Між рифами й ритмами

Гітару Ско (так його називають колеги, приятелі та світова музична спільнота) мож­­на впізнати з кількох перших тактів – так само, як трубу Майлза Девіса, рояль Телоніуса Монка чи голос Френ­­ка Сінатри. Його історія почалась у 1970-х і не поспішає закінчуватися. Він робить усе, що захоче, попри те, сподобається це вам чи ні. Нарешті Джон Скофілд дістався України, завітав­­ши на харківський фестиваль ZaJazz. Із цього приводу хочеться говорити не про його офіційний винятковий статус у світі джазової гітари, а про нього самого. Щоправда, без жодного пафосу, який завше не личить хорошим людям.

Поза сценою

Джон Скофілд, як і домовлено, спускається в хол найкращого харківського готелю, радісно вітається. Коли не знати, що він родом зі штату Огайо, вчився в бостонському Берклі та мешкає в Нью-Йорку, можна подумати, що він справжній британець. Не за акцентом, а за вкрай шляхетною манерою спілкування. В цій людині немає й натяку на зухвалість того музиканта, котрий уже за кілька годин вийде на сцену, щоб порвати публіку на лахміття. Як і в усіх справжніх зірок, ступінь його амбіцій та забаганок обернено пропорційний до його справжнього статусу.

Об’єктивно, Скофілд і за віком (58 років), і за кількістю творчих здобутків, і за місцем поміж сучасних джазових і не тільки гітаристів був найкрутішою персоною на цьогорічному ZaJazz (лаври першої зірки на фестивалі він ділив із колосальним піаністом Гонсало Рубалькаба – проте хай кожен обирає своїх улюбленців на власний розсуд). Навіть той факт, що Джон Скофілд у середині 1980-х грав у самого Майлза Девіса, залишає творчий та кар’єрний відбиток на все життя. Втім, неправильно вважати, що Девіс його «створив»: він його запросив уже сформованим музикантом.

– Ні, звичайно ж Майлз мене не створив, – пояснює ексклюзивно для Тижня Скофілд. – Мені тоді вже було років 30. Я активно виступав у Нью-Йорку з багатьма музикантами, починаючи з 1970-х. Але він ме­­не багато в чому змінив. Додав упевненості. Якось я подумав: «Коли самому Майлзу подобається, як я граю – а він мій улюблений імпровізатор, – то мені варто довіряти власним інстинктам»… Я зміг сфокусуватися на  власному стилі. Тобто більше повірив у самого себе.

Поза усталеностями

Підтверджуючи свою репутацію вишуканого та винахідливого гітариста, Скофілд ніколи не ходить протоптаними стежками. Власне тому він і є одним із найкращих гітаристів світу. Хоча останні 13 років Ско тяжіє до спрощення музики. Починаючи, мабуть, із альбому A Go-Go (з його допомогою він витяг на суд світової аудиторії супертріо Me­­deski, Martin & Wood), він уперто виконує доволі прості для сприйняття прифанковані рифи та ритми. А такими платівками, як Bump, Uberjam, Up All Night, а також Out Louder у квартеті Medeski, Scofield, Martin & Wood він довів, що здатен спростити найскладнішу ідею мало не до рівня стилю drum’n’bass і «надиміти» якоюсь психоделією. Звіс­­но, паралельно в нього й далі виходять суто джазові альбоми (ScoLoHoFo, En Route та Sau­­dades), але тенденція музиканта бути виразним завдяки простоті очевидна.

– Іноді музика, яка мене зачіпає просто як прихильника, – дуже проста, – зізнається віртуоз. – Особливо всі ті старі блюзові записи. З дитинства слухав блюз Чикаго – Мадді Вотерз, Хаулін Вулф, Бі Бі Кінг, R’n’B того часу, давній фольк-блюз. У 1960-х блюз став дуже популярний. Усі ці записи – разом із музикою соул – можна було почути по радіо, а не в якомусь гетто… Й мене тягне до тієї мелодійності. Проте водночас я захопився і джазом, почувши записи Чарлі Паркера.

Найсмішніше, що цього разу ми виконуємо забагато нот – значно більше, ніж у тій музиці, про яку зараз говоримо – продовжує Джон Скофілд. Я на це дивлюся так: ти навчаєшся гра­­ти багато нот, але це стає своєрідним «прикриттям» для відсутності ідеї. (Замислено посміюється, витримуючи тривалу паузу). І якщо йдеться про мої останні записи… Минулорічний альбом Piety Street – це пісні госпел (із вокалом. – Авт.), і це проста музика, проте  її вкрай важко ви­­конувати з певним відчуттям цілісності. Для мене важливо, щоб усе було виконано правильно, коректно. Цього досягти надзвичайно складно. Хоча мені – не настільки, бо я слухаю багато подібної музики. Так, ця музика проста, але знайти саме прості правильні ноти – зовсім нелегко, інакше всі це робили б, чи не так? Кожен міг би стати Аретою Франклін чи Стіві Вандером. Увесь минулий рік чи й більше я виконував виключно оті пісні госпел. Це було гучним, електричним, фанковим – зовсім іншим, ніж теперішній тур.

