Під час вручення американській історикині та журналістці Енн Епплбом Премії миру німецьких книгарів 20 жовтня в Паульскірхе у Франкфурті-на-Майні вона виголосила розкішну промову. Переконливими словами вона закликала Захід надавати сильнішу і послідовнішу підтримку Україні. Тому що тільки її військова перемога може зупинити експансіоністські прагнення Росії та інших автократій і таким чином забезпечити мир і свободу в усій Європі.
Однак в одному місці її промови я помітив протиріччя: коли Епплбом заявила, що боротьба з тоталітарними загрозами — це також боротьба з «безнадією і песимізмом» на Заході. По суті, вона мала рацію з цим твердженням. У протистоянні з агресивними деспотіями демократичні суспільства повинні відстоювати свої ліберальні цінності і зберігати переконання, що вони сильніші за злий дух авторитаризму. Не випадково, що підрив віри в стійкість і виживання ліберальних демократій є центральним напрямком кремлівської воєнної пропаганди.
Що, однак, не має сенсу, так це ототожнення безнадійності і «песимізму». Робити з нього винного у нинішній слабкості західних демократій щонайменше оманливо. Протягом багатьох років звинувачення в песимістичному «усепропальстві» часто лунало на адресу тих, хто найчіткіше попереджав про потенціал агресії путінської Росії і закликав Захід бути сміливішим і наступальнішим у протистоянні з нею.
Це звинувачення також включало в себе припущення, що «песимісти» так різко змальовують небезпеку через певну психологічну схильність бачити речі негативно, а не тому, що об’єктивні факти підтверджують їхню оцінку. Перенесення дискусії на рівень суб’єктивних почуттів призвело до розмивання уявлення про реальність постійно зростаючої загрози для вільного світу.
Один зі стандартних аргументів проти «перебільшеного песимізму» полягав у тому, що небезпеку Путіна не слід перебільшувати, оскільки це лише надмірно звеличувало б його. Насправді він не такий сильний, як любить себе зображати, і хоче, щоб так вважали інші. Було б мудріше до певної міри ігнорувати його політичні та військові погрозливі жести і не звертати на них уваги. Сьогодні, коли стає зрозумілим, якої величезної шкоди гібридна війна російського апарату дезінформації та маніпуляції вже завдала західним демократіям, стає зрозумілим, наскільки ця порада була катастрофічно помилковою.
Безумовно, існувала і існує форма «песимізму», яка свідомо чи несвідомо спрямована на підрив впевненості демократій у власних силах. Однак термін «поразництво» більше підходить для такого ставлення. А от більшою проблемою останніх десятиліть був свого роду звичний оптимізм, який чіплявся за надію, що все буде не так вже й погано з путінськими планами агресії. Саме він потурав оманливій впевненості в тому, що така відстала країна, як Росія, зрештою, не зможе завдати шкоди процвітаючим західним демократіям.
Завдяки Вінстону Черчиллю маємо найвідоміший приклад того, як очевидно «песимістичний» погляд на світ не обов’язково паралізує або принаймні послаблює опір демократії проти її ворогів. Коли він взяв долю своєї країни у власні руки в годину найбільшої екзистенційної загрози, він утримався від прикрашання ситуації та підбадьорення населення оптимістичними гаслами. Натомість, вступивши на посаду прем’єр-міністра у травні 1940 року, він прямо заявив: «Я не можу запропонувати нічого, окрім крові, праці, сліз і поту».
Саме ця похмура заява мобілізувала сили опору британського суспільства і дозволила йому протистояти уявній перевазі нацистської військової машини. Трохи більше ніж за півтора року до цього його попередник, політик умиротворення Невіл Чемберлен, підняв нікчемну мирну декларацію, підписану Адольфом Гітлером, і проголосив радісному натовпу, що «мир у наш час» відтепер забезпечений. Лише наполягання Черчилля в роки умиротворення на своїх похмурих пророцтвах про наміри Гітлера знищити Британію врятувало її від загибелі від цього фальшивого оптимізму.
Джордж Орвелл, якого Енн Епплбом у своїй промові на врученні нагороди назвала взірцевим критиком хибно зрозумілого пацифізму, написав “1984” роман-антиутопію, в якому людина не може врятуватися від тотального контролю з боку тоталітарної держави-наглядача. Роман закінчується без жодного позитивного проблиску надії. Але це не відштовхнуло його читачів, а навпаки, літературне бачення Орвела як ніщо інше привернуло увагу світової громадськості до масштабу загрози, яку несе тоталітаризм.
Тому «оптимізм» і «песимізм» не є придатними категоріями для вимірювання ступеня стійкості вільних суспільств. Потрібна позиція, яка невпинно вказує на небезпеки, що загрожують демократії, але також називає її внутрішні слабкості — не для того, щоб поширювати безнадію, а для того, щоб сколихнути ліберальні суспільства та відновити їхні сили і волю до самоствердження.