Становлення новітньої української державності з перших років супроводжувалося розквітом тіньової економіки. Вона була водночас інструментом розвалу старої командно-адміністративної системи й реакцією на відсутність нової повноцінної ринкової моделі соціально-економічних відносин у країні.
Проте умови для масового розквіту тіньової економіки в незалежній Україні сформувалися ще за радянського минулого. Пом’якшення тоталітарного режиму, яке тривало від 1950-х років, викликáло постійне розширення неофіційного сектору зайнятості мільйонів українців. Воно дало поштовх поступовому нарощенню виробництва товарів та послуг у тіні. Спершу це були рідкісні прояви, проте поступово явище набувало дедалі більших масштабів.
Бідність більшості громадян та обмежені можливості конвертації власної ініціативи й талантів у легальній державній та колективній економіці співіснували з колосальним незадоволеним попитом співгромадян на найрізноманітніші товари та послуги, котрий не переставав зростати.
Альтернатива дефіцитові
В умовах адміністративного встановлення цін в офіційній торгівлі не могли не діяти об’єктивні економічні закони ціноутворення на основі попиту і пропозиції. Збалансування останніх забезпечувалося перепродажами за реальними цінами товарів із офіційної торговельної мережі, що називалося «спекуляцією». Іншим способом забезпечення такої рівноваги були виробництво та реалізація товарів і послуг за межами офіційного сектору з його фіксованими цінами.
Оскільки таку діяльність (особливо в першому варіанті) переслідували правоохоронні органи й вона потребувала в щоразу більших масштабах прикриття та сприяння впливових функціонерів від господарських до «радянських і партійних» та контрольних і правоохоронних структур, то відбувалися поступове наростання корупції і «кришування» тіньової діяльності їхніми впливовими представниками.
Уся ця діяльність була нелегальною, тож і про жодну культуру сплати податків, звісно, не могло йтися. Тіньовий сектор, що народжувався, від початку був протиставлений державі. Відтак формувалася суспільна ментальність, яка не передбачала будь-якого соціального партнерства з нею, окрім пошуку можливості «домовитися» на корупційній основі про невтручання, «непомічання» з тими її агентами (від функціонерів офіційної економіки до представників контрольних та правоохоронних органів), які могли полегшити чи, навпаки, ускладнити або ж припинити тіньову діяльність, покарати за це.
Оскільки тіньова економіка пропонувала дедалі більше товарів та послуг, зростала й потреба щоразу ширших кіл суспільства у примноженні додаткових доходів для можливості їх придбання. Зі спорадичних явищ майже на систему за часів Брєжнєва перетворюється практика вирішення питань за хабар спочатку в елітних сферах, а потім поступово й у дедалі більш приземлених. «Щоб ти жив на саму зарплату!» — звучить мало не як прокляття для дедалі більшої кількості людей, які будь-що намагаються уникнути такої перспективи.
Поступово тіньова економіка розширюється настільки, що їй стає тісно в межах окремо взятої держави, дарма що остання тоді складалася з нинішніх 15. Постійно зростав запит тіньовиків на можливості доступу до торгівлі з навколишнім світом, що мав вражаючі, як для свідомості тогочасних радянських громадян, дешеві дефіцитні (по цей бік залізної завіси) товари й водночас вигідні умови для продажу значної частини того, що не особливо цінувалося в економіці Країни Рад.
Читайте також: Ті, що живуть у сутінках
Водночас усередині самого СРСР тіньова економіка розростаючись просякнула більшу частину панівної верстви партійно-господарських кадрів та значну — силової еліти, сформувавши в низці випадків справжню мафію. Преференції та обмеження, пов’язані з монопольними перевагами офіційного сектору перед тіньовим у царині зовнішньоекономічних операцій, стали надто обтяжливими для активних учасників тіні, які в останні роки, перед падінням радянської економіки та держави, здобули ключовий вплив на ухвалення урядових рішень.
Набравши обертів іще в перебудовний період радянської історії, тіньові схеми ведення бізнесу й роботи значної частини, коли не більшості, громадян стали основою епохи приватизації «суспільної», тобто нічиєї, власності. Пружина усуспільнення, а фактично одержавлення приватного майна, підпорядкування інтересів громадянина державним, яку десятиліттями стискали більшовики, вистрелила й дала початок «добі великого привласнення», яка триває в Україні й досі.
