У центрі Тирасполя, столиці самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки, височіє під снігом кінна статуя генералісимуса Суворова – культової фігури Наддністрянщини. Він вважається засновником міста і патроном усієї цієї країни, населення якої нині навряд чи перевищує півмільйона.
Напроти Суворова над Дністром розбитий сквер ім. де Волана – знаменитого архітектора Катерини II. Літературознавці вважають, що він був одним із прототипів булгаківського Воланда. Поряд зі сквером – офіс Школи політичного лідерства ім. Че Гевари. Тут політично підковують молодих прихильників Путіна-Мєдвєдєва. Трохи далі – танк на постаменті, перед ним – вічний вогонь, Будинок уряду. Напис українською мовою – однією з трьох державних, разом з молдавською і російською) свідчить, що тут розміщується «президент, парламент і уряд ПМР».
На вокзалі висить розклад транзитних поїздів. Довжелезний, адже Тирасполь – великий залізничний вузол. Але за часом прибуття йде колонка типових приміток «відмінено». Тільки один поїзд зупиняється тут: «Москва – Кишинів».
Постмодерна стилістика, в якій існує Придністровська держава, вражає. Тут все наче знайоме до болю, але на кожному кроці якась деталь вилізе, мов цвях, і нагадає: ні, це таки закордон. Хоче і дуже-дуже до нас близьке: як у просторі, так і в часі.
В міні-державі все «як у дорослих»
У книжковому магазині на центральній вулиці Тирасполя купую карту Придністров’я. На ній є Леніно, Первомайськ, Ново-Котовськ, Ново-Комісарівка, Фрунзовка… Забагато радянщини? Але інші назви придністровських сіл і хутірців звучать впізнавано-українськи: Паркани, Копанка, Ближній Хутір, Незавертайлівка, Жура, Запорожець, Шевченко, Колбасна…
Малесенька держава над Дністром, про яку ми якось призабули з початку 1990-х, проіснувала 17 років. Міністр юстиції ПМР Галина Урська розповідає: «У республіці захищені державою різні види власності – державна, приватна й інші. Затверджено герб, гімн, прапор. Як державні мови Конституція ПМР закріпила молдавську, російську і українську». Має Придністров’я прокуратору, суди, арбітраж, омбудсмена та інші поважні атрибути державності. Зокрема, і такий непорушний, як президент Ігор Смірнов, що обіймає свою посаду з часів утворення Придністровської держави. Хоча він швидше «м’який диктатор». Міністр його уряду Галина Урська повідомляє, що «за станом на січень 2008 року в ПМР було зареєстровано 16 політичних партій»… Сама Галина Василівна закінчила у 1982 році наш Харківський юридичний інститут (нині – юридична Академія ім. Ярослава Мудрого), працювала юрисконсультом на підприємствах Молдавської РСР. Проголошення незалежності ПМР дало змогу жінці зробити кар’єру міністра. Галина Василіна – патріот своєї невизнанної світом держави.
«Чорна дірка» з виходом в Інтернет
«Равняйсь! Смірно!» – чую команду. Біля кінотеатру «Тирасполь» шикуються захисники чинного режиму – молоді бійці армії Придністров’я.
Побачивши фотоапарат, воїни ПМР почали радісно стрибати один на одного, вибудовувати акробатичні піраміди. «Скільки до дембеля?» – запитую. «Півтора роки!» – кричать радісно. На кокардах і ременях – радянські зірки. Обмундировує хлопців явно не Юдашкін. Запитую, яке у них грошове «довольствіє». «50 рублів (31,2 грн) на місяць, – кажуть. – Вишлете фото?». Виявляється, солдати мають електронні скриньки, і перед «собачкою» йдуть у них досить смішні нікнейми: enurez, eroxizm, superfaker.
У Тирасполі є кілька інтернет-кав’ярень, де юнаки засиджуються до ночі. Та й сільські школи потроху підключають до мережі – лише в Гриоріопольському районі, наприклад, інтернетизовано їх п’ять. Тобто не дуже й відірвана від інформаційних караванних шляхів ця «чорна дірка Європи», як називають Придністров’я у західних ЗМІ з легкої руки Хав’єра Солани.
А у FM-діапазоні працює «Радіо Придністров’я», йдуть новини російською, молдавською, а також і українською. Мова грамотна, приємна. От виступає Микола Стефішин – голова товариства української культури ім. Тараса Шевченка Камєнського району Наддністрянщини. Він дякує Міністерству закордонних справ України за подаровані комп’ютери.
