Упродовж так званого «довгого ХІХ століття» світ змінився до невпізнання. Ніколи раніше матеріальний та ідейний виміри людського буття не трансформувалися так швидко й докорінно, як у час від Французької революції до початку Першої світової війни. Стрімкий розвиток технологій, поява новітніх ідей та ідеологій — лібералізму, націоналізму, соціалізму й інших — усе це загрожувало зруйнувати традиційний порядок речей і кидало виклик багатьом давнім інституціям, зокрема й Католицькій церкві. Особливо динамічними ці тенденції стали на зламі ХІХ і ХХ століть — у добу fin de siècle — і далі лише набирали обертів. Не обійшли вони й Галичину, яка тоді перебувала під владою австрійської династії Габсбурґів, та Греко-католицьку церкву. Останній довелося адаптуватися до нових реалій, щоб зберегти ключову роль, яку вона традиційно відігравала в житті українського соціуму Галичини.
Модерністи й антимодерністи
Упродовж історії Католицька церква неодноразово опинялася перед загрозами для свого панівного становища в християнській Європі. Єретичні рухи, Реформація, Просвітництво — усе це завдавало відчутних, хоча й не смертельних ударів по її позиціях. Не смертельними вони були зокрема тому, що те саме Просвітництво стало елітарним, а не масовим феноменом. Натомість вихід на сцену упродовж ХІХ століття ідей лібералізму, націоналізму й соціалізму став загрозою цілком нового типу. Вони охоплювали широкі маси людей і пропонували їм власні «символи віри», тобто претендували на витіснення церкви не лише на рівні еліт, й у масштабі всього суспільства. Позиції церкви послаблював також науково-технічний прогрес, здобутки якого піддавали сумніву або взагалі заперечували релігійні догми (як, наприклад, теорія еволюції Чарльза Дарвіна).
Читайте також: Вдячність, лояльність та забуття
Наприкінці ХІХ століття це поставило Ватикан перед чітким розумінням: просто ігнорувати віяння епохи неможливо — на них треба відповідати. Перший варіант відповіді пропонували ті, кого заведено узагальнено називати модерністами. Вони бачили вихід в оновленні церкви, її адаптації до новітніх наукових досягнень і порядку денного. Наприклад, Папа Лев ХІІІ хоча й не вважав себе модерністом, у 1891 році видав енцикліку «Rerum Novarum» з підзаголовком «Про робітниче питання». На противагу популярним соціалістам, понтифік засуджував ідеї ліквідувати приватну власність і надмірно втручатися державі в розв’язання соціального питання. Папа Лев ХІІІ наголошував, що цілковито усунути майнову нерівність неможливо, але засуджував також сваволю капіталістів щодо робітників і заохочував заможніші верстви до благодійності. Висловлював підтримку профспілковому руху та закликав робітників керуватися християнською мораллю, а не соціалістичними слоганами, а провідну роль у залагодженні соціального протистояння відводив церкві.
Енцикліка «Rerum Novarum» стала підґрунтям для появи в Європі християнсько-демократичних або, як їх частіше називали на початку ХХ століття, християнсько-соціальних організацій, що здобували широку підтримку. Так, в австрійській частині імперії Габсбурґів, до якої належала й Галичина з Буковиною, із запровадженням у 1907 році загального виборчого права для чоловіків найбільшою політсилою в парламенті стала Християнсько-соціальна партія на чолі з багатолітнім бургомістром Відня Карлом Люеґером. Намагання створити аналогічну політичну організацію були й у Галичині, але очолюваний Олександром Барвінським консервативний християнсько-суспільний рух з низки причин не зміг завоювати широкої популярності (див. Тиждень № 46/2021).
На противагу прихильникам адаптації до нової доби, церковні антимодерністи заперечували саму можливість порозуміння між християнською доктриною й наукою, а тим паче з демократією та іншими явищами сучасності. На початку ХХ століття саме їхні позиції були сильнішими. Утіленням антимодерністської настанови Апостольського престолу став понтифікат Пія Х (1903–1914), коли було розгорнуто масштабну кампанію боротьби з модерністами, праці яких забороняли, а їх самих переслідували. У виданій 1907 року енцикліці «Pascendi Dominici Gregis» Пій Х проводив чіткий розподіл між традицією, заради збереження якої належало відкинути будь-які зміни, і власне модернізмом, що, на його думку, загрожував і самій традиції, й усій Католицькій церкві. Суперечки у Ватикані долинали й до Галичини, де схожі дилеми поставали перед Греко-католицькою церквою, що була для українців краю не лише духовною, а й національною інституцією.
«Отці народу» та «поступовці»
Роль, яку впродовж «довгого ХІХ століття» відіграла Греко-католицька церква в Галичині, важко переоцінити. Ставши внаслідок реформ Марії Терезії та Йосифа ІІ елітою галицьких українців, греко-католицьке духовенство впродовж цього століття започаткувало й тривалий час очолювало тутешній український національний рух. Роль церкви як політичного лідера українського суспільства й водночас властивий їй інституційний консерватизм не лише спричиняли звичне відкидання нових радикальних ідей, захист суспільної моралі й наявного соціального ладу, а й формували образ «отців народу». Відповідно до нього священники вважали своїм завданням бути і душпастирями, і провідниками народу в політичному, культурному та соціально-економічному житті.
Між релігією та політикою. Після одного з мітингів у Львові священника Олексу Пристая заарештували – нібито за напад на кінного поліцейського
На межі ХІХ і ХХ століть образ «отців народу» опинився під загрозою. Духовенство поступово втратило роль політичного провідника галицьких українців і поступилося світській інтелігенції. Серед останньої дедалі більше поширювалася ідея «поступу» — суспільного розвитку, заснованого на новітніх інтелектуальних і технологічних здобутках. На думку поступовців, заради цього треба було відкинути релігію як шкідливий забобон і мінімізувати її вплив на соціум. І хоча переважно селянське українське суспільство Галичини було ще вельми релігійним, заклики до секуляризації та витіснення церкви, а іноді й відверто атеїстичні ідеї дедалі частіше лунали на шпальтах преси. Перед тут вели діячі Української радикальної та Української соціал-демократичної партій, що не дивно, зважаючи на їхню ідейну орієнтацію. Піковим моментом в антирелігійній пропаганді стало оголошення 1913 року у Львові товариства «Безвіроісповідна громада» на сторінках студентського часопису «Шляхи». Її ідейним натхненником став знаний галицький публіцист лівих поглядів Михайло Лозинський.
В інтелектуальному середовищі Греко-католицької церкви на ситуацію реагували по-різному. Обмін думками тривав на шпальтах церковної періодики, зокрема часопису «Нива», який став головним дискусійним майданчиком для греко-католицького духовенства з часу заснування в 1904 році й аж до ліквідації радянською владою восени 1939-го. Слід зазначити, що духовенство усвідомлювало потребу розвивати періодику, яка давала змогу пропагувати певні ідеї в нову добу.
Читайте також: (При)забутий консерватор
Напередодні Першої світової війни помітним церковним публіцистом став отець Гавриїл Костельник. В історію він увійшов завдяки своїм пізнішим діянням. Його пам’ятають як одного з очільників середовища «візантиністів», які в міжвоєнний час палко виступали проти ідеї обов’язкового целібату в церкві й закликали повернутися до «східних» джерел унії. Але ще більшої — і лихої — слави Костельник зажив через свою участь у сумнозвісному Львівському «соборі» 1946 року, який радянська влада організувала, щоб ліквідувати Греко-католицьку церкву (див. Тиждень № 12/2021). Тоді Костельника цікавила насамперед найнагальніша проблема доби — що робити церкві? Його погляди є прикладом поміркованого підходу, а найповніше їх викладено у книжці «Границі демократизму» (1919). Костельник стверджує, що єдина можлива рівність — моральна й правова, проте аж ніяк не матеріальна. Але в дусі енцикліки Лева ХІІІ він застерігає й від надмірного соціального розшарування. Визнаючи неможливість домінування церкви в державі, Костельник наголошує, що вона все ще потрібна як опора ладу в суспільстві. Цікавим є його погляд на проблему зіставлення змін і традиції: «Історія має своє право — право протяглости: минувшина хоче дальше жити, шукає для себе місця в теперішности. Але се не є одиноке життєве право. Теперішність також має своє право, а се є право новости. Житє повинно плисти по діяґоналі тих двох противних сил. Коли історія поневолює теперішність, то маємо закостенілість; колиж теперішність пірве усяку звязь з історією, то маємо анархію».
Протилежну позицію представляв менш знаний, проте не менш цікавий церковний публіцист початку ХХ століття Онуфрій Волянський. Він, певно, є найкращим галицьким прикладом антимодерністського підходу в дусі понтифікату Пія Х. Для Волянського пріоритетними були проблеми всієї Католицької церкви, а не місцеві українські справи. У центрі його публіцистики — поняття «християнсько-католицького світогляду», основою якого вважали першість Католицької церкви над державою та культурою. Волянський відводив церкві головну роль у всіх сферах життя як інструменту втілення Божої волі, а держава повинна їй підпорядкуватися й бути опорою у «веденні суспільства до вічного і дочасного добра». Ідею відділення церкви від держави він називав виявом атеїзму і стверджував, що Європа поділена на два табори: католицький і антицерковний. До антицерковного належали всі модерні ідеології — соціалізм, лібералізм, націоналізм — як такі, що ставлять за мету усунути церкву з життя соціуму чи бодай звести її роль до мінімуму. Не дивно, що він безкомпромісно виступав проти будь-який «поступових» ідей.
Душпастирі чи партійні активісти
Звичайно, між полярними позиціями Костельника й Волянського точилося чимало й проміжних дебатів. Але хоч якими важливими були інтелектуальні дискусії, не вони насамперед визначали подальшу роль Греко-католицької церкви в українському суспільстві. На жаль для Волянського, у реаліях кінця ХІХ — початку ХХ століть вирішальне значення мало не те, на що слід церкву замінити в принципі, а те, як саме її керманичам і звичайним священникам знайти місце для своєї інституції в умовах масової політики та поширення політичних ідеологій. Відтак головним завданням духовенства було переосмислити образ «отців народу» відповідно до нових — «поступових» — реалій.
Якщо в засудженні соціалізму духовенство зберігало солідарність, то ситуація з націоналізмом була складнішою. Упродовж ХІХ століття «отцям народу» належала чільна роль у національному русі галицьких українців, проте на зламі століть пальма першості безповоротно перейшла до модерних політичних партій, насамперед Української національно-демократичної (УНДП). Та попри провідну роль світських політиків, розбудова й ефективна діяльність партійної мережі УНДП була неможливою без залучення парафіяльних священників. Саме вони, насамперед у селах, нерідко були єдиними, хто міг виконувати роль організаторів партійного, культурного чи економічного життя громади. Самі священники сприймали свою суспільну й політичну активність як продовження власного «вітцівського» обов’язку щодо народу. З одного боку, їхня діяльність сприяла утвердженню української ідеї серед селянства і зміцненню позицій українців у Галичині. Але з другого — чимало священників починали вважати себе насамперед громадськими активістами, а лише потім — душпастирями.
