Apple, Google, Microsoft, Amazon.com, Facebook — усі ці компанії є глобальними законодавцями мод у галузі технологій. Вони творять майбутнє людства. А оскільки орієнтуються на пошук та запровадження інновацій, то можуть пропонувати споживачеві щоразу новий продукт і отримувати хоч би й тимчасову, але монопольну ренту за новизну. Так вони заробляють захмарні прибутки й тому очолюють рейтинги найдорожчих компаній світу. Об’єднує ці фірми те, що вони американські. Завдяки роботі їх та сотень інших США відомі на весь світ як колиска успішного бізнесу. Це створює високі очікування щодо інших сфер життя, зокрема державного управління. Щоразу, коли на пост президента Сполучених Штатів приходить нова людина, світ сподівається чогось нового. Коли півроку тому американці обрали Дональда Трампа, сподівання були високими. Минуло понад 100 днів перебування нового президента на посаді, і стало зрозуміло, що на відміну від успішних американських компаній новатором він не є, принаймні в економічній політиці. Те, що називають трампономікою, не більше ніж букет із модних, кон’юнктурних та універсальних засобів стимулювання економіки, які погано узгоджуються між собою.
Міграційна дилема
Протягом передвиборної кампанії найбільш ексцентричні заяви Трампа, пов’язані з економікою, стосувались імміграції та протекціонізму (підвищення імпортних тарифів, виходу з міжнародних торговельних угод). Розгляньмо їх окремо.
Проблеми міграції ось уже кілька років перебувають у переліку найважливіших у світі через події в Сирії. Безперечно, вони викликають суспільний резонанс у багатьох розвинених країнах. Тому впливають на електоральні настрої, а відтак привертають увагу політиків. На США сирійські біженці мають мізерний фізичний вплив, адже до кінця минулого року країна прийняла тільки 18 тис. таких осіб. Однак інформаційний вплив величезний, бо війна в Сирії та поневіряння її громадян не сходять з екранів телевізорів роками. Для багатьох людей різниці між біженцем і трудовим мігрантом немає. Додайте сюди побутові й культурні проблеми, які закономірно виникають між корінним населенням та новоприбулими в будь-якій країні, — і стане зрозуміло, що в американському суспільстві може бути запит на захист від імміграції. Мабуть, Трамп його розпізнав і вибудував передвиборчу риторику з урахуванням цього моменту.
Читайте також: The Economist: Трампономіка
Однак це не має нічого спільного з економічними реаліями. Американська економіка щороку створює близько 2 млн робочих місць (якщо не брати до уваги кризові періоди). Так було протягом 2002–2007-го, до кризи доткомів, так відбувається й після 2010-го. При цьому природний приріст населення забезпечував країну відповідним обсягом трудових ресурсів тільки в 1960-х. Зараз він поступово зменшується й у 2015 році становив 1,3 млн. Тобто американська економіка не може розвиватися суто на власних трудових ресурсах. Якщо штучно змусити її до цього, то дуже швидко виникне дефіцит робочих рук і голів, зарплати стрибнуть угору й станеться економічна криза, механізм якої був відомий іще за часів Маркса.
Легальна імміграція зробила громадянами США у 2015-му 730 тис. осіб, а впродовж останніх 10 років відповідна цифра коливалася від півмільйона до мільйона. Без цих іммігрантів країна не розвиватиметься нормальним темпом, а бізнесові доведеться самому емігрувати в пошуках робочої сили за прийнятну ціну.
Небажані нелегали
Окрім легальної є ще нелегальна імміграція, передусім із Мексики, але з інших країн також. За оцінками Служби громадянства та міграції США, кількість нелегалів, які щороку в’їжджають до країни, щоб працювати, приблизно дорівнює кількості новоспечених легальних громадян. Загальна чисельність осіб, що мешкають у Сполучених Штатах, але народилися деінде, на 2015 рік становила 43 млн, з них більш ніж половина — нелегали.
