«Я не знаю, як реагувати. Я розумію: це не означає, що він загинув. Але це й не означає, що він живий. Це ніяк. Узагалі ніяк». Брат Аріни Кузь — зниклий безвісти з травня. П’ять років хлопець служив в АТО. Після закінчення контракту повернувся до цивільного життя, однак 24 лютого 2022-го знову доєднався до війська. Їхній батько, Ігор Кузь, який того дня вступив до тероборони, загинув 11 травня 2022-го. Рік по тому, 13 травня 2023-го, дорогою на перше за довгий час бойове завдання Артур Кузь крайній раз подзвонив сестрі. Вона досі пам’ятає його щасливий голос. Відеозв’язок перервався, а після прийшло повідомлення: «Їдемо на Часів Яр. Відпишу пізніше». Однак ні наступного дня, ні через день Артур не вийшов на зв’язок. Аріна намагалася щось дізнатись у командирів, писала у військову частину, та щоразу наштовхувалася на «ми не маємо права розголошувати таку інформацію». За кілька днів, 16 травня, з військкомату прийшло сповіщення: Артур — особа, зникла безвісти за особливих обставин.
Станом на початок жовтня 2023 року більш як 26 тисяч українців вважалися зниклими безвісти, за інформацією заступника міністра внутрішніх справ Леоніда Тимченка. Понад 15 тисяч з них — військові.
3 січня цьогоріч відбувся найбільший за час повномасштабного вторгнення обмін військовополоненими — звільнено 230 українців та українок. Серед повернутих було 48 військовослужбовців, які вважалися зниклими безвісти.
Тетяна Тенетка
Тетяна Тенетка розповіла, що з нареченим познайомилася, коли той навчався у Львівській академії сухопутних військ. Після закінчення Роман Мороз за розподіленням почав службу в 30 окремій механізованій бригаді імені князя Острозького. На час повномасштабного вторгнення хлопець уже був на Донеччині. А в жовтні пара планувала весілля — дівчина жартує, що вже вважає себе Тетяною Мороз. Утім, раннім літом 2022-го, після важких боїв у Ротах, за тиждень до запланованої ротації, Романа відправили забрати важкопоранених. Що там відбулось і де зараз хлопець — невідомо. За кілька днів батьки отримали сповіщення: Роман — особа, зникла безвісти за особливих обставин. З його бригади зниклими вважаються понад 300 військових, розповідає Тетяна.
Вірять, що полонений. Бояться, що загиблий
Обидві дівчини та їхні родини живуть у невідомості. Раз по раз звертаються в кожну з інстанцій, яка дотична до пошуку, — СБУ, МВС, Координаційний штаб, Офіс уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти, Червоний Хрест. Шукають побратимів, звільнених з полону, волонтерів, які бували на тих ділянках, просто знайомих — а може, хтось щось чув. Буквально зубами доводиться вигризати інформацію. Збирати по клаптиках, як пазл. Кожна жінка впевнена: її рідний живий. Аріна відчуває це. Тетяна знайшла відео окупантів з полоненими, один з яких, вона певна, — її Роман. Але обом довелося пережити чорно-білі фото із чорними стрічками, які ширили мережею далекі знайомі, та запитання про дату похорону.
Намагаючись хоч щось довідатися про брата, Аріна шукала в соцмережах кожного, про кого він згадував упродовж служби. «Знаходжу тікток його знайомої — я в шоку. У мене починається істерика. Просто бачу відео з фотографій мого Артура. Чорно-білих. І “спочивай з миром”. Я і злилась, і не розуміла, як це: я не знаю, що з моїм братом, а хтось чужий для нього певний: він загинув».
Дівчина Романа пам’ятає: крайній раз говорили у вівторок. У суботу їй одне за одним почали приходити повідомлення від знайомих: «Таню, ну що там? Щось відомо? Коли похорон?», «Таню, а коли Романа привезуть?», «Тобі що, не говорили? Роман загинув. Попав під артилерійський обстріл. Там, як мені розказали, просто вже міста нема, чорна діра». А улюблену фотографію нареченого публікували з чорною стрічкою. Далі, пригадує, від нерозуміння й страху побила вдома мало не весь посуд. Його мама перенесла два нервові зриви. Перший — коли принесли сповіщення про статус Романа як особи, зниклої безвісти. Другий — коли знайомі запитали про похорон.