Ще б пак: майже третина населення ПМР – українці. У Придністровському університеті ім. Тараса Шевченка діє кафедра україністики, українську мову вивчають у школах. Є і національне товариство – Спілка українців Придністров’я «Червона калина». До речі, найстаріша з газет Придністровської держави саме україномовна – це тижневик «Гомін». Виходить із 1992 року, при ній діє літоб’єднання авторів, які пишуть українською.
Потім у стилістиці Лєвітана радіодиктор розповідає про Петра Добровольского, якого нагороджено медаллю за те, що «у 1992 році він брав участь в обороні Придністров’я від агресії Молдови». Але варто зайти у магазин спортивної символіки – і розумієш, що антирумунсько-молдавській пропаганді є місце не всюди. На вимпелах місцевого футбольного клубу «Шериф» усі написи – латиницею, причому чітко зазначено: Sherif. Moldova. У Придністров’ї немає власного сильного чемпіонату, тому тираспольський клуб грає у молдовській лізі, причому перемагає там усіх і є чемпіоном Республіки Молдова. Подейкують, що власником клубу та й усього потужного торговельно-виробничого концерну «Шериф» є не хто інший, як син тутешнього президента Ігоря Смірнова.
Торгують з Запоріжжям через Делавер
З 2008 року Придністровська республіка сама штампує гроші на власному Монетному дворі. На придністровському рублі зображено генералісимуса, а на 50-ти – Тараса Шевченка. Гривні приймають охоче. Хоча прискіпливим поглядом зауважую, що на дошці Тираспромстройбанку, де вказується обмінний курс, прапор України перевернутий догори дригом.
Біля Христо-Рождественської церкви працює тираспольський базар, що мало відрізняється від базарів в Умані чи у Сваляві. У павільйоні «Протягайловскіе колбаси» куштую місцевий продукт. Цікавлюся, де тут роблять таку смачну ковбасу. «Тільки не в Колбасній», – сміється продавець Петро Зачепа. Каже, що в Колбасній – одному придністровському селі – розташовані склади з боєприпасами. «Отакенні, – розповідає Зачепа, – везли туди зброю ешелонами після розпаду Варшавського блоку. Звідусіль – з колишньої НДР, з Чехословаччини, Польщі».
Західна преса називає Колбасну «Супермаркетом зброї на останньому острівці СРСР». Начебто отут отоварюються терористи із Сирії, Іраку, Ірану, Афганістану…
«На Україні у вас більше підприємств. Більше можливостей, – заздрить дядько Зачепа. – Наша молодь багато їздять по заробітках – до вас чи в Росію. Але на митниці постійно чіпляються ваші. Хабарів вимагають», – зітхає продавець.
Бачу в продажу емальовані чайники зі свистком на носику. Виробник – Тираспольський завод металовиробів ім. П. Добродєєва. Телефоную на підприємство, розмовляю з головбухом Любов’ю Слободян.
«З Україною в нас немає угод, у вас високе ввізне мито, – каже Любов Феофанівна. – З Молдовою – теж чимале, 20%. Однак молдавани вже навчилися перепродувати придністровські чайники й каструлі в Румунію, беруть їх там охоче. Це дає змогу заводу підтримувати збут». Виявляється, що ці чайники роблять з українського металу. Головбух бідкається, що Запорізький металургійний завод відпускає придністровцям сировину за завищеними цінами.
«Ми купуємо метал на 30% дорожче, ніж українські заводи, – наголошує Любов Слободян. – Та й його нам відправляють чомусь через американський штат Делавер».
Делавер – це відомий світовий офшор, зручний для фінансових махінацій. У колооберті придністровського металу не можуть розібратися і найвідоміші фахівці макроекономіки, що вже там бухгалтер чайникового заводу. Майже 70% придністровського експорту забезпечує Металургійний Завод у Рибниці. Причому третина продукції йде в країни Євросоюзу. Серед його співвласників називають прізвища українських олігархів. Хоча що таке власність у ПМР? Поки що визнають придністровську приватизацію лише у таких само самопроголошених країнах, з якими ПМР утворила міжпарламентську асамблею, – у Абхазії, Південній Осетії, Нагорному Карабасі.
Молдавські експерти стверджують, що придністровці «відбирають» (крадуть!) природний газ, який йде трубою через ПМР у Молдову. І саме тому, мовляв, метал виявляється дешевим і конкурентноздатним. Факт у тому, що населення за газ таки платить. А в 2007 році ПМР визнала борг за газ перед «Газпромом» в сумі $1,3 млрд. У нинішньому році пальне знову подорожчало, і тепер газ коштує – $192, 75 за м3, дорожче ніж для України. Статки ж придністровців менші за наші: пенсія в середньому – 400 руб. (250 грн). Зачепа розповідає, що він отримує заробітну плату реалізатора у розмірі 800 придністровських рублів (500 грн). А, скажімо, автослюсар має ставку 1500 руб. (937 грн), помічниця вихователя в дитсадку –340 руб (212 грн), учитель – 800 руб (500 грн).
Мазепинські місця
У підручниках з історії наддністрянське містечко Бендери, а точніше – село Варниця поблизу нього, вказано як місце упокоєння Івана Мазепи.
«Авіація молдаван намагалася розбомбити оцей міст через Дністер», – показує водій міжміського тролейбуса, що ходить у Бендери з Тирасполя. На початку 1990-х у правобережних Бендерах йшли кровопролитні боєзіткнення між молдаванами і придністровцями. Про це зараз нагадує хіба що памятник – піхотний бронетраспортер.
Бендери виглядають аж ніяк не військово. Про те, що в їхньому місті скінчив земний шлях Мазепа, бендерчани чули, але говорять про це якось без ентузіазму: «У Варниці розташований пивоварний завод, на ньому ще розливають мінеральну воду», – каже кондуктор тролейбуса у відповідь на моє запитання про гетьмана. Відчуваєтьбся, що російське трактування історії і російські історичні персонажі більше знайомі придністровцям.
Молодший лейтенант ДАЇ Олег, який чергує біля виконкому, радо розповідає про своє місто, згадує, як гостював колись у Києві.
У 2008-му місту виповнюється 600 років, у 2009-му також – 300 років Полтавській битві. «До ювілею реконструюємо Бендерську фортецю», – говорить Олег. Також споруджують арку на честь перемог російської зброї. Веде будівельні роботи чомусь Міністерство внутрішніх (!) справ ПМР, тобто підрозділ міліції. А фінансову допомогу надає Московський фонд ім. Юрія Долгорукого, який і в Києві знаний тим, що роздає літературні премії.
Отже, інколи Придністровська Республіка постає перед мандрівником як Утопія, країна Ніде, ідеальна демократична республіка Трансністрія, де мирно співіснують три рівноправні нації і мови, де не сваряться шанувальники генералісимуса і гетьмана… А іноді – як смішна Соціалістична Республіка Україна, пародійна СРУ з роману Олександра Ірванця «Стіна».
При базарі у Бендерах працює рюмочна «Закусочна». Там продають у розлив коньяки «Тирас» і «Сонячний», лікер «Космічний», горілку «Вовк» придністровського заводу «Квінт». Його продукція заполонила не тільки Придністров’я а й Молдову, а й досить помітна в Україні. Алкоголь, мабуть, – це друга чи третя за обсягом стаття експорту легальної придністровської економіки. Хоча говорити про легальність можна, знову-таки, лише з тією чи іншою мірою умовності: експерти стверджують, що економіка ПМР тримається на контрабанді. Але ж кілька сот підприємств ПМР цілком законно торгують з країнами Евросоюзу, зокрема з Румунією і Італією, бо зареєстровані в Молдові… Тобто, фактично визнають над собою молдавську юрисдикцію.
У мережевому супермаркеті «Шериф» купую на подарунки кілька пляшок знаменитого вина «Букет Молдавії». Його роблять у придністровських Дубоссарах, хоча продають і в Кишиневі, і в Києві, і в Москві. Подейкують що цей бренд вже придбав торговельний будинок «Арома» з Росії.
Проїжджаю віддалений район Бендер, який місцеві називають БАМом: багатоповерхівки, чортове колесо над завмерлим ставком, на якому бігають ковзанярі. Сіріють циліндрові вежі хлібокомбінату. А от і кордон з Молдовою. Прикордонники у кожухах, бронетранспортер.
Закордонні паспорти перевіряють навіть суворіше, ніж перед шенгенськими дверима. Але штамп не ставлять – ПМР не є суб’єктом міжнародного права.
Оу, Придністровська державо! У січневі морози відчуваєш, як дме крізь світову щілину, і хантінгтовськая тектонічна тріщина цивілізацій біжить через Тирасполь, Колбасну, Паркани… Хочу повернутися сюди, як потеплішає.