Тіньовий перерозподіл
Офіційним боком, фасадом цієї доби стала приватизація державних об’єктів. Одначе такий процес потребує капіталів, а їх нагромадження в державі, у якій донедавна майже всі були, принаймні офіційно, майже рівними, стало можливим лише завдяки розквітові тіньової економіки. Крім того, приватизація створювала широкі умови для зростання корупції, оплата якої відбувалася, зрозуміло, в тіньовій площині, переважно за межами фінансової системи та правового поля держави (переказ коштів, завчасно виведених тіньовою економікою із країни, між рахунками в іноземних банках; передача частки акцій у певних офшорних компаніях тощо).
Недарма ж бо, за офіційними оцінками (попри всю їхню умовність і складність), найшвидшими темпами тіньовий сектор в Україні розвивався в 1994–1998 роках, сягаючи двох третин ВВП. Саме тоді, коли економіка, особливо її офіційна складова, перебувала в найбільш критичному стані й стрімко стискалася.
Умовами, що сприяли тоді різкому зростанню обсягів тіні, стали: фрагментарність економічних та соціальних реформ; неефективна податкова політика, яка замість протистояти уникненню та мінімізації сплати податків фокусувалася на посиленні фіскального тиску й терору податкових органів супроти офіційного бізнесу; бартеризація взаєморозрахунків між суб’єктами господарювання; нестабільність законодавства, яке регламентувало економічну діяльність; успадковані з попереднього часу корупція та інтеграція державних службовців і силовиків у тіньову економіку, що швидко прогресували.
Читайте також: Олександр Данилюк: «Якщо люди сплачуватимуть податки, то за можливості держава зменшуватиме певні ставки»
Офіційна економіка та публічне управління, правоохоронна й судова системи стали тільки фасадом і розвивалися за поодинокими винятками в явно дискримінованих порівняно з тінню умовах: тут була можлива за найкращої ситуації в рази менша норма прибутку (а то й робота на межі рентабельності чи у збиток), нижчим був дохід, зазвичай звуженим — відтворення. Тоді як реальні прибутки й доходи формувалися саме в тіні.
Процес привласнення «суспільного» майна відбувався не лише через приватизацію держвласності. Його важливою складовою стало ухиляння учасників тіньової економіки від участі у фінансуванні державних витрат (або ж мінімізація цієї участі). Уникаючи сплати податків та соціальних відрахувань або зменшуючи її, тіньові гравці активно використовували вади спочатку нереформованої, а потім недореформованої економіки та державного сектору у власних інтересах. Керуючись у взаємодії з державою та рештою суспільства правилом «узяти якомога більше, дати якомога менше», учасники тіньової економіки тривалий час успішно розвивалися на тлі зволікання влади із проведенням ключових реформ. При цьому самі представники держави та уповноважених нею органів уже від початку — але що далі, то більше — відігравали в тіньовій економіці активну роль.
Учасники цієї гри часто перебували в обох командах водночас. Дедалі більшу активність у ній виявляли представники силових структур та регулювальних і контрольних органів. Саме їхні співробітники, переважно ключові посадовці на тому чи тому рівні, ставали фактичними власниками чи співвласниками тіньових та особливо цілком незаконних видів діяльності, забезпечуючи необхідний «дах». Своєю чергою, політики, законодавці та впливові особи у виконавчій владі здійснювали форматування правового поля під інтереси ключових гравців тіньового сектору так, щоб максимально конвертувати свої повноваження в бонуси за потрібні рішення і кроки.
Ті, хто не міг чи не хотів цього робити, стрімко втрачали позиції. Відбувався негативний відбір, а водночас постійно удосконалювалися й поглиблювалися форми взаємопереплітання тіньової та офіційної сфер.
Зростання ваги тіньової економіки відбувалось як реакція на бідність. Водночас воно відтворювало й поглиблювало цю проблему в офіційному сегменті. Зменшення податкових і соціальних відрахувань давало змогу більше коштів залишати в бізнесі й частково платити працівникам, однак це посилювало проблеми фінансування державою органів влади, освіти й медицини, пенсійних та соціальних виплат.
