Утім, у мережі вже давно вправляються в жартах щодо табакерки й шалика (за переказами, саме за допомогою цих інструментів на початку XIX століття група заколотників забезпечила зміну менеджменту Російської імперії). Показово, що серед засобів забезпечення ротації взагалі не розглядаються якісь легітимні. Всім зрозуміло, що за нинішніх політичних обставин діючий національний лідер на чергових цілком демократичних виборах отримає черговий мандат і приєднається до клубу довічних улюблених вождів поруч із Фіделем Кастро (49 років на троні), Кім Ір Сеном (48 років), Мобуту Сесе Секо ва за Банґа (32 роки) та ін.
Слід припустити, обмеженість політичних практик сусідньої супердержави на щось таки спирається в її суспільній свідомості. Зазвичай, якщо ви не в Північній Кореї, а нормальні політичні механізми працюють із перебоями, народ виходить на вулицю висловлювати свій протест, ну а дальший сценарій уже залежить від досконалості слухового апарата влади. Із тим, як це відбувається, ми дуже добре обізнані. Були такі протести й у сучасній Росії, востаннє – за два роки до нашого Майдану. Щодо кількох московських мітингів, цифри учасників називають різні: організатори – до 150–200 тис., столична міліція (пардон, поліція) – 25–30 тис., а незалежні експерти зупиняються максимум на 100 тис., що теж чимало. Щоправда, в лавах демонстрантів були помічені представники крайніх правих рухів, аж до нацистських, яких важко запідозрити в прихильності до демократії. До того ж на паралельно організовані владою, умовно кажучи, антимайдани збиралася приблизно така сама кількість прихильників «вертикалі», причому важко стверджувати, що всі вони прийшли під тиском: це ж там засвітилася sancta simplicitas із міста Іваново, яка заявила, що «ми сталі болєє лучше одєваться». Слід зазначити дві принципові речі: по-перше, було б некоректно забувати, що антиурядові виступи відбувалися під значним тиском правоохоронних органів і кількадесят протестувальників не лише відчули удари поліцейських кийків, а й дістали реальні терміни ув’язнення (хоча все ж таки не кулі, як у Києві!). А по-друге, все це відбувалося до захоплення Криму, відтоді ж «патріотичний» чад геть змінив російський порядок денний, і тепер кількість реально незадоволених президентом важко визначити.
Читайте також: Хіпстерська борода Ємєльяна Пуґачова
Є ще суттєві розбіжності: навіть на піку протестних настроїв загальна кількість тих, хто був готовий висловити своє незадоволення, не перевищувала… 0,8% населення столиці. Більшість із них (окрім уже згаданих ультраправих) становили так звані білострічечники – цілком успішні мешканці мегаполіса, для яких вечеряти в модному ресторані значно природніше, ніж, припустімо, будувати барикади. Тому московські виступи залишилися разовими акціями й не переросли (бо не могли перерости) у щось на кшталт нашого безперервного й наполегливого Майдану.
Далі ми пересуваємося в простір здогадів і абстрактних міркувань. Припустімо, в якийсь момент усі резерви РФ буде вичерпано, негативні тенденції реалізуються і, як висловлюються російські опозиціонери, населення імперії почне більше прислухатися не до телевізора, а до холодильника. Припустімо, градус роздратування перевищить критичну величину, російський народ раптом виявить, що він уже не закоханий у Путіна, й захоче вийти на вулицю. Тоді до активних дій будуть готові ніяк не прибічники покійних Валєрії Новодворскої та Боріса Нємцова. Швидше за все, ті частки відсотка, які сповідують європейські цінності, слухають Макарєвіча й читають Шендеровіча, спробують забратися подалі від цього жаху – якщо не до Франції з Німеччиною, то як мінімум до Латвії та… України, так-так, готуймося. А залишиться боротися за справедливість якраз той прошарок, який зараз щедро постачає кадри на Донбас: бісові пасіонарії, шукачі пригод, ненавидники хохлів, Гейропи та Америки. Голодні, розгублені, ображені, злі… Зі зброєю, яка не може не перетекти назад із «ДНР-ЛНР». Із навичками. Без «башні».
Читайте також: Коли Росія прославить Сталіна
Нічого доброго від цього гіпотетичного бунту, «бєссмислєнного і бєспощадного», чекати не доводиться. Ані Росії (але то вже їхня проблема), ані нам. Бо в результаті всіх катаклізмів на поверхню випірне ніяк не Ґанді (якого так бракувало Путіну), а якийсь черговий Ґіркін. Ґіркін з «Искандерами», хай навіть на чолі держави, яка обмежиться територією Московської області, як вам це сподобається. Ні, здається, краще вже табакерка.