Ідентичність і гідність є тими рушійними елементами, боротьба за які періодично сколихує світ, бо кожен так чи так прагне визнання цих двох речей. Американський філософ Френсіс Фукуяма сформулював проблему ідентичності так: «Потреба людини у визнанні її ідентичності — основна ідея, що об’єднує багато процесів у сучасній світовій політиці».
Необхідність дослідження власної родинної історії та спроба формування родинного дерева, ймовірно, не посідає провідне місце серед зацікавлень українців. Очевидно й те, що культура обізнаності їх у своїй генеалогії варта посідати вищий щабель та не повинна втрачати свою актуальність посеред інших важливих речей. Власне, тому поступово треба вимальовувати чітке уявлення про роль і значення усної, зокрема особистої історії як тієї, що може розшукати й відповісти на важливі запитання щодо цієї теми.
Пам’ять про предків, про ті травматичні події, які вони пережили, про їхні болі й долі підсвідомо сприяє осмисленню нашої окремості як українців. Бажання та вміння правильно запустити пошуковий механізм власної родинної історії, мабуть, є тими двома маркерами, необхідними для знаходження свого. Ключовими складниками цього механізму можуть стати, наприклад, опубліковані й доступні архіви, а саме справи щодо репресій, виселення, Голодомору, двох світових воєн. Проте всі ці складники слід вибудовувати в одне ціле на фундаменті усної історії, яка полягає в збиранні й фіксуванні розповідей окремої особи про ті чи інші події, очевидцем яких вона стала. У цьому разі маємо «живий» підхід до дослідження особистих історій, без якого такі пошуки дещо втрачають свою повноту. Отож такі власноруч «розкопані» факти певним чином впливають на наше ставлення до державної історії загалом та на передбачення ймовірних ходів, рішень чи поворотів в історії України.
Читайте також: У пошуках успіху
Згадані факти начебто слугують пазлами одної картинки. Їхня сукупність — чудовий приклад мікроісторії, «батьком» якої називають італійського історика Карла Ґінзбурґа (проте сам термін «мікроісторія» вперше вжив французький історик Фернан Бродель). Суть мікроісторії полягає в транслюванні якоїсь події, явища, ситуації чи інформації від конкретного до загального, або від малого до масштабного, водночас те конкретне й мале повинно бути ще й достатньо детальним. Цілковитим тлумаченням поняття мікроісторії є книжка Карла Ґінзбурґа «Сир і хробаки», у якій автор висвітлює історію цілої доби Середньовіччя крізь призму особистої історії головного героя — мельника Меннокіо. Тобто можемо провести паралель із родинною історією як мікроісторією, яка є конкретною та малою на противагу загальній та масштабній українській історії. Так, усі ті культурні, політичні, суспільні та інші складники української історії транслюють і візуалізують крізь призму історії своєї родини.
Прикладом поваги й пам’яті до минулого предків може слугувати американський фонд «The Statue of Liberty — Ellis Island Foundation», який розпочав свою діяльність ще в 1982 році з реконструкції та відновлення острова Елліс і статуї Свободи — національного пам’ятника США, що розташований поруч. Однак такі значні зусилля фонду переросли у створення Музею імміграції, який функціонує на острові та офіційно називається «Ellis Island National Museum of Immigration», а також у відкриття центру історії імміграції сімей — «The American Family Immigration History Center». Останній, власне, і є тим основним продуктом фонду, який вартує особливої уваги для спроб пошуку та збереження пам’яті особистої історії, бо ініціативою центру історії імміграції було найперше зібрати дані про прибуття емігрантів до США та забезпечити онлайн-доступ до них, тобто на вебсайті фонду, що значно спрощує пошуковий механізм та сприяє легшому й детальнішому дослідженню подробиць власної генеалогії. Окрім цього, користувачі можуть звернутися до дослідників центру, які допоможуть у процесі пошуків або ж самостійно знайдуть необхідну інформацію за встановлену плату, що надходить на підтримку діяльності центру та фонду загалом. Інформація, наявна в базі даних, доступ до якої надає центр, охоплює часовий період із 1820 по 1957 роки й налічує близько 65 млн записів про іммігрантів, які прибули до США із цілого світу, зокрема і з українських територій, що свідчить про значні масштаби відомостей, у яких можна відкопати щось «своє». Власне, організація та діяльність «The Statue of Liberty — Ellis Island Foundation» є значним внеском у спонуці до пошуку й дослідження свого родоводу та в збереженні пам’яті про минуле. Ба більше, фонд — чудовий приклад вдалого зібрання та згрупування архівних даних у великих масштабах, аналогів яких в Україні наразі немає.
