Маленьке село Пластунівка, розташоване серед мальовничих степів східної України — у 120 кілометрах на північ від Луганська і зовсім поблизу кордону з Росією. Вечоріє. 13-річна дівчинка Ганна порається біля хати. Удвір заходять гості: шестирічний Василько і п’ятирічна Клава — її двоюрідні брат і сестра. «А у нас сьогодні на сніданок млинці з олією були! — хвастається Василько. — А ти сьогодні щось їла?» «Та ще нічого», — відповідає Ганна. «Це тому, що твої батьки живі — от не повезло тобі!» — зі щирим співчуттям відказує їй Василько. Ця макабрична сцена пасувала би до похмурої казки братів Грімм. Але, на жаль, це частина моєї сімейної історії. Ганна — моя прабабуся. І то було літо 1932 року (німецькомовна версія цього тексту містить ширші історичні роз’яснення, яких українці не потребують).
Село Пластунівку заснували на початку ХХ століття два десятки родин, які переселились у східні степи з Черкащини. Дуже скоро село розрослося і стало відносно заможним. Коли більшовицька влада почала розкуркулення, «кулаками» оголосили третину пластунівських родин — усіх їх відправили до Сибіру, де вони безслідно пропали. Ті, хто не потрапив у заслання, були змушені йти працювати у колгосп. Для селян, які ще недавно були самостійними господарями, це було страшне приниження, але виходу не було. Жебрацька пайка, шматок хліба, пара цибулин або пригорща зерна, які вдавалося принести додому, були безцінним скарбом, який рятував життя.
Читайте також: Наше чистилище. Хто і як намагається сфальшувати кількість жертв Голодомору
Моїй прабабусі Ганні повезло: її родину пограбували, але не репресували. Того літнього дня її мати Агафія Уманська ще була на роботі у колгоспі. А батько — Павло Уманський — залишився вдома, тому що від голоду вже не міг стояти і просто лежав, очікуючи смерті. Його брат з дружиною — батьки Василька і Клави — вже померли від голоду і виснаження, і їхніх дітей забрали до дитячого будинку. На відміну від решти сільських дітей, які голодували і вмирали разом зі своїми батьками, про сиріт радянська влада турбувалась — держава розглядала їх, як свою власність, і прагнула виховати з них істинних комуністів. Саме у такому дитячому будинку тоді жили Василько і Клава. Млинці з олією, які їм давали у сиротинці, були тоді нечуваною, фантастичною розкішшю. Наприкінці осені 1932 року селяни Пластунівки вже їли жолуді, кору дерев, намагалися розкопувати нори польових мишей.
Вибратись за межі села було неможливо — на дорогах стояли озброєні червоноармійці і нікого не випускали. У січні 1933 року Агафія Уманська разом з молодим сусідом Степаном Хабриком наважились на ризиковану експедицію. Зібравши вдома речі, які мали хоча б якусь цінність, вони пішли міняти їх у найближче російське село — з чуток вони вже знали, що у Росії голоду нема. Назва цього села не збереглась у сімейній пам’яті. Але збереглися деталі цієї подорожі. Агафія і Степан пройшли близько двадцяти кілометрів — вночі, через степ, по пояс у снігу, тримаючись подалі від доріг. Смертельно втомлені і обморожені, вони все ж таки дістались пункту призначення. Їм повезло: їх пустили переночувати і додому вони повернулись з мішком муки, завдяки якому змогли дожити до весни. А навесні вже стало легше: з’явились «їстівні» трави, листя, корінці. Так, їм дуже повезло. Агафія, Павло і маленька Ганна пережили Голодомор, пережили його і Василько з Клавою.
Читайте також: Чому дегуманізація українців Росією спрацьовувала і за часів Голодомору, і під час війни сьогодні
Але пам’ять про Голодомор нікуди не поділася. Наприкінці 1960-х Ганна і Василько знов зустрілися — у тій же хаті у Пластунівці. Це вже були немолоді люди, які пережили і Другу світову війну, і післявоєнний голод, і ще багато чого. Розмовляючи про життя, Ганна випадково згадала і переповіла Василеві ту їхню дитячу розмову про млинці з олією. Василь — кремезний, мужній чолов’яга — зблід і вибіг з хати надвір, хлопнувши дверима. Сидячи на подвір’ї, він довго і гірко плакав, повторюючи сам до себе «Невже я міг так сказати?» А може, він плакав просто від безсилля перед жорстокістю тоталітарної влади, яка вбила його батьків.
Скільки людей померли від голоду у Пластунівці, встановити неможливо. Як потім встановили історики, у сусідньому селі Романівка з 500 мешканців померли від голоду 155. А маленька Пластунівка зникла раніше, ніж до нього дістались дослідники Голодомору. Ще у 1990-х село остаточно занепало, знелюдніло і врешті було зняте з державного обліку. На початку 2000-х років ми з батьком їздили в ті місця. Від Пластунівки залишилось декілька пустих напіврозвалених хат, зарослих чагарями, а від садиби Уманських — лише невеликий пагорб серед здичавілих яблунь.
Руїни старовинної хати у колишній Пластунівці. Луганська область, початок 2000-х років. Фото з архіву автора
Живих свідків Голодомору також лишилося зовсім небагато. Але трагедія 1932-33 років і досі залишається для українців незагоєною травмою — не лише національною, але й приватною. Тому коли через 90 років російські війська стали цілеспрямовано нищити продовольчі запаси України, це сколихнуло страшні спогади про Голодомор. Політичні конотації також не випадкові, адже колективізація і Голодомор прийшли в українське село разом із радянською владою, нав’язаною російськими більшовиками після повалення Української народної республіки у 1921 році. Геноцид, влаштований через десять років, мав зламати хребет українському національному опору, який сильно дошкуляв більшовикам: лише у 1929 році українські селяни здійснили 1437 акцій проти представників влади.
Так само і зараз провокування продовольчої та гуманітарної кризи стало частиною стратегії окупантів, покликаної підірвати спротив України. Наприклад, 12 березня росіяни обстріляли склад торгової мережі Fozzy group біля міста Бровари у Київській області, в результаті чого було знищено 5,5 тонн їжі. 29 березня на Київщині ракетним обстрілом був знищений склад іншої компанії — мережі супермаркетів «АТБ». Також у березні росіяни цілеспрямовано обстрілювали і знищили продовольчі склади у Сєвєродонецьку.
Читайте також: Та, що бачила пітьму
Але найбільшої шкоди завдають атаки на елеватори та грабунок сільськогосподарських підприємств. За даними Міністерства агрополітики, на початок травня 2022 року лише з Луганської області окупанти вивезли 100 тис тонн зерна, а ще 30 тисяч тонн було знищено під час авіабомбардування елеватору у Рубіжному. Для порівняння, річна потреба Луганської області (у межах до 24 лютого 2022 року, без урахування території «ЛНР») у збіжжі, становила 60 тисяч тонн. Так само окупанти вивозять зерно з Донецької, Херсонської, та Запорізької областей. Окрема стаття мародерства — агротехніка. Так, з одного з підприємств у окупованому Мелітополі росіяни вивезли комбайни, сіялки і трактори, які потім знайшлися аж у Чечні.
Попри війну, посівна кампанія в Україні все ж таки стартувала. Як заявив 9 травня міністр агрополітики Микола Сольський, площа посівів цьогоріч скоротилась на 20-30%. Але, наприклад, на північних теренах Луганщини, котрі як і у 1930-х є переважно аграрними, посівна знаходиться під загрозою повного зриву. Місцеві аграрні підприємства або припинили роботу, або відчувають дефіцит посівного матеріалу, або просто не розуміють, як працювати далі. Для економіки регіону це може мати катастрофічні наслідки. Хоча бої в цих районах зараз не ведуться, місцеве населення живе в передчутті продовольчої катастрофи. Головною опорою місцевих селян стали власні дрібні господарства: городи і свійська худоба. Як свідчить досвід попередніх 8 років, гуманітарні потреби місцевого населення — це останнє, про що думають російські окупанти. Тому якщо захоплені території України не будуть звільнені найближчим часом, для мільйонів українців млинці з олією можуть знову стати розкішшю.