Читайте також: Не можемо чи не хочемо. Чим можливе в Україні імпортозаміщення
Стрімко деградував соціальний стандарт пенсіонерів і тих отримувачів соціальних виплат, які не мали додаткових тіньових доходів. Унаслідок цього більшість із них опинилася за межею бідності. На тлі поширення хай і недосконалих, але ринкових відносин у комерційній сфері держсектор залишався заповідником совка з низьким офіційним рівнем оплати праці за виконання безпосередніх обов’язків зайнятих у ньому працівників. Він не лише помітно поступався за реальними доходами людей аналогічної кваліфікації приватному секторові, а й найчастіше не давав змоги елементарно вижити.
Бідність зайнятих у державному секторі змушувала їх шукати способи прогодувати себе в нових умовах домінування тіньової економіки. Це поглиблювало проблему корупції та падіння якості державних послуг. Можливостей успішно вирішити питання, а тим більше в оптимальні терміни, на будь-якому рівні отримання адміністративних, освітніх чи медичних послуг без внесення додаткової тіньової оплати залишалося з кожним роком менше.
Якщо у приватному секторі низькі офіційні доходи компенсувалися більш чи менш високими додатковими тіньовими, але все-таки від продуктивної діяльності, то в держсекторі додатковий неофіційний тіньовий дохід міг з’явитися лише як корупційний: за штучно ускладнене чи полегшене вирішення якихось проблем для клієнтів.
Щоб отримати бонус, високопосадовець або чиновник мав створювати на рівному місці проблеми громадянам та бізнесу. Суддя — не гарантувати верховенство права, а продавати рішення, за які йому готові були платити. Правоохоронці та прокурори — продавати «дах» та індульгенцію від покарання тим, хто міг це купити, або ж переслідувати тих, кого «замовили». Учитель чи викладач не претендував на додаткову плату за надання кращих знань, бо ж «освіта в нас безкоштовна». А отже, міг отримати її лише за те, що заплющував очі на погіршення рівня освіти, закладав корупційну маржу в примусовий продаж учням непотрібних книжок, нав’язував репетиторство тощо. Медик мусив заробляти на стратегії лікування за принципом «важливий процес, а не результат», на відсотках від дорогих препаратів, часто непотрібних, а то й шкідливих для здоров’я пацієнтів.
Ті зайняті в державному секторі, що прагнули бути успішними чи бодай утримувати себе й родини, мали адаптуватися до умов панування тіньової економіки, перебуваючи в постійному пошуку нових можливостей для монетизації свого посадового становища, які були лише корупційними. Хто не вмів чи не бажав діяти за таким алгоритмом, або покидав відповідну сферу, або прирікав себе й родину на злидні. Та в будь-якому разі це нічого не змінювало по суті: за законами природи ключові позиції у відповідних сферах посідали (і ставали прикладом для наслідування більшістю колег) саме ті, хто краще й швидше адаптувався до нових реалій.
Орієнтація зайнятих у держсекторі на отримання єдино можливого в нинішній системі компенсатора низьких офіційних зарплат — корупційного доходу, своєю чергою, дедалі більше підлаштовувала під себе приватників. Щоб уникнути проблем, «повирішувати питання», дістати прибуткове держзамовлення чи здобути освіту, не потрібно було особливо перейматися власною законослухняністю, конкурентоспроможністю чи рівнем знань/кваліфікації. Належало орієнтуватися на той чи той корупційний платіж. Коло замикалося.
Тінь блокує реформи
З’явившись в умовах нереформованості країни й завдяки їй, набувши ваги в конкретних законодавчих та соціальних реаліях, тіньовий сектор почав активно перешкоджати завершенню вчасно не доведених до кінця перетворень.
Чи не найяскравіші приклади цього — блокування процесу приватизації державного майна, опір реформам енергетичної та соціальної сфери, ліквідації преференційних режимів для різних секторів економіки країни. Донедавна Клондайком для тіньових схем та збагачення були різні ціни на енергоресурси, які давали змогу посередникам та облгазам діставати з повітря мільярди й десятки мільярдів, компенсуючи це фронтальними субсидіями за рахунок якщо не бюджету, то валютно-фінансової стабільності в країні (див. Тиждень, № 17/2016). Недарма запровадження єдиної ціни на газ наразилося на таку потужну кампанію критики у ЗМІ, контрольованих впливовими гравцями сектору.