Читайте також: «Солодкі» гроші для Кобзаря
Священник Олекса Пристай дав одному з розділів своїх мемуарів про початок ХХ століття промовистий заголовок «Церква і Нація». Та ще промовистішим був описаний у цьому розділі епізод, коли під час одного з мітингів у Львові Пристая заарештували начебто за напад на кінного поліцейського. Атмосфера доби справді була своєрідною: наприклад, священник Филимон Тарнавський перед своєю еміграцією до США в 1911 році описував власний стан як «у гарячій воді купаного українця». Він активно розвивав українські інституції по селах і неодноразово конфліктував з польською галицькою адміністрацією. А також критикував іншого пароха — Йосифа Авдиковича, — помічником якого певний час був сам, за те, що той був «зимним аристократом». Тобто за невтручання ним у політичні конфлікти, дбання про дотримання добрих манер тощо. Та водночас Тарнавський визнавав, що така постава сприяла збереженню авторитету Авдиковича серед усіх його парафіян, а не лише симпатиків певної партії.
Діло пастиря. Указ митрополита Андрея Шептицького про заборону парохам втручатись у справи інших парафій без відома місцевого священника, 1908 рік
Необхідно пам’ятати, що Греко-католицька церква не була світоглядно монолітним середовищем. У ній перебували носії різних ідентичностей (української й русофільської) та симпатики різних партій і політичних напрямів, починаючи від УНДП й закінчуючи християнськими суспільниками та русофілами. За таких умов надмірна громадсько-політична активність духовенства спричиняла конфлікти й між самими священниками. Так, у 1909 році митрополичій консисторії у Львові довелося провадити слідство через конфлікт пароха містечка Славського Євстахія Качмарського з парохом села Тухля Еміліяном Каленюком. Висновок священника, що з’ясовував обставини чвар, більш ніж красномовний: «Отці взаимно себе ненавидять и ненависть тая до крайної границі посунена опирає ся на чисто политичномъ, о. Качмарскій єсть загорілий украинець, а о. Каленюкъ загорілий москвофілъ».
Такий стан справ змушував до активних дій вищу ієрархію Греко-католицької церкви, яка від 1900-го до 1915 року мала незмінний вигляд: митрополит Андрей Шептицький очолював усю церкву, єпископ Григорій Хомишин — Станіславівську єпархію, а єпископ Костянтин Чехович — Перемишльську. Вони регулярно звертали увагу священників на неприпустимість переважання політичної активності над духовним покликанням, зокрема через пастирські послання. Так, у посланні від 1904 року з характерною назвою «О солідарності» єпископат наголошував, що лише єдине у своїх починаннях духовенство здатне успішно виконувати свою функцію в суспільстві, а конфлікти та їх висвітлення в пресі підривають авторитет церкви. Священників закликали акцентувати на діяльності церковних товариств або культурно-просвітницьких і економічних організацій.
Коли не діяли заклики, владики вдавалися до дисциплінарних заходів. Найрезонанснішим став виданий у 1908 році указ митрополита Шептицького, який забороняв священникам втручатись у справи інших парафій без згоди тамтешнього пароха. Заборону поширювали й на політичні акції, і на аполітичні. Документ викликав бурхливу реакцію багатьох священників, а також світських діячів, які боялися втратити «актив» у провінції. Піком стала стаття головного редактора найпопулярнішої української газети в Галичині — органу УНДП «Діло» — Лонґина Цегельського, у якій він заявив, що Андрей Шептицький — польський агент, засланий в українську церкву задля її ослаблення. Ці реакції показують, наскільки в реаліях масової політики змістився акцент в уявленні про обов’язки «отців народу». У перспективі це загрожувало Греко-католицькій церкві повною втратою не лише політичного проводу, а й статусу морального авторитету в соціумі.
Діяльність Костянтина Чеховича, Григорія Хомишина й Андрея Шептицького показує три різні моделі поведінки ієрархів у таких умовах. Перемишльський єпископ обрав узагалі не втручатися в політичні перипетії, що нікому не зашкодило, але й нічим не допомогло. Єпископ Хомишин намагався рішуче протистояти тим явищам, які вважав неприйнятними для церкви. Так, він активно критикував ледь не всі українські політичні партії, окрім християнських суспільників Барвінського, яких безрезультатно намагався підтримувати. Така поведінка зробила Григорія Хомишина об’єктом критики радикалів, націонал-демократів і русофілів, а тому не могла зміцнити позиції церкви в тогочасних реаліях.
