А заспокоївся я остаточно, коли нещодавно до мене кинулося небесне створіння, зіткане з туману й сонячного світла: «Пане Юрію, я ваша фанатка!.. Я ваші передачі дивилася, коли була в дитсадку!». Вік — річ суб’єктивна. Почуваюся я на 30, маю вигляд чоловіка на 60 із хвостиком, а сприймаюся як Мафусаїл. Мене все влаштовує. Напевно, мені пощастило.
Особливо ясно я розумію, як поблажливо ставиться до мене доля, коли відвідую будь-який цвинтар і бачу свіжі могили, оповиті жовто-синіми стрічками. Дати народження — переважно 1990-ті, дати смерті — останні чотири роки. Кожен, хто сьогодні дожив до пенсійного віку, мав би чітко усвідомлювати, що його або її ровесникам невимовно пощастило: це перше покоління в тисячолітній історії нашої держави, на час життя якого не припало жодної війни, крім нинішньої. Найстаріші застали Другу світову дітьми, можливо, хтось (уже, на жаль, одиниці) в юності був учасником спротиву УПА, декому «пощастило» потрапити в Афганістан, але генерація загалом «проскочила».
Читайте також: Запиши діда до університету
І тепер ми маємо цілу категорію громадян, які замість дякувати Господу за довгі літа істерично вимагають зачинити вікно в маршрутці, б’ються за набори харчів (цукор, клята гречка, олія, дешеві цукерки) у торбині з партійною символікою. Збираються на мітинги з прапорами на вудках за 200 грн. Ненавидять «багатих» сусідів тільки за те, що їм привезли нову пральну машинку, викликають швидку, щоби їм поміряли тиск. Одне слово, голосують серцем.
Поняття «третій вік» виникло в Європі й Америці вже кілька десятиліть тому, коли завдяки рівню економіки та медицини, знову-таки, відсутності війни, а також демографічній дірці кількість відносно літніх людей сягнула спочатку чверті, потім третини всього населення. Постало питання: що з ними робити. Точніше, не так: що їм робити? (Оскільки сучасні правила пристойності не передбачають постановки питання «ми» й «вони», інклюзивність рулить.) Я не збираюся читати лекції, як влаштоване життя пенсіонерів у заможних країнах, про це багато сказано й написано. Мене більше цікавить: чому цей досвід ніяк не накладається на наші реалії?
Що таке існувати на українську пенсію, я знаю непогано з досвіду моєї мами та її друзів. Вижити на такі гроші нині справді неможливо без сторонньої допомоги або підробітку. Проте коли починаються розмови про втрачений рай брєжнєвського зразка й обов’язок держави, «на яку ми працювали все життя», у мені прокидається внутрішній садист. Зрештою, хто вам винен, що ви працювали на ту державу, а не на себе? А нічого, що пенсії селянам почали платити лише 1964 року (на той час — більше як половина населення УРСР), і вони були порівняно з нинішніми українськими значно ганебнішими? А нічого, що теперішній пенсійний вік було встановлено в СРСР 1928‑го, і це довго відповідало реальній тривалості життя, крім голодоморів, коли мерли всі?
Домовмося: пенсіонери — неоднорідна категорія. Що спільного між тими, кому сьогодні 55 і 90? Є ті, кого мучать хвороби, кому фізично важко піднятися на другий поверх, та й тиск — невблаганно об’єктивна капость. Є ті, хто ні в чому собі не відмовляв і чесно прогуляв (пробухав) молодість, а тепер скаржиться на «геноцид». Є ті, які в 60 вирішили, що їм усі винні: діти, племінники, ЖЕК (до якого їм лінь зателефонувати, хай сусіди дзвонять), ОСББ (у який вони принципово не хочуть вступати, бо там усі шахраї), ВР, АП, НАТО, ООН, найзапекліші критики влади й найпалкіші поціновувачі кросвордів.
Читайте також: Уже не 52 мільйони, але ще й не 26
Тих, хто в ті самі 60 наважився б розпочати нове життя, наприклад заснувати свій маленький бізнес, я знаю буквально кілька (колись розповім про одного такого, який у своєму місті став «королем кондиціонерів»: він вициганив у гуртовиків знижки, сам привозить і сам монтує, покупці передають його з рук у руки). Навдивовижу мало відносно загальної кількості представників «третього віку» серед волонтерів, а це ж якраз, здавалося б, поле діяльності саме для них…
Годі заперечувати, ейджизм серед роботодавців процвітає, але небажання заморочуватися серед тих, кого радо взяли б на роботу, теж поза всіма розумними межами. Принципові лузери, конституційні невдахи, той самий протестний електорат, який привів до влади міцних господарників, а тепер голосуватиме за ватних популістів, — це все наші умовні «старі», яких так виховали. Я не відчуваю перед ними ніякої провини. Співчуття — так, але не провину. Бо те, що ми сприймаємо як особливості віку, є здебільшого особливостями біографії, а саме радянської.