Під час вирішального тижня протестів, який закінчився втечею покинутого силовиками Януковича, Майдан не сходив з екранів телевізорів, смартфонів та комп’ютерів.
Тепер, коли «гарант» накивав п’ятами, в Польщі, яка уважно стежила за українськими подіями, теж панує ейфорія. Поляки згадують, як їх сердечно вітали на Майдані, й кажуть, що вони побратими українців.
Взаємні компліменти часом доходять до гротеску. Наприклад, ультраправий євродепутат Яцек Курський із «Солідарної Польщі» приїхав до Києва, коли вже було по всьому. Він сфотографувався на барикаді та з бійцями Самооборони під Кабміном, зробив фото із Кличком, а потім усе це виклав на Facebook.
Цю фотосесію швидко висміяли в інтернеті й охрестили «майданівським туризмом», щоправда, вона свідчить про певну «моду» на Україну в Польщі. Було б добре, якби цей період тривав якнайдовше, хоча на те й мода, щоб узяти та й минути.
Стереотип українця в Польщі такий самий, як і поляка на Заході: обшарпаний вуличний торговець, який має непевні стосунки з горілкою та самоорганізацією. Однак під час народних повстань (бажано без претензій до Польщі) цей стереотип змінюється на борця за справедливість – романтичного воїна з оселедцем.
Подібним чином бачать поляків на Заході, тільки тут замість романтичного оселедця – романтичні вуса. Так було під час двох повстань у ХІХ столітті, а ще під час війни з більшовиками у 1939 році, під час «Солідарності».
Коли розвіюються дими над полем битви, усе повертається на свої місця. Стереотипи також. Романтичні вуса поляка стають символом не витязя, а спитого селюка. Те саме чекає, на жаль, і на оселедець українця, який із відзнаки гордого козака стане комічним рагульством, а сам його носій знову – обшарпаним вуличним торгівцем у заношеному немодному піджаку. Не треба себе обдурювати. Хоча я волів би помилитись і напророкувати полякам та українцям дружбу, подібну до польсько-угорської, навіть якби вона була суто декларативна.
Польща й Україна мають, зрештою, спільного геополітичного ворога – Росію, а ніщо не об’єднує так, як спільний супротивник. Хоча мені здається, що це стосується більше Західної України. Східна – Польщу взагалі не помічає, а якщо й помічає, то, як і Росія, вважає її злим цуциком, котрий кидається в гру справжніх геополітичних гравців.
Треба також пам’ятати, що для центральних регіонів, ядра тієї славної «третьої України», Польща взагалі приваблива тільки як форпост Заходу, як та його частина, що найбільш нагадує власну-таки країну й найближча до неї. Тож складається враження: відомі слова Єжи Ґедройця про те, що вона має таке саме значення на заході, як і на сході, треба доповнити оберненим твердженням – що на сході вона має таке саме значення, як і на заході.
Останнім «польським акцентом» минулого революційного тижня був відомий коментар міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського, що треба знайти компроміс із Януковичем, інакше буде введено надзвичайний стан, приїдуть танки й усіх переб’ють.
Цей виступ, як виявилося, був великим промахом, бо Янукович якщо й хотів запровадити надзвичайний стан (а документи з «Межигір’я» це підтверджують), то не міг: оточення зрадило, а силовики не хотіли ризикувати життям і мастити руки кров’ю, обороняючи маєток.
Сікорського сильно розкритикували, особливо праві: депутат Курський (той, із фотосесією «Майдан-туризм») метав громи з київської барикади, мовляв, такі речі не можна собі дозволяти, а представник партії «Право і справедливість» Станіслав Пєнта (правіших не буває) назвав очільника МЗС «московською маріонеткою» і казав, що не можна було закликати українців до компромісу, тільки до безкомпромісної боротьби й остаточної перемоги. Ну звичайно. Перефразовуючи відоме прислів’я «поляк мудрий після шкоди», можна сказати, що він мудрий після того, як усе закінчилося відносно щасливо, бо ейфорію трохи псують тіла загиблих.