Найдалекогляднішою виявилася позиція митрополита Шептицького. Зважаючи на традиційну роль церкви впродовж усього ХІХ століття, він не міг просто усунутися від політики, адже значна частина суспільства все ще сприймала його як одного з поводирів. Та він розумів, що протистояння з УНДП, якій симпатизувала й більшість духовенства, також не зарадить. Тож попри періодичні антицерковні випади в «Ділі» чи наявність у рядах націонал-демократів постатей на кшталт згаданого Михайла Лозинського, він обрав і успішно реалізував курс на порозуміння з УНДП. Зрештою, у цій неоднорідній за складом і поглядами партії більшість становили помірковані діячі, а не радикали.
Такий компроміс не означав відмови від засадничих християнських принципів чи дозволу на необмежену політичну активність духовенства. Стараннями ієрархії й насамперед митрополита Андрея більшості священників вдалося зберегти баланс між душпастирством і громадською активністю. Водночас митрополит рішуче засуджував вчинки, які були абсолютно несумісними з християнською мораллю. Коли у квітні 1908 року український студент Мирослав Січинський убив намісника Галичини, польського графа Анджея Потоцького, то очільник церкви відкрито засудив терористичний акт як порушення заповіді «Не вбий», як злочин проти державних законів і як проступок проти національної справи. Таке відстоювання фундаментальних традиційних цінностей у поєднанні зі щирою працею на користь народу й політичними талантами забезпечило Андрею Шептицькому величезний авторитет і ключову роль у збереженні церкви як невіддільної частини українського соціуму Галичини в наступні десятиліття.
Змінити, щоб зберегти
Історія намагань Католицької та Греко-католицької церков адаптуватися до реалій ХХ століття важлива в кількох вимірах. Протистояння модерністів і антимодерністів урешті завершилося поразкою останніх. Символом остаточного тріумфу модерністів у Католицькій церкві й визнання необхідності змін став Другий Ватиканський собор (1962–1965), на якому було ухвалено низку революційних як для такої консервативної інституції рішень. У Галичині перемога так чи так залишилася за поміркованими модерністами: хоч би які аргументи використовували їхні опоненти на зразок Онуфрія Волянського, пустити глобальні історичні тенденції назад було неможливо. А відтак, залишалося їх очолити чи принаймні взяти до уваги. Ключову роль у визначенні нового статус-кво, коли церква втратила політичне лідерство, проте мала залишилася моральним авторитетом, відіграв Андрей Шептицький. Водночас його застереження після атентату Січинського щодо неприпустимості героїзації насильства, терору й терористів у 1908 році виявилося пророчим для проблем, перед якими постала (і знову впоралася) Греко-католицька церква вже в міжвоєнне двадцятиліття.
Загалом весь цей історичний сюжет доводить, що навіть найбільш консервативним за своєю природою інституціям варто не сліпо опиратися змінам як таким, а докладати всіх зусиль для збереження засадничих цінностей в обставинах нового часу. Власне, принцип «зміни заради збереження» ще наприкінці XVIII століття сформулював батько-засновник консерватизму — британський політик і публіцист Едмунд Бьорк. Важливість поміркованості й еволюційності зрештою усвідомлювали й ті священники, які замолоду надмірно віддавалися політиці. Наприклад, згаданий Филимон Тарнавський урешті таки визнав правоту свого наставника Йосифа Авдиковича. «Село мусиш добре «за чуприну» в руках тримати, але нікому кривди на волос не зробити. Бо як кривду зробиш, чуприна тобі з рук вирветься. Ти мусиш село вести, бо ти поводир, але добре розваж, котрою дорогою поведеш, бо за всі блуди ти, а ніхто другий, будеш відповідальний і перед Богом, і перед людьми» — ці настанови Йосифа Авдиковича також варто добре пам’ятати не лише сучасним священникам, а й усій нинішній українській еліті чи тим, хто прагне нею стати.