Останні зазвичай погоджуються на низьку в американських координатах зарплату. Завдяки їм існують низькооплачувані робочі місця, яких, наприклад, дуже багато в сільському господарстві та на підприємствах не найвищої ефективності, а таких не бракує в жодній країні. Тобто нелегали здебільшого не конкурують за високооплачувані посади, якими Трамп бажає забезпечити американців. І якщо припустити, що Америка виставить їх за двері чи обмежить їхній наплив, то наслідок буде простий і прогнозований: дефіцит низькокваліфікованої робочої сили призведе до підвищення зарплат на відповідних посадах. У кращому випадку частина низькооплачуваних робочих місць перетвориться на вимушено високооплачувані, у гіршому й імовірнішому — неефективні підприємства не подужають платити більше й закриватимуться. Економіка зазнає втрат. У сільському господарстві втрати можуть бути масовими й загрожуватимуть цій галузі, а відтак і продовольчій безпеці Сполучених Штатів.
Читайте також: Зустріч голів держав НАТО: дебют Трампа та невпевненість європейських партнерів
Мабуть, тому Трамп суттєво пом’якшив свою риторику: про мур на кордоні з Мексикою говорять дедалі менше, а під час недавнього інтерв’ю виданню The Economist президент США сказав, що він не проти легальної імміграції та припливу мізків, а проти нелегалів. Це позиція ближча до економічних реалій, але все одно радикальна. Якщо оцінювати ситуацію з погляду збереження статусу США як економіки номер один у світі, то Трамп повинен не обмежувати імміграцію, а стимулювати її. Тактичні міркування: нинішній рівень безробіття становить 4,4%, що відповідає повній зайнятості (тобто не має куди знижуватись), а зарплати починають зростати занадто швидко, що свідчить про дефіцит робочої сили. Стратегічний фактор: Китай, маючи вчетверо більше населення, ніж США, й нинішні темпи розвитку, випередить Америку кількісно вже за кілька років, а за одне-друге десятиліття кількість переросте в якість. Тоді зміниться все: від геополітики до розподілу резервних валют. І проблема нелегальної імміграції здаватиметься американцям абсолютною дрібницею.
Для українців ця політика Трампа не має прямих наслідків. Хіба що, оглядаючись на його рішучість і приклад, європейці можуть обережніше пускати нас до ЄС, не зважаючи на безвізовий режим. Але ми як громадянське суспільство можемо із цього засвоїти один цікавий урок. Якщо в країни з’являється певний страх чи проблема, відразу приходять популісти, які обіцяють їх подолати. Якщо їхні пропозиції розходяться з реаліями економіки чи будь-якої іншої сфери суспільного життя, вірити їм не варто. Натомість довіряти треба тим, хто чесно пропонує виважені рішення, хоч і не знає часом, як подолати ту чи ту нову проблему.
Модний протекціонізм
Іще один напрям економічної політики Трампа — протекціонізм. Тут президент США не оригінальний. Політики всього світу поступово знову почали використовувати його після кризи 2008–2009 років. Перед тим він уже раз по раз ставав популярним. Частота появи протекціонізму в глобальному економічному дискурсі, мабуть, прив’язана до економічних циклів, імовірно, циклів Кондратьєва.
Принцип простий: якщо світова економіка винаходить нові продукти (електрика, автомобіль, комп’ютер, робот тощо), то в передових країнах з’являються галузі, які виробляють їх та суміжну продукцію. Ці виробництва виграють у конкуренції за робочу силу, бо пропонують вищу зарплату, тому старі підприємства із застарілими технологіями мігрують до країн другого й третього світу. У такій фазі циклу розвинені країни пропагують вільну торгівлю з нерозвиненими, мовляв, ми вам новітній продукт із монопольною ціною, а ви нам те, що ми виробляли не так давно, за ціною значно нижчою, ніж була в нас. Так відбувається міжнародна торгівля, вигідна як багатим країнам, котрі стають іще багатшими, так і бідним, бо завдяки глобалізації вони імпортують технології та розвиток, хоч і не першосортні.
Читайте також: Захист бізнесу, податки, імміграція: Дональд Трамп про свою економічну політику
Коли з’являються нові продукти, що створюють нові особисті й суспільні споживчі потреби, то механізм глобальної торгівлі працює добре і в протекціонізмі немає сенсу. Інша річ, коли принципово нових продуктів не створюють. Тоді все нове — це вдосконалене старе. Компанії вчаться виробляти ефективніше, і для тієї самої кількості товару потрібна дедалі менша кількість робочої сили. Зайнятість падає або принаймні не зростає так, як раніше. Це збільшує соціальне напруження, а воно змушує політиків шукати способи, як повернути виробництва назад до своїх країн. Тоді з’являються привиди протекціонізму, валютних воєн тощо. Політика, яка здається привабливою для кожної окремо взятої країни, є програшною для всього світу, коли її починають практикувати всі.
Саме це спостерігаємо нині. У 2011–2014 роках номінальний обсяг світової торгівлі стагнував, у 2015-му зменшився на 10% з лишком. І хоч торік почалося відновлення, проблема залишається. Це супроводжується високим безробіттям у багатьох країнах, серед яких і розвинені, зокрема європейські. Ось чому до порядку денного багатьох держав, принаймні на політичному рівні, повернувся протекціонізм. Трамп просто взяв його на озброєння, приправивши популярними заявами про повернення промислових виробництв у США та про вихід із невигідних міжнародних торговельних угод. Прості гасла, орієнтовані на патріотизм виборця й базовані на інформації, яка домінує в ефірі. Загравання із суспільними стереотипами.
Протекціонізм також не має нічого спільного з економічними реаліями. Навіщо повертати промисловість до США, якщо вона не забезпечує робочих місць із тим рівнем зарплат, який вважається достойним серед американців? І як це узгодити з бажанням Трампа дати американцям саме високооплачувані робочі місця (ним обґрунтовують обмеження імміграції)? А ніяк. Навіть якщо повернені до Сполучених Штатів промислові виробництва створять високооплачувані вакансії, то де знайти для них достатню кількість робочої сили, якщо обмеження міграції спричинить її дефіцит для наявних підприємств? А ніде. І таких неузгодженостей у трампономіці чимало.
Незвичний торговельний дефіцит
Іще один мотив для запровадження протекціоністських заходів — торговельний дефіцит. Мовляв, його причина полягає в невигідних міжнародних комерційних угодах, у яких бере участь країна. Так, дефіцит торгівлі товарами й послугами в США справді великий. У 2016 році він становив $501 млрд, або 2,7% ВВП, а це чимало. Але він має унікальну природу. Річ у тому, що Сполучені Штати є емітентом основної глобальної резервної валюти. Часто американцям це ставлять у провину, мовляв найкращий товар, який вони експортують, — зелені папірці. Але так влаштована глобальна фінансова система. Усі країни, які мають нестійкі валюти, потребують доларів та квазідоларів (облігацій Казначейства США й американських корпорацій із найвищим рейтингом) для обслуговування потоків міжнародної торгівлі, формування резервів центробанків та зберігання заощаджень звичайними людьми. Тому впродовж останнього десятиліття Сполучені Штати в середньому щороку випускали за кордон готівки більш ніж на $90 млрд та облігацій більш ніж на $470 млрд. Разом $561 млрд. Це вартість, яку американці рік у рік отримують у розпорядження на правах емітента світових грошей. Зрозуміло, що її витрачають на імпортні товари й послуги, бо внутрішня економіка не може задовольнити цей надлишковий попит. Звідси й дефіцит, якого не було б за нормальних умов.
