Студентство в країнах СНД загалом і рухи, які в ньому виникають, є певним симбіозом того нового, амбітного, притаманного сучасній молоді всього світу, архаїчного патерналізму, успадкованого від часів СРСР.
Картина типового сучасного протесту в Росії видається приблизно такою. Москва чи Пітер, погоджене з владою місце, а якщо ні, то «прогулянка» — ніби дуже креативний спосіб обійти заборони, а по факту не надто й ефективний. Ну й подальші затримання учасників акції, які переважно є поміркованими представниками інтелігенції, та обов’язкові селфі з автозака, бо без того опозиціонером себе годі й вважати. Ще, може, так звані монстрації, які зазвичай завершуються тими самими затриманнями (бо в руках у людини був цілий плакат!) й традиційними селфі та постами в соцмережах. Але таку картину точно змінили антикорупційні протести, що прокотилися Росією після публікації розслідування щодо Мєдвєдєва під гучною назвою «Он вам не Димон». Затримання, фото, пости, неспроможність згуртуватися, щоб захистити протест як єдиний організм, — усе це було й раніше, тому, на перший погляд, нічого нового.
Читайте також: Брак просвтіництва у Росії
Здивувала, по-перше, географія протесту, бо цього разу лише столицями не обійшлось і до руху долучилися майже всі регіони, яких у РФ багатенько. Зрозуміло, що основний електорат того самого Путіна чи провладних сил не сконцентрований у двох великих і від того багатих на прогресивних людей містах. Тому протести на вулицях Єкатеринбурга, Томська, Владивостока та інших далеких від центру й громадянського життя містах були більш неприйнятними для режиму, ніж уже звичні столичні опозиціонери, для яких дбайливо заздалегідь підготували вже знайомі їм автозаки. Друга і, мабуть, головна відмінність антикорупційних протестів — їхнє ядро, яким стала саме молодь — неорганізована, без сформованої мети та засобів її досягнення. Це певний вияв банального обурення фактом величезної крадіжки, очі на яку молодим людям із підвищеною чутливістю до несправедливості розплющили за допомогою доступного їм каналу — відео на YouTube. Що з цим обуренням робити, ніхто не знав, бо до того воно якщо й проявлялося, то суто через вузькопрофільні проблеми й не дуже масово. Через брак досвіду учасники, опинившись на площах своїх містечок і налякавши владу та керівництво своїх навчальних закладів, окрім скандування не дуже чітких гасел змогли хіба що позалазити на ліхтарі, щоб дражнити поліцейських, які намагалися їх затримати. Показовий момент, бо ситуація з протестами загалом приблизно така сама безвихідна, — ніби спробу зробили, але ані результату, ані варіантів, окрім як підкоритися режиму, немає.
Читайте також: Про виклики покоління міленіалів
Влада застосувала не лише звичні фізичні методи, а й традиційний адмінресурс. Але той самий інтернет не дав шансу залишити таку поведінку лише в стінах аудиторій чи кабінетів, куди викликали «на килим» найактивніших. Розповіді викладачів та адміністрацій вишів про ганебність і згубність участі в таких заходах, їх замовлення Америкою та інший абсурд студенти дуже швидко записали на відео й поширили в мережі. Але щодо них було застосовано й грубіший інструмент — відрахування. Так, нещодавно координатора антикорупційних протестів у Калінінграді Олєґа Алєксєєва виключили з університету. Але, звісно, не через політичну діяльність — все ж таки виш названий іменем Канта. Тому відрахували за корупцію, бо той нібито намагався дати хабара викладачеві фізичної культури. Так і інших налякали, і саму антикорупційну суть протестів дискредитували. Навіть борець із корупцією без неї сесію закрити не міг, а ви на «Димона» сваритеся!
Розглядаючи ситуацію в РФ, не можна не згадати численні провладні студентські організації, молодіжні відділення партій та інші приклади залучення адмінресурсу для створення картинки, гідної радянського минулого: всі в однаковій формі, з однаковими прапорами й плакатами, а хтось, мабуть ідейніший, із портретом Путіна в руках. Це і «Наши», створені Адміністрацією президента, і «Россия молодая» від правлячої партії «Единая Россия». В інструментарії є й агресивніші формування, щоб не завжди залучати поліцію до боротьби з опозиціонерами. Назвати це студентськими рухами не дозволяє внутрішнє розуміння такого поняття, як вияв колективного прагнення молоді до змін. Лише черговий приклад маніпулювання та використання у своїх цілях речей, вкрадених у здорових суспільств. «У нас теж усе є, все те саме, що й на Заході, тільки ще краще!» — має подумати простий телеглядач.
Якщо в РФ ще щось намагаються маскувати під демократію, бавлячись формулюваннями, трактуваннями чи ілюзією відкритого діалогу (зводиться до яскравого прикладу прямої лінії з Путіним, несподівані запитання на якій пройшли кілька репетицій), то білоруський режим масок не приміряє. Тут є провладна молодіжна організація з промовистою назвою БРСМ (Білоруський республіканський союз молоді), що має у своїй символіці алюзії на радянський комсомол, дотепники навіть охрестили його «лукомолом» від прізвища диктатора. Альтернативна думка не те що не вітається, а й придушується. Протести в День волі у березні цього року вразили світ жорстокістю методів міліції, яка застосувала до демонстрантів надзвичайно грубу силу. Складно уявити, скільки потрібно було часу, щоб зорганізувати таку велику кількість людей у нинішніх білоруських реаліях. Це не люди, що наївно повірили опозиційним політикам і вийшли «прогулятися» з плакатами. Така жорстка реакція влади була занадто очевидною, тож протест здивував і весь світ, і саме білоруське керівництво. Вони не злякалися, пішли на це свідомо. Одна з основних сил того протесту — студентські організації, яких там називають украй радикальними, хоча спільного з радикалізмом у них так мало, що годі й казати. Поміж найвідоміших Студентській блок, активістів якого також затримали в День волі. Важливо, що це один із перших виявів саме публічної та відкритої боротьби студентства.
Читайте також: Чим живе арабська молодь
Показовою для Казахстану стала ситуація з мітингами проти оренди землі іноземцями. Студенти тут, очевидно, ні до чого, але влада все одно вирішила застосувати всі свої превентивні методи щодо них. У дні протесту фактично на ключ зачиняли гуртожитки, з кожного обов’язково брали підписку про неучасть в акціях, ну й традиційні лекції про пагубність будь-якого невдоволення. Усе це через протест на абсолютно не студентську тематику. Адже раніше казахстанські студенти виходили на вулиці лише коли плату за навчання підвищували. До речі, після тих протестів Назарбаєв усе одно пішов на поступки в земельному питанні. Але, головне, продемонстрував великий страх перед хоча й імовірно, але рушійною силою студентства у своїй країні.
В українському політикуму й на вулицях урядового кварталу дедалі частіше можна зустріти грузинів, які намагаються організувати багато шуму та, очевидно, хочуть стати професійним авангардом протестів проти «бариг», а до цього потрапили в країну як заморські реформатори, яких було модно імпортувати на початку післяреволