Зневіра вбиває. Ми бачимо те, що хочемо бачити, часто підсвідомо. Бажання дивитися на щось із того чи іншого ракурсу дуже мінливе, сьогодні воно фокусується на позитивній картинці, завтра навпаки. Втома, стрес, гормональне тло. Втрати.
Я не закриваю очі на неподобства в моїй країні, а вони на кожному кроці. Ну наприклад: моя держава в особі вповноважених бійців ТЦК хапає в Трускавці на вулиці чоловіка, який приїхав із родиною на курорт лікувати свою хронічну хворобу. Бійці ТЦК, до якого він не приписаний, а акуратно приписаний до свого власного за місцем проживання за 800 кілометрів звідти, хапають його, змушують пройти ВЛК, звісно ж, без жодних зауважень — і направляють до війська. Тільки тому, що «воєнком» отримав згори план з мобілізації й мусить його виконати за будь-яку ціну.
Ініціатива замінити старих, корупційно розбещених працівників на військових, які після поранення за станом здоров’я не можуть залишатися на фронті, виявляється, не аж так уже вилікувала одну з найбільших соціальних проблем за всю історію незалежної України. Бо моя держава вибудувала, точніше навіть, успадкувала таку систему й висуває до неї такі вимоги, що системі нічого іншого не залишається. Тому спроби чоловіків від 25-и до 60-и ухилитися набувають характеру небезпечної епідемії. Хтось перепливає Тису, хтось проривається автівкою через контрольно-слідову смугу, хтось зачаївся вдома й намагається зайвий раз не виходити на вулицю. А хтось шукає «нички»: влаштовується в установи, які забезпечують бронь, платить той-таки хабар тощо. Людина в однострої, яка в перші місяці великої війни викликала захоплення, дедалі частіше провокує в кращому разі острах, у гіршому агресію. Ну ні фіга собі досягнення на третьому році смертельної війни!
Читайте також: Диявол у деталях
Що тут неправда? Все правда, на жаль. Так, а тепер подивімося з іншого боку. ТЦК — це ті ж радянські військкомати, тільки з комп’ютерами. Нормальна армія здорової країни починається з пунктів рекрутингу особового складу, від їхньої злагодженої роботи залежить, чи буде кому в ній воювати. Так то нормальна, а наша армія як армія, а не окремі дивом уцілілі дієздатні частини, почалася десять років тому, практично з мінусової позначки. Пам’ятаєте? «Армія, мова, віра» — скільки з цього гасла кепкували? А потім пішли й проголосували за того, хто закликав «припинити стріляти». І водночас — тобто буквально водночас, синхронно — лаяли попередника за Мінські домовленості й Нормандський формат. Віддали перевагу шашликам на травневі.
Я тут не про особистості, не про Зеленського й не про Порошенка, а про нас, які вручали їм відповідний мандат. Це ми не хотіли чути про ворога на порозі, це ми були проти вступу в НАТО, пошукайте в Ґуґлі дані. Якщо лінь, нагадаю: 2002-го року за вступ були 32 % українців (32,2 % проти, 35,8 % вагалися), 2006-го — аж 15,4 %, 2013-го — 18 %. 2014-го, коли в нас уже відтяли Крим, Донецьк і Луганськ — 47,8 %, наступного — 43,3 %. І тільки в жовтні 2022-го, після ракет, Бучі й Ізюма — нарешті 83 %. Допетрали.
Ми не хотіли годувати нашу армію. Це так, у 1991-му ми успадкували мільйон абияк озброєних, демотивованих людей, яким усі подальші роки давали зрозуміти, що вони нероби, а воювати нам взагалі нема з ким. Міністерство оборони фінансувалося на 50 % від потреби, ми фактично виростили й благословили ділків, які розпродавали нескінченні запаси зброї, щоби тим, хто залишився у війську, було що їсти. На молодь, яка вступала у військові училища, дивилися заздалегідь як на лузерів, бо країні потрібні були юристи, маркетологи й кліпмейкери. Замість реально реформувати Збройні сили, чергова влада просторікувала про перехід до стандартів НАТО. Егеж, стандарти…
Якщо сьогодні вас не влаштовує пика якогось полковника… запевняю вас, полковники є різні, я знаю таких, що їхніми іменами за життя вулиці варто називати, але якщо пика якогось вам не до вподоби, згадайте, що лейтенантом він став у бурхливі дев’яності, коли більшість із нас дивилася «Останкіно», і я теж. Ми ненавидимо корупціонерів. А хто готовий раптом що, відразу «порєшать», хто їм платить хабарі й відкати, Пушкін?
Сьогоднішній ТЦК, як і сьогоднішня Ставка разом із Офісом та Радою, — прямий наслідок нашої вчорашньої байдужості. Ухилянти? Ну, по-перше, з такими військкоматами, в широкому сенсі, не захочеш — станеш ухилянтом. По-друге, ми не уявляємо ані абсолютної кількості дезертирів, ані їхньої частки серед чоловіків призовного віку, просто, як завжди, вони найпомітніші й найбільше провокують. Серед моїх знайомих, тобто тих знайомих, які не у війську з весни 2022-го (й які живі), абсолютна більшість таких, хто не аж так уже рвуться, але морально готові отримати повістку й далі діяти за наказами. Не думаю, що в мене така вже непоказова бульбашка.
Читайте також: Ветеранський досвід українських класиків
Ну й нарешті, можливо, не найважливіше, але досить суттєве. Зазвичай зміни в країні не відбуваються швидко, надто якщо це позитивні зміни. Авжеж, ми би хотіли, щоби з четверга на п’ятницю в нас би стало, як у Швейцарії. О, ні, там податки великі. Ну, гаразд, як у Швеції. Теж ні, там теж податки й ще, кажуть, соціалізм. Ну, словом, десь в ідеальній сферичній Європі у вакуумі. Не буває. Жоден геній-реформатор не може й, головне, не має змінити особовий склад підзвітної йому країни. Це завдання на покоління важкої, марудної еволюції та селекції.
Те, що українці третій рік тримають небо, те, що економіка працює попри все, що з нею робили і роблять нелюди (а їм, ніде правди діти, допомагають наші власні «кошмарщики»), те, що державні механізми функціонують, хай уже як, але функціонують, пенсії платяться, лікарні не зачинені, долар від початку вторгнення виріс аж на 4 гривні 10 копійок, слід визнати абсолютним дивом. Ну а щодо сучасних українців, серед яких, як і в будь-якій популяції, завжди зберігатиметься певна частка дурнів і покидьків, можу повторити лише те, що кажуть ошелешені іноземці: ми все ще нація героїв, дуже перепрошую за пафос, але інші слова не знаходяться. Я людина у віці, й уже через це весь час в автоматичному режимі порівнюю сьогоднішню країну з Україною зразка, скажімо, 1992 року. І вам раджу.