Читайте також: Нова ядерна бомба Дональда Трампа
Важливо, що до кризи 2008–2009-го глобальна економіка стрімко розвивалась і потребувала більше доларів, тому обсяг емісії грошей та квазігрошей у США був більшим, а відтак вищим — і торговельний дефіцит. Нині відповідні цифри зменшилися приблизно на третину саме тому, що існує криза світової торгівлі, а отже, світ не потребує для її обслуговування таких сум, як раніше. Немає необхідності штучно скорочувати торговельний дефіцит Америки далі способом перегляду міжнародних торговельних угод. Інакше або грошей у країні стане забагато й вони підуть на ринки активів (нерухомості, акцій, облігацій), створюючи бульбашку, або доведеться обмежувати емісію доларів та облігацій, тобто проводити жорстку монетарну та фіскальну політику, які вдарять по зростанню економіки.
Тому протекціонізм від Трампа не матиме жодних позитивних ефектів. Може, тому американський президент пом’якшив свою позицію і в згаданому інтерв’ю розповів, що замість анонсованого виходу з Угоди про Північноамериканську зону вільної торгівлі (NAFTA) він ініціював переговори з Канадою та Мексикою про зміну її умов. Трамп повинен розуміти, що велика держава знаходить зайнятість для своїх громадян, не забираючи її в мешканців інших країн, а створюючи нові продукти й робочі місця на їх виробництві. США це добре вдавалося протягом принаймні останнього століття. Якщо щось зміниться, це буде перший крок до втрати глобального лідерства.
Єдине, що може статися доброго у зв’язку з протекціоністськими намірами Трампа, — перегляд принципів системи міжнародної торгівлі. Американський президент не дуже задоволений СОТ. Підстав для цього небагато, бо, хоча, за даними The Economist, імпортний тариф Сполучених Штатів у торгівлі зі 164 членами організації й менший, ніж в інших, і становить 3,5% проти 4,0% у Японії, 5,1% у ЄС та 9,9% у Китаю, але різниця невелика. Якщо Трамп використає вплив США для такого перегляду, то систему можна буде суттєво модернізувати. Однак для цього знадобляться нові ідеї та бачення того, що сáме буде потрібно світові в наступні десятиліття. Їх на сьогодні, принаймні в господаря Білого дому, немає.
Для українців у протекціонізмі від Трампа цікавого небагато. На США припадає лише 1,2% нашого експорту, тому безпосередньо постраждати від їхньої загальної торговельної політики ми не можемо. Для нас цікавим є інше: хвиля протекціоністської риторики завжди нетривала, за нею іде нова велика хвиля економічного циклу з новими продуктами й фактично новим ладом. Якщо у світі стільки розмов про протекціонізм, то вона вже недалеко. Ми повинні готуватися до неї, будуючи системи освіти й економічних відносин так, щоб вигравати міжнародну конкуренцію за капітал у майбутньому. І обирати владу, яка принаймні мислить такими категоріями.
Бізнес-пакет
Обрання Трампа президентом США дуже пожвавило фінансові ринки не тільки у Штатах, а й по всьому світу. Відтоді вони значно зросли. Причина проста: ті ж таки високі очікування. Трампономіка передбачає низку нововведень, які допоможуть бізнесу. Добра новина в тому, що стосовно цієї групи ініціатив американський лідер риторики не пом’якшував, тобто намір їх реалізувати зберігається.
Читайте також: Після атаки. Тріумф Трампа та нові загрози
Якщо коротко, то реформи, сприятливі для бізнесу та пришвидшення економічного зростання, запропоновані Трампом, зводяться до трьох: дерегуляції, спрощення податкової системи (усунення всіляких винятків, пільг, спеціальних режимів тощо) та зниження податкових ставок. Звучить не по-новому, але гарно. Проте коли доходить до діла, то виявляється, що не все так просто.
