На сьогодні немає точних цифр, скільки українців було мобілізовано до лав російської та австро-угорської армій у період Першої світової. Є лише приблизні відомості. Заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України Ярослав Тинченко зазначає: «На підставі чималої кількості непрямих даних можна сказати, що під час Першої світової війни з території Російської імперії було мобілізовано близько 2 млн українців. Причому понад 70 тис. із них – генерали та офіцери. Частка офіцерів українського походження у складі російської армії була дуже велика, щонайменше 20–25%, генералів – приблизно 25%. Чимало з них обіймало ключові посади у штабі верховного головнокомандування». Це передусім генерал Олександр Лукомський, який тривалий час керував згаданим штабом, а його першим помічником був генерал-лейтенант Михайло Пустовойтенко. Обидва з давніх дворянських родин. Головним військовим інженером російської армії був українець генерал Костянтин Величко, вочевидь, нащадок літописця Самійла Величка.
Серед командувачів і начальників штабів фронтів та командувачів армій було понад два десятки українців. Кілька з них потім служило у війську гетьмана Скоропадського, а згодом в Армії УНР. Це генерал-лейтенант Микола Юнаків, який під час Першої світової був начальником штабу, а потім командувачем однієї з армій на Румунському фронті, та військовий міністр гетьмана Скоропадського Олександр Рогоза, під час Першої світової командувач 4-ї російської армії. Внесок українців із російського боку був гігантський.
«Щодо Австро-Угорщини, то ми звикли згадувати найперше про легіон Українських січових стрільців, – каже Тинченко, – але це було вкрай нечисленне формування навіть порівняно з польськими легіонами, які переважали вшестеро. Легіон УСС за кількістю ніколи не виходив за межі 2 тисяч». В Австро-Угорщині панував територіальний принцип формування війська, тому там було чимало полків, які в побуті звалися русинськими (українськими). Вони комплектувалися з уродженців Західної України, там дислокувалися і там воювали на початку війни. «Загалом до складу австро-угорської армії було мобілізовано близько 320 тис. українців, – стверджує історик. – Спочатку вони служили на російському фронті, а коли ситуація в 1917 році змінилася і в Росії вибухнула революція, чимало українських полків воювали на італійському та сербському фронтах. Наприкінці Першої світової велика кількість галицьких вояків – приблизно 100 тис. – потрапила до італійського полону і не змогла взяти участь у війні за незалежність».
Читайте також: 1914–2014. Український рахунок
Вияви героїзму серед українців під час Першої світової війни були на обох фронтах, хоча насправді багато з них від початку не бажали брати в ній участь. Скажімо, українці у складі російської армії чудово усвідомлювали, що це війна за інтереси імперії, і коли спалахнула революція 1917 року, вони були одними з її організаторів і стояли в перших лавах. Лютнева революція в Петрограді фактично сталася в результаті збройного повстання солдатів запасних частин, серед яких було чимало українців, зокрема вояки Волинського запасного гвардійського полку. Врешті вона спричинилася до поразки Росії в Першій світовій й появи та становлення чималої кількості незалежних національних держав, зокрема й України. Це прямий і глобальний наслідок Першої світової війни. Багато країн Європи, що здобули тоді незалежність, донині існують як самостійні національні одиниці.
Читайте також :Україна ХІХ століття: між консерватизмом, лібералізмом і соціалізмом
Нині часто лунають закиди, що Польща, Фінляндія, Чехословаччина, навіть країни Балтії змогли здобути незалежність, а ось Україна – ні. «Насправді ситуація така, що Україна була в оточені ворогів, – стверджує Ярослав Тинченко. – Ми не мали жодного сусіда, окрім Білорусі, який не прагнув би відібрати в нас шмат території. Поляки, румуни, чехи, угорці, червона і біла Росія – всі були налаштовані щось відняти. На початку 1918 року у Фінляндії спалахнула боротьба між місцевими національними частинами і фінською Червоною гвардією та російськими революційними військами. Останні перемагали, але фінів підтримали німецькі добровольчі частини, завдяки чому вдалося вигнати більшовиків і здобути незалежність. Потім, коли наприкінці 1918-го спалахнула боротьба в Естонії, на допомогу естонцям прийшли добровольці з Фінляндії та країн Скандинавії і більшовиків теж було розгромлено. Те саме сталося і в Латвії. Естонці посприяли латишам у формуванні національної бригади й боротьбі за незалежність. Польщі значною мірою допомогли Німеччина та Австро-Угорщина: у результаті революційних зрушень командування останніх передавало туди амуніцію та зброю. У Львові австро-угорське командування навіть офіційно передало владу полякам, що, власне, спричинилося до повстання українців. Те саме сталося в Чехословаччині та інших країнах. І тільки Україна від перших днів свого існування була змушена вести війну на всі фронти й з усіма в умовах, коли не було навіть власних збройних сил – тільки окремі загони добровольців. Що досить складно. Викликає подив те, що ця війна взагалі тривала до 1921 року й Україна була розчавлена лише тоді й лише тому, що кілька країн одночасно накинулися на неї і розшматували».