Якби ж замість успішного фіналу шкода таки справді настала, а Сікорський намовляв би українців до безкомпромісної боротьби, то його б назвали кривавим ідіотом. А такий сценарій був не виключений. Мало хто пам’ятає, що й польський екс-президент Квасневський, який українську ситуацію знав якнайкраще (півосені він із Коксом їздив на переговори), передбачав, що Янукович битиметься до останнього, адже бореться не за що інше, як за життя. Можна припустити, що воював би й далі, якби міг.
Сікорський приїхав до України дуже злий. На трансляціях було видно, як сердито він подав Януковичеві руку, а його недипломатичні слова були адресовані не камерам, а комусь із опозиційних політиків.
Злість пана міністра привертала до нього більшу увагу, ніж належало, бо він, змальовуючи перед опозицією апокаліптичні візії, нічого нового не сказав. Його слова були тільки наполегливим намовлянням до компромісу, і такою бачилася позиція Сікорського від початку: вихід полягає в тому, що обидві сторони залишаться незадоволені. Чи мав він обрати якусь іншу? Важко сказати.
Складається враження, що він захотів трохи погратись у Черчилля, який подібним чином намагався остудити запал гарячих польських голів, що хотіли після поразки Гітлера повернути собі довоєнні кордони.
Прагматик Черчилль добре знав, що Сталін не піде на таке, тому переконував поляків сісти за стіл переговорів із готовністю на поступки. Тоді щось із так званих кресів Польща іще могла собі відхопити: йшлося про Львів чи Бориславський басейн. Поляки до кінця не вірили в компроміс і кордон проклали по лінії Керзона. Сьогодні можна сказати, що це було добре рішення (хоча не слід забувати, що ностальгія за Львовом залишилась у них досить сильна), але це вже зовсім інша тема.
Якби Черчилль намовляв поляків протистояти Сталіну, вони не здобули б нічого, а, можливо, той передумав би приєднувати до Польщі колишні німецькі землі.
Британський прем’єр, отже, діяв прагматично, волів грати безпечно, а не ва-банк. Так само діяв Сікорський. Він міг підбурювати Майдан до боротьби, але щоб робити такі заяви, слід було розраховувати на реальну підтримку від української опозиції, повторю: реальну. Ідеться не про вербальне чи економічне сприяння, а про справжні інструменти тиску. Інакше такий заклик міг утопитись у морі крові. Силовий варіант, як відомо, розглядали. І так усі дивувалися, що Янукович не зовсім рішучий і спекулювали, що він таки піде на все, якщо матиме можливість.
У четверг 20 лютого снайпери стріляли по майданівцях, як по качках. І всі були здивовані, коли в ніч із п’ятниці на суботу урядовий квартал покинули міліція, «Беркут» і тітушки, а до урядових будинків зайшла Самооборона.
Словом, легко критикувати Сікорського постфактум. Поставити себе на його місце значно важче. Польські праві узагалі, як виявилося, мали проблеми з Майданом. Було досить кумедно спостерігати, як вони кидаються туди-сюди між підтримкою антиросійських заворушень (бо польські праві ненавидять Росію, хоча своїми примітивними поглядами та вимогами, радикальністю і прагненням підпорядкувати інтереси особистості загальнонаціональним інтересам, списками заборонених видань, браком толерантності до сексуальних та ідеологічних меншин нагадують її, як мало хто) та українським європейським вектором (вони ж таки не сприймають ліберального, толерантного, антинаціоналістичного та світського ЄС).
Однак найсмішніше в польських правих інше: вони ображаються на український націоналізм, мовляв, той не може адекватно оцінити демонів власного минулого й визнати помилки. Немовби вони самі здатні це зробити із власними, доморощеними демонами. Польща боїться українського націоналізму. Певною мірою це логічно, бо він, як і всі інші, поганий. Однак, щиро кажучи, поляки загалом розуміють: червоно-чорні прапори на Майдані не означають, ніби ті, хто ними махає, хочуть знову йти на ляхів.
Слава Україні! Дорогі українці, Ви зробили неймовірний подвиг!