Візьмімо дерегуляцію. Нею займаються десятки країн ось уже років 20, а яскравих історій успіху досі бракує. Ще менше їх у розвинених держав, які свідомо перетворюють регуляції на інструменти обмеження доступу до власного ринку країнам третього світу. Для провідних економік планети провести кардинальну дерегуляцію часто означає відкритися для не завжди добросовісної конкуренції менш розвинених країн і впустити на власний ринок не завжди якісну продукцію, зробивши ведмежу послугу власним споживачам. Тому різких рухів у цьому напрямку найбільші економіки зазвичай не роблять, про що свідчать рейтинги на кшталт «Легкості ведення бізнесу», у яких серед 10–20 лідерів із року в рік радикальні зміни є радше винятком, ніж правилом.
Чи вдасться Адміністрації Трампа провести вагому й дієву дерегуляцію, покаже час. Але для цього потрібно буде подолати опір потужної бюрократичної машини і пройти крізь американську систему стримувань та противаг, яка вже нині обмежує нового президента. Крім цього, США доведеться проявити справжні чудеса новаторства та мотивації, бо вже нині країна посідає восьме місце в рейтингу «Легкості ведення бізнесу» і третє — за Індексом глобальної конкурентоспроможності. Аби винайти ідеальну формулу дерегуляції, а потім запровадити її в себе, треба докласти титанічних зусиль.
Що стосується спрощення податкової системи та зниження ставок, то тут питання просте. За оцінками аналітиків, Сполучені Штати — серед світових лідерів за кількістю бухгалтерів на одиницю населення. Зрозуміло, що складність податкової системи з’їдає значну кількість суспільних ресурсів, яку можна було б використати деінде. Водночас високі податкові ставки призводять до того, що багато великих компаній емігрують, перереєстровуючись у країнах із нижчими, або працюють через офшори, щоб зменшувати оподаткування власних прибутків. Це проблема не тільки США, а й багатьох інших країн, зокрема України. Розвинені економіки стають заручниками мобільності капіталу, котру вони пропагували як елемент глобалізації. Раніше вони мали його надлишок, тож відплив грошей за кордон в обмін на дивіденди звідти був вигідним. Тепер капітал навчився рухатися швидко й тече туди, де менші ставки оподаткування. І тим створює глобальний «ринок» податкових систем, на якому конкуренцію виграють не найпотужніші економіки, а країни, що запропонують простіші фіскальні правила та нижчі ставки.
Чи вдасться Трампові спростити податкову систему і знизити ставки без різкого й тривалого зростання дефіциту бюджету, питання відкрите. У будь-якому разі українцям потрібно уважно стежити за комплексом заходів для стимулювання бізнесу, що їх запроваджуватиме американська Адміністрація. Покращення бізнес-клімату — це стратегічно одна з наших пріоритетних потреб. І дерегуляція, і спрощення податкової системи, і, можливо, перегляд комплексу податкових ставок можуть нам знадобитися, особливо якщо Трамп винайде певні інновації в цьому напрямі.
Переводячи трампономіку з теорії в практику, слід пам’ятати про кілька факторів. Безробіття в США перебуває на рівні природного, тобто нижче опускатися йому практично нікуди. Тож якщо сприяння бізнесові зайде надто далеко й рухатиметься пліч-о-пліч із протекціонізмом, воно може спровокувати інвестиційний бум, який в умовах дефіциту робочої сили призведе до різкого і значного перегріву економіки. Тоді криза стане питанням часу, а трампономіка може на ділі виявитися комплексом заходів для доведення економіки до рецесії. Від кризи в США зазвичай страждає весь світ, і Україна не виняток. І, напевне, можна побитись об заклад: якщо така криза станеться, то економіка Сполучених Штатів перестане бути номером один на планеті. У XVI столітті у світі домінувала економіка Італії, у XVII–XVIII — Франції, у XIX — Великої Британії, у XX — США. Чи відбудеться зміна лідера у XXI столітті? Відповідь на це запитання поки що в руках Сполучених Штатів і президента Трампа.