від 1950-х років, — віддавна приписаний до дому. Чаювання стало незмінним атрибутом родинного й товариського життя, зосередженого біля каміна на заході Європи або самовара на сході. Але в невеличких готелях і сповнених самоповаги чайних салонах і досі можна випити цього чудового напою, який заварюють у чайничку й подають у порцелянових чашках, — та, звісно, він вартий своєї високої ціни.
За часів моєї молодості, що минула в країні реального соціалізму — Польській Народній Республіці, — жовті пачки чаю «Ліптон» були важкодоступним раритетом, наявним лише в доларових крамницях. Тільки в 1970-х роках, за доби Ґереківського процвітання, цей напій разом із цигарками «Мальборо» та справжньою «Кока-Колою» опинився серед делікатесів за відповідною до цих товарів високою ціною. Серед гурту моїх приятелів ми пили загальнодоступний і дешевий китайський чай улун (Oolong), хоча не розуміли, як високо його цінують у світі; інколи щастило купити навіть запашний і шляхетний за своїм смаком Yunan або дуже добрий купаж індійських чаїв під торговельною назвою Madras.
Пересічний громадянин пив чай «Популярна», що був купажем досить низької якості, або «Грузинский», який походив із СРСР і був відомим тим, що в доброму товаристві його не пили. Чай заварювали просто в склянках, тому він був дуже міцним. Мої батько-мати заварювали напій маленькому чайничку, називали його заваркою, невелику кількість якої наливали у склянку й доливали її окропом.
Ніколи не забуду, як на початку 1970-х років мій приятель, тоді вже студент Академії красних мистецтв, почастував мене чаєм з незвичайною назвою і смаком: «Ерл Грей». Споживання того трунку вважали тоді символом належності до еліти. Не дуже відомо, якої еліти, але це була вершина столичного снобізму за часів пізнього злиденного соціалізму. Я й досі люблю випити чашку доброго чаю «Ерл Грей» з молоком і згадувати часи молодості, щедрої на чайні дефіцити.
Читайте також: Meta: яка мета?
Дарма що я вже кільканадцять років полюбляю пити вранці каву еспресо-лате, десь об одинадцятій випиваю чималу чашку Еnglish Breakfast tea доброї родинної фірми Taylors of Harrogate, що готує чайні суміші від 1886 року. Під час чаювання о п’ятій годині п’ю «Afternoon Darjeeling», а перед восьмою — м’ятний чай тієї самої фірми. Одне слово, я любитель чайного листа, завареного згідно з інструкцією, залежно від типу чаю.
Навіть якщо корпорація Unilever утратила віру в силу чаю, для багатьох із нас він і далі буде символом зародженого в XIX столітті ритуалу, коли господар накладав ложечкою до чайничка власну суміш чайного листя, а потім делікатно запарював його кілька хвилин, перш ніж подати гостям.
Оце, власне, і є моя cup of tea (чашка чаю).