Місяцями родини перебувають у невідомості. Їхнє життя завмерло. Тетяна розповідає: усе робить механічно, фактично існує. Аріна переймається, що не може допомогти брату. Не знає навіть, як це зробити: «Я не знаю, що робити. Я не знаю, до кого звертатися».
У надії та відчаї вони відстежують російські телеграм-канали з фотографіями полонених. «Сиджу в них щодня. І в наших, і в російських групах. Я надіюся побачити брата живим, але не знаю реальної ситуації», — Аріна досі гортає їх щовечора після роботи.
Тетяні пощастило більше. Увечері 25 червня 2022-го на російських каналах у соцмережах з’явилося відео, як хлопців беруть у полон. Дівчина десятки разів його переглядала. Утім, як з’ясувала потім, не до кінця. Зранку перечитувала повідомлення знайомих: «Таню, там Роман». «Я переглядала більш як половину відео, та коли залишалося якихось три секунди, починала спочатку. А потім (після закликів знайомих додивитися. — Ред.) я бачу той самий знайомий силует, ті самі вилиці…». Попри, здавалося б, відеодоказ, з яким рідні Романа Мороза звертались і в Червоний хрест, і в Національне інформаційне бюро, підтвердити статус військовополоненого не вдалося. Роман Мороз і досі «зниклий безвісти».
Сім’ї Артура Кузя через три місяці з моменту зникнення прийшло розслідування від військової частини зі свідченнями побратимів. Пишуть: крила артилерія, отримали команду відступати. Артур затримався, дістав поранення. Вони відійшли, він залишився там. Чи хлопець загинув, чи втрапив у полон — пошук триває. У перше Аріна не вірить, відчуває, що брат живий.
«Допоки ми не отримали офіційної інформації від органів влади щодо особи, вона вважатиметься зниклою безвісти. Навіть якщо цю людину вчора бачили на якомусь ютуб- чи телеграм-каналі. Навіть якщо називають конкретне місце перебування», — розповів Тижню Олександр Власенко, речник делегації Міжнародного комітету Червоного Хреста в Україні. Він називає дві основні проблеми, обидві з яких пов’язані з обмеженим доступом. Перша — до полонених. Друга — до місць можливих масових поховань. Якщо їх ще й не маркують, то за два роки буде складно ідентифікувати рештки. Каже, досі мають відкриті з 2014 року справи.
Україна вперше стикнулася з такою кількістю зниклих безвісти. Значно більший досвід мають Сполучені Штати. «Там пошуком зниклих безвісти військових займається служба Defense POW/MIA Accounting Agency (DРAA), яка належить до міністерства оборони. Агентство виявляє та ідентифікує військовий персонал, який або вважається зниклим безвісти, або перебуває в полоні. Близько 81 тисячі американських військових — зниклі після участі в кількох збройних конфліктах за останні 90 років.
DPAA розкопує рештки на колишніх місцях бойових дій в Італії, Південній Кореї, В’єтнамі та Іраку. Ідентифікацією загиблих військових також займається Mortuary Affairs. Загалом виявлення та повернення загиблих солдатів у США — пріоритетне для внутрішніх служб. Якщо ж загиблі на території ворога, американські спецслужби (ЦРУ насамперед) організовують спецоперації з евакуації або перемовин з противником.
Без вагомих доказів смерті федеральний уряд (який фіксує загибель військовослужбовців) оголошує громадянина, що проходив військову службу, офіційно зниклим безвісти. І це не обмежено часовими межами, допоки не буде знайдено рештки тіла загиблого», — розповів Антон Ганоцький, експерт аналітичного центру ADASTRA.
За словами Олександра Власенка, у Боснійській війні 1992–1995 років, де населення країни — 4,5 мільйона, кількість зниклих безвісти сягала 60 тисяч осіб. Фактично з кожної родини хтось вважався зниклим. Досі з таким статусом там залишається 8 тисяч осіб.
«Жити чекаючи»
Терміни, на які може затягнутися пошук, необмежені, а з ними — і переживання рідних. Проживання невизначеної втрати — це постійне коливання від надії до зневіри й назад. Людина або живе з надією, що її близький живий, можливо, у полоні, та згодом повернеться, або вибудовує життя, у якому цього близького немає в сім’ї. За таких умов вона може заморожуватися: переставати піклуватися про себе, ізолюватися від суспільства.
Рідний зниклого прокидається з думкою про нього, проживає з нею весь день і з нею ж засинає. Це сильно б’є по психічному здоров’ю. Аріна, до прикладу, розповіла, що їй постійно сняться померлі: «Я виснажена цим. Щодня на нервах».
