Далі пропонуємо дещо скорочену версію розмови. Повне інтервʼю можна переглянути за посиланням.
У межах спільного проєкту зі Школою журналістики та комунікацій УКУ про молодь і громадські ініціативи під час війни Тиждень поговорив із херсонським волонтером і співавтором ініціативи створення мобільних бібліотек у деокупованих селах Херсонщини Стасом Синім про креативні рішення створення безпечних просторів для дітей у прифронтових селах.
— Як виникла ідея створення мобільних бібліотек у прифронтових селах?
— Спершу в нас була ідея створити не бібліотеку, а певний безпечний простір для дітей. Після деокупації Херсона ми завозили багато гуманітарної допомоги й постали перед проблемою замінування доволі великої території. Так, на жаль, є й досі. Діти підривалися на мінах через це. Саме тому ми захотіли створити для них якийсь безпечний простір. У моєї сестри Тетяни з’явилась ідея, що це має бути бібліотека. Вона бачила проблему не лише в питанні безпеки, а й інтелектуального застою під час окупації, адже не було нормальної освіти в той період. Тож придумали два в одному: і щось, що розвиває, і безпечний простір.
— Який вигляд має мобільна бібліотека?
— Це невеличка будівля розміром 20 м2. Усередині з дерева. Ідея така, щоб цей простір був більше схожим на оупенспейс, а не на таку бібліотеку, до яких ми звикли в школі. М’які подушки, проєктор, багато крутих книжок, настільні ігри.
— Що впливає на рішення, де саме розташувати бібліотеку?
— Ми йдемо в ті села, де є найбільша потреба. Є певні критерії, один з них — села, які були на лінії фронту й майже повністю знищені. Наприклад, одне з тих, де ми працювали, мало 95 % зруйнованих будівель. Але на момент встановлення бібліотеки там було більше за 120 дітей і підлітків. Ми також шукаємо села, які не обстрілюють так часто, як Херсон. Щоб це було більш-менш безпечно.
Ще один важливий критерій — зацікавлена місцева людина: бібліотекарка, вчителька, зацікавлена мама чи бабуся. Той, хто буде в бібліотеці щодня. Бо в нас немає можливості бути й жити в селі. Ми створюємо бібліотеку, але очікуємо, що хтось із громади виконуватиме оперативну роботу.
— Хто опікується бібліотекою після встановлення?
— Бібліотека розташовується в місці, яке ми узгоджуємо з громадою. Наша команда намагається раз на місяць приїздити в ці села. Це може бути програма на кілька годин або на два-три дні. Містить щось активне: руханки, танці, спів, майстеркласи.
— Де відбувається будівництво самих бібліотек?
— Першу бібліотеку ми почали будувати в селі Первомайськ Миколаївської області. У Херсоні після деокупації просто не було де будувати. Там неможливо було зібрати навіть майстрів. А вже другу на 99,9 % побудували в Херсоні — моєму рідному місті. То це вже було значно простіше: знаєш усіх, розумієш, де й що можна дістати, що можна замовити, де знайти дешевше. Там, на місці, є фірма з класними майстрами, які виконують роботу якісно, враховують усі нюанси з пожежною безпекою, що для нас украй важливо. І, звісно, це значно вигідніше. Адже на перевезення другої бібліотеки ми витратили лише 10 % від суми, яка пішла на логістику першої.
— Які історії вас найбільше вразили впродовж останніх років роботи?
— Минулого року ми провели дводенний табір в одному селі. Під час заходу там було тихо та спокійно. Проводили з дітьми руханки, співали, грали. У нас одна із ідей під час цих таборів, щоб волонтери не просто приїхали та поїхали. Вони мають спробувати подружитися з дітьми. Тобто не за принципом «привезти й скинути», як часто роблять з гуманітарною допомогою, а ми хочемо знати, чим ці діти живуть, чим ми ще можемо їм допомогти. За тиждень чи два після того, як ми повернулись із тої поїздки, у це село вночі прилетіла ракета. У будинок хлопчика, з яким подружилася більшість людей з команди. Уся родина загинула: цей хлопчик, його новонароджена сестричка та батьки. Такі історії дуже важко сприймати.
— Чи маєте ви в команді психологів?
— У березні 2024 року вся наша команда пройшла тренінг із психологом, щоб хоча б базово розуміти, як працювати, щоб не нашкодити. Ми не кажемо, що тепер ми психологи, проте більшість має базові знання. Також у команді ми маємо кілька дипломованих психологів-практиків. Одна з них наразі пише докторську роботу в цій сфері.
— А якщо говорити про світле, то чи є такі історії в роботі?
— Так, є багато таких маленьких історій. Наприклад, у селі, де ми встановили нашу першу бібліотеку, є одна сім’я з двома діточками. Орки викрали в них усе, що було з побутової техніки, і також велосипеди. Діти мріяли знову мати вєліки. На той час ми мали можливість залучити партнерів із США, яким розповідали про наш проєкт. І згодом вони купили велосипеди для цієї сім’ї. Знаєте, чого лиш вартувало побачити захват в очах тих дітей, коли ми їх привезли. Я наче повернувся у свої 13 років, коли батько купив мені перший велосипед.