Інший іноземний досвід — литовська молодіжна програма «Місія Сибір», що діє у форматі експедицій, головна мета якої — пошуки Литви за Полярним колом. Це формулювання означає виїзд на місця поховань литовців та відновлення їхніх могил на старих і занедбаних кладовищах. Однак особливість цієї ініціативи полягає в тому, що литовці, чиї могили програма приводить до ладу, стали жертвами періоду СРСР, а саме депортацій, репресій, арештів та розстрілів, які відбувалися в часовому проміжку з 1941 по 1953 роки після початку окупації балтійських країн радянською владою, відповідно значна частина цих кладовищ розташована далеко за межами Литви, здебільшого на територіях Росії. Тож «Місія Сибір» — це насамперед місія пам’яті, яка спрямована на збереження історії, джерел та знань про важке минуле своїх предків.
Схожий до литовського формат вшанування пам’яті є і в українській практиці. Так, громадська організація «Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять» займається пошуком поховань жертв періоду Першої та Другої світових воєн, а також організацією їхніх перепоховань. «Пам’ять» здійснює військово-історичну реконструкцію, знімає фільми, а також працює над власноруч створеним музеєм «Жива історія». Голова товариства Любомир Горбач упевнений, що цінність пошуків історичного минулого та повернення до своїх джерел залежить насамперед від патріотичної мотивації, яка повинна будуватися на прикладах історії попередніх поколінь. Звичайно, неабияку увагу в цьому процесі слід приділяти молоді, щоб та була зацікавленою в таких можливостях й усвідомлювала їхню важливість. «Вони можуть брати участь в нашій діяльності, ставати тими ж реконструкторами чи пошуковцями, бо ми шукаємо військові поховання і здійснюємо ексгумацію та перепоховання», — зазначає пан Любомир у роздумах про долученість молоді до діяльності товариства «Пам’ять».
Серед інших українських громадських організацій схожою діяльністю займається «Вирій», мета якої ще з 2008 року — відновлення українських цвинтарів у Польщі, а саме на Закерзонні — українських етнічних територіях, звідки українців також масово депортувала радянська влада.
Складників дослідження й генерування власного родинного дерева насправді чимало, як і джерел інформації з життя наших предків. Так, окрім згаданих вище фондів та організацій, інформативна база яких стосувалася більше еміграції та депортації, є ще достатньо українських та іноземних ресурсів, які публікують дані, наприклад, про період Другої світової війни, виселення у Сибір, заслання в концтабори, діяльність українського визвольного руху. Усі згадані ресурси, на щастя, доступні онлайн.
Читайте також: Брендбук для країни
«Наше минуле відкладається у нашому теперішньому, і ми приречені хибно розуміти себе, допоки не дійдемо правдивого бачення нашого походження» — таке висловлювання канадського філософа Чарльза Тейлора спонукає до осмислення істини особистих історій, розуміння важливості саме достеменного вивчення й трактування своєї генеалогії.
Усі самотужки зроблені історичні знахідки з родинного минулого є великими епізодами нашої пам’яті, які слід постаратися дослідити, щоб наприкінці скласти їх в один великий чорно-білий фільм. Це завдання складне й кропітке, однак його мета об’єднує дослідження тривалих часових проміжків, паралельно будуючи містки із сучасністю та створюючи зв’язки поколінь, які так важливі для прийняття й розуміння себе, власної ідентичності та самосвідомості. Наслідком пошуків особистої історії може стати усвідомлення того, що все в житті взаємопов’язане, а трьома життєвими маркерами є любов, час і смерть: ці три речі єднають усі наші покоління, незалежно від століття, обставин чи територій. Глибинне дослідження минулого своєї родини й проведення паралелей із теперішнім навіює ствердне уявлення про те, що наші предки тоді, як і ми зараз, завжди прагнули любові, завжди мали недостатньо часу й завжди боялися смерті.
Очевидно, згадки про сумні епізоди з життя пращурів та про скрутні ситуації, від яких потерпали, породжують у нашій підсвідомості страх і небажання занурюватися в деталі цих подій. Мабуть, ми цілком природно, на інтуїтивному рівні відкидаємо думки про те, що точно нас пригнічуватиме. Однак періодично нам слід нагадувати собі про відповідальність і зобов’язання шукати, вивчати й знати своє. Те «своє» може стати деталлю великого успіху покоління, народу, країни. Успіху, який можна ототожнювати з перемогою всієї держави, чиїми проявами є відродження просвітництва, формування ідентичності, визнання гідності, усвідомлення національної окремішності. Так, кожен із нас, шукаючи, вивчаючи та знаючи своє, зможе поширювати його далі. А українська ідентичність і самосвідомість, зі свого боку вкорінюються через призму особистої родинної історії.