Тетяна взагалі не пам’ятає першого місяця з дня зникнення нареченого. Їм доводиться чекати, але водночас розуміти, що близький може не повернутися. Емоційно важкі й контакт із державними структурами та проходження обов’язкових процедур.
Аріна Кузь
Аріна Кузь пригадує, як у мами сталась істерика, коли довелося здати зразок ДНК: «Нам дали рекомендації, що робити, куди звертатися. Ми пішли в поліцію здавати ДНК, і в мами взагалі вимкнулася голова. Я їй пояснюю: це не означає, що він загинув. Але вона взагалі нічого не сприймала, у її голові засіло: “Я винна. Я його відпустила”».
Нині, на другому році повномасштабної війни, здебільшого зрозуміло, як діяти та яка інституція за що відповідає. Утім, ці процеси змінні. Наприклад, Офіс уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, при Міністерстві реінтеграції розформували та передали частину функцій до Міністерства внутрішніх справ. Ініціаторки проєкту психологічної підтримки та супроводу родин з невизначеною втратою «Жити чекаючи» Олена Муха й Анастасія Жидкова вважають: у громаді мають бути люди, здатні простою мовою пояснити: що таке Національне інформаційне бюро? чому треба звертатися в поліцію та відкривати кримінальну справу? чому важливо здати ДНК? що таке Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими? чим займається уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти? яка із цих інституцій за що відповідає? який алгоритм взаємодії із цими інституціями? які кроки треба зробити?
Також, щоб не натрапити на шахраїв, які нібито шукають зниклих безвісти, важливо пам’ятати: будь-яка допомога, усі пошукові дії проводяться відповідальними структурами безоплатно. Адже, наприклад, у серпні 2023 року СБУ викрила зловмисників, які створили в соцмережах фейкові групи під назвою «Пошук зниклих» та «Повертайся живим» й ошукали понад пів тисячі родин на майже два мільйони гривень.
Реагуючи на психосоціальні труднощі та потреби, ГО МЕТТА й україно-швейцарський проєкт «Психічне здоров’я для України» (MH4U) запустили ініціативу «Жити чекаючи».
Координаторки Олена Муха й Анастасія Жидкова пояснюють: «Назва народилася з розуміння психологічної динаміки людей, які проживають невизначену втрату. Їм треба вчитися жити чекаючи. Ми прагнули провадити комплексну діяльність, яка б задовольняла всі рівні потреб». Дівчата розповіли, що в трьох громадах Львівської області працюють фасилітатори, які є рівними помічниками. Тобто вони самі або члени родин зниклих безвісти, або рідні військових, які нині на фронті, або волонтери. Кожен фасилітатор проживає схожий досвід.
Рівні помічники користуються спеціально розробленою Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими дорожньою картою, яка опублікована на сайті цієї установи. Вони можуть супроводжувати родини зниклих у служби, які займаються пошуком, і допомагати з поданням заяв, а згодом — підтримувати зв’язок з родиною та реагувати на конкретні запити.
Проєкт також проводить психосоціальні заходи — комфортне безпечне середовище, де можна поділитися переживаннями, познайомитися, зрозуміти, що вони не самі. «Важливо розуміти, що є родини, які проживають подібне. Таке спілкування допомагає рухатися далі, відчуваючи спільність і підтримку. Важливе також безпечне середовище, де не засудять за червоний манікюр чи яскраву кофтинку. За відпочинок чи вступ на навчання. За рішення визнати близького загиблим, коли це доречно. Можна пекти паски, розфарбовувати писанки або їхати на спільну молитву до монастиря. Такі заходи створюють спільноту підтримки та розради в часі проживання невизначеної втрати, — пояснює Анастасія. — Людям потрібне місце, яке стане джерелом позитивних емоцій».
Окрім психосоціальних зустрічей, «Жити чекаючи» проводять групи підтримки за принципом «рівний рівному». Це простір, у якому можна поділитися переживаннями, розповісти, із чим складно, а що, навпаки, допомагає.
Координаторки помічають ефективність таких заходів, адже родина відчуває не лише підтримку, а й спільність.
Сьогодні команда працює над організацією психоедукаційних заходів для громади, щоб кожен розумів, як може підтримати родини в невизначеній втраті в співчутливий спосіб. Ініціаторки також описують методологію, щоб подібні проєкти могли запустити в інших регіонах України, де є така потреба.
Матеріал опубліковано у спільному спецпроєкті “Українського тижня” та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Повну електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.