«…Чую, серце не то що б’ється, а так, ніби воно лише одне в моєму організмі. Воно тужить за тобою, Наталко… Кохаю тебе в просторі і часі, на землі, у воді і повітрі, наяву і у сні, кольорово і ахроматично, морфологічно і синтаксично, але, але… не фізично…»
Важко запідозрити автора цих слів у нещирості. Це рядки з листа Івана Остафійчука — львівського художника, чия кореспонденція з Наталкою Гусар, канадською мисткинею українського походження, згодом перетворилася на книжку рідкісної краси.
У видавництві «Родовід» вийшов артбук «Танго для трьох» — добірка з понад пів тисячі листів Івана до Наталки. Це не просто епістолярні одкровення. Це щось крихке, живе, що балансує на межі жанрів: література, візуальне мистецтво, документ доби. А ще — особиста історія, у якій вигаданий зв’язок видається справжнім.
Усе почалося 50 років тому, на початку 1970-х. Іван — молодий перспективний художник, виснажений радянською дійсністю й наглядом КДБ, мріє про еміграцію. Друзі з діаспори пропонують вихід — фіктивний шлюб. І навіть знаходять кандидатуру.
Наталка — випускниця американської школи, студентка мистецького коледжу, яка подорожує Європою та ненадовго приїжджає до історичної батьківщини. Зустріч у львівській майстерні Івана майже випадкова, але емоційно насичена. Вона — юна мрійниця, для нього втілення свободи. Він — та сама Україна, яку її вчили любити з дитинства.
«Ми росли з цією ідеологією, що заради України пожертвуєш усім. І чого не одружитися, не зробити цей жест, щоб допомогти комусь переїхати? Це твій громадянський обов’язок… якщо ти свідома українка», — згадує Наталка у вступній статті антропологині Наталії Ханенко-Фрізен.
Це листування мало бути формальністю, інсценуванням для КДБ. А стало хронікою стосунків, яких не було. І які водночас були.
Попри те що зберігся лише один лист Наталки, її голос не загубився. Він звучить у паузах, реакціях, тоні. Іван пише відповідь як у танці. У такт. Його епістолярна мозаїка сповнена іронії, філософських роздумів, тонких спостережень і, що найважливіше, тепла.
«Посилаю тобі ніжний кольоровий поцілунок з думкою про тебе».
«А той листочок з м’яти, що ти вислала, Наталонько, ще і тепер пахне. Я його перед сном нюхаю. Може, то якісь чари…»
Ці рядки важко уявити як симуляцію. У них — невигадана ніжність.
Листи Івана не лише зізнання. Це внутрішній щоденник митця, його сумнівів, досягнень, пошуків:
«…Як тільки зробиш, вже чогось іншого прагнеш. Так мені зараз здається, що ті всі роботи, що вже зробив, — недобрі. Манить життя вперед, злитися з всесвітом».
«Малюю кожний день, правда, нічим не задоволений».
А ще — постійна зацікавленість її кроками:
«Мене цікавить, що ти, Наталко, в останній час зробила, бо ти вже писала мені про скульптуру з зеркал».
Ця близькість рідкісна. Навіть знаючи весь контекст, читач не сумнівається в щирості. Іван не просто співрозмовник. Він стимул, натхненник, рушій. Такий союз — дар для кожного, хто живе мистецтвом.
Окремої уваги заслуговує візуальне оформлення видання. Листи подано як графічні об’єкти, де слово й малюнок формують єдиний художній простір. Їх не просто читаєш, а гортаєш як щоденник митця. І це робить «Танго для трьох» унікальним жанровим артефактом.
Ба більше, самі листи мають терапевтичну силу. Вони впорядковують, передають ритм і внутрішню енергію. Наталка зізнається: саме завдяки Івановій завзятості вона втягнулась у змагальний творчий процес.
«Танго для трьох» — це розповідь покоління, яке жило на зламі двох світів — вільного й несвободного. Це листування, яке мало бути вигадкою, а стало правдою. Історія, яка виявилася реальнішою, ніж багато справжніх.