У. Т.: А що ви вкладаєте в поняття «проста музика»?

– Як на мене, ми називаємо таку музику «простою», але це лише слово. Коли ми граємо з Medeski, Martin & Wood, іноді трапляється абсолютно вільна імпровізація – а це дуже важка річ, що вимагає певного вміння, якого в багатьох немає. Водночас ми виконуємо до біса мелодійних речей, як у нашому другому спільному альбомі Out Louder. І мене постійно тягне до простих фанкових речей. Але коли я виконую більш джазову музику, як бібоп, я граю також у цьому ненагромадженому контексті. На щастя, можу грати мелодійно, що було б неможливо, якби не опанував контексту. Завжди виникають проблеми, коли все стає надто ускладненим. Це майже як у студентів: кожен починає грати джаз, й усі навчаються виконувати забагато нот. Однак з’яв­­ляється відчуття, що ти насправді не імпровізуєш, а просто «ганяєш гами», виконуєш напрацьовані фрази. Ти не в цьому моменті. Це те, чого я уникаю. Хоча мені подобається змінювати жанри.

Тепер, власне, про його квартет. Барабанщик Білл Стюарт, за словами Скофілда, – один із найкращих партнерів та людей, із якими за честь виступати разом («Це таке щастя, коли ти граєш і не маєш контролювати все довкола, бо всі все роблять правильно, й тобі не треба займатися нічим, окрім як власне грати»). Чудовий контрабасист Бен Стріт колись уже виступав у Харкові. Молодий піаніст Майкл Екрот був учнем Скофілда по класу ансамблю.

У. Т.: Яку головну ідею ви намагаєтеся донести своїм учням?

– Я не даю уроків як таких. Навряд чи комусь зможу допомогти в цьому сенсі – однією конкретною порадою. В Нью-Йорку сиджу й граю зі своїми студентами, ми проробляємо якісь технічні речі… Розповідаю їм дуже-дуже багато. Немає чогось одного. Я справді вірю, що будь-хто, достатньо обдарований, здатен усмоктувати музику, як губка. І чим більше навколо таких людей досвідченіших музикантів, тим краще вони навчаються. Й це те, що я їм можу запропонувати. В мене немає викладацького методу як такого.

У. Т.: Невже? В мене колись була ваша відеошкола…

– О ні… В мене була відеошкола – дуже-дуже давно. (Скофілд сміється, дещо присоромлено.) Так… Знаєте, вірю в музичну теорію, в усі ці гами та закони. Це як наука, яка є  вкрай важливою. Але речі, які я казав у тому своєму відео – це те, про що базікає будь-хто, хто робить музичні школи, те, що можна прочитати в підручнику про музику.

У.Т.: Здається, вас зовсім не обходить і ніколи не обходило, що в джазі вважають правильним, а що – ні.

– Я не думаю, що є якісь «правильно-неправиль­­но». В ме­­­не свої власні «правильно» та «неправильно». Перш за все, тебе не навчать в школі грати джаз. Ти маєш іти за власними почуттями. Для цього є багато шляхів. Ніхто тобі не скаже, як правильно. Цей світ великий. Мені подобається проста фраза: джазу можна навчитися, але джазу не можна навчити. Якщо в людини є талант і прагнення, не так уже й важливо, чи навчаєш ти її. Вона й без тебе навчиться.

На сцені

Здалося, квартет усе ще прилаштовувався одне до одного: це був перший виступ у турі, який вони гратимуть протягом місяця щодня (!) по всій Європі. Вони виконували бібоп Чарлі Паркера та Діззі Гіллеспі, грали стандарти, як і обіцяв Скофілд, а також його нові та не дуже композиції, що можна зарахувати рад­ше до хард-бопу – прифан­­ковані-при­блюзо­­­­ва­­­­ні, інтроверт­­ні, де паузи важать навіть більше, аніж ноти поміж ними. Джазовий та бібоповий – це, мабуть, не зовсім той несамовитий Ско, якого мріяв побачити хлопець мого віку та уподобань. Не атом­­на бомба. Про­­­­те до цього слід ставитися так, як і сам Скофілд: «Коли чую чиюсь гру, я вчуся й роблю висновки, незалежно від того, подобається мені це чи ні. Є багато людей, котрих дуже поважаю за те, які вони музиканти, але мені не подобається їхня гра, стиль».

Як там хто, а я ніколи наживо не чув, щоб людина так вільно та органічно поводилася з гітарою, коли вони разом із інструментом здатні висловити все, що їм заманеться, з будь-якою інтонацією й на будь-якій швидкості та поза усталеними стандартами. Він навіть не користувався своїми легендарними гітарними «примочками», а просто – в старий добрий спосіб – увімкнувся просто в підсилювач… І все одно робив зі звуком гітари те, на що не здатні 99,9% гітаристів у цьому світі. Відчуття, ніби він їй то передавлює горлянку, то дає висловитися на повну. Ніби не він грає на гітарі, а вона сама розповідає те, що треба…
 

Автор висловлює щиру подяку Говарду Менделу та Сюзан Скофілд за допомогу у здійсненні інтерв’ю.

[1835]