Паразитування політичних сил та їхніх ключових постатей на державних і комунальних підприємствах, розподіл яких відбувається за квотами, залишається одним із основних джерел корупційних доходів і тіньової економіки. Формально збиткові або такі, що перебувають на межі рентабельності підприємства, котрі все ще офіційно залишаються у власності держави, насправді приносять сотні мільярдів тим, хто ними управляє від імені народу України. Приносять завдяки різниці реальних та фактичних цін на тендерах, заниженій вартості реалізації кінцевої продукції, зловживанням із використанням ресурсів та можливостей цих підприємств. У будь-якому разі йдеться про важливу складову тіньової економіки.
Читайте також: Нова економічна мапа
При цьому політикум переважно опирається їх приватизації. Погодити перехід цих об’єктів у потрібні руки на вигідних умовах дедалі складніше. Натомість сподівання на можливість узяти участь у майбутньому розподілі квот на прибуткові посади змушує блокувати будь-які ініціативи щодо продажу таких активів на прозорих аукціонах. Суспільство переконують, ніби досить вирішити питання з корумпованими керівниками — і держава зароблятиме на підприємствах, що перебувають у її власності, мільярди гривень. Та в тому й біда, що люди, які мали б вирішити проблему з менеджментом, у цьому не зацікавлені.
Зрештою, масштаби поширення тіньової економіки викликають у більшості підприємців та найманих працівників несприйняття соціальних реформ, спрямованих на зменшення тіньової складової в системі оплати праці та відмову від радянського атавізму — безоплатної освіти й медицини. Учасники тіньового сектору свідомі, що всі ці ініціативи передбачають посилення офіційного фінансового навантаження, до якого вони не звикли.
В Україні поширений стереотип, мовляв, причиною поширення тіньової економіки є надмірний формальний тиск держави на соціально-економічну сферу: високі податки та соціальні відрахування, надмірна регламентація, велика кількість контрольних органів тощо. Однак міжнародна практика свідчить, що в розвинених країнах зі значним офіційним податковим тиском, соціальними відрахуваннями та регламентацією ведення бізнесу частка тіньової економіки зазвичай не перевищує 10–20%. Натомість у країнах, що розвиваються, з порівняно низьким податковим тиском, часто без серйозних систем соціального захисту, з незначною регламентацією ведення бізнесу й трудових відносин, частка тіньової економіки перевищує 40%, а в низці держав Азії, Латинської Америки й Африки навіть сягає 70–80% та більше.
Не здобула підтвердження ідея про те, що зменшенню масштабів тіньової економіки може сприяти послаблення податкового навантаження і в Україні. Нещодавнє майже двократне зниження ставки ЄСВ не забезпечило адекватного зростання офіційних заробітних плат чи виходу бізнесу з тіні. За останньою оцінкою Мінекономіки, рівень тіньової економіки за методом «витрати населення — роздрібний товарооборот» залишивсь у першому півріччі 2016 року на рівні аналогічного періоду попереднього — 53% ВВП.
Масштаби тіньової економіки залежать швидше від співвідношення потенційної вигоди, яку дає перебування в тіні, та витрат і пов’язаних ризиків покарання. Тіньова сфера економіки існує тоді, коли держава або не має достатніх механізмів та ресурсів, щоб змусити учасників соціально-економічного процесу виконувати встановлені норми, або не здатна запропонувати альтернативні моделі оподаткування та стягування соціальних відрахувань, які мінімізували б чи позбавили сенсу ухиляння від їх сплати. Це не гарантує ліквідації тіньової економіки, однак дає змогу зменшити її масштаби і звузити нішу переважно до найприбутковіших і водночас переважно нелегальних сфер діяльності, де вихід із тіні або неможливий, або змусив би до надто високих витрат порівняно з ризиками покарання в разі викриття.
Унаслідок об’єктивного вичерпання за останні десятиліття запасу міцності офіційного сектору дійшло до ситуації, коли альтернативних виведенню з тіні засобів порятунку країни від саморуйнування більше не залишається. Деградація успадкованого з радянських часів і без того куцого економічного потенціалу та майже десятиліття активного життя в борг не залишають інших варіантів переходу до життя за доходами й обмеження можливостей для існування за принципом «узяти від держави й решти суспільства якомога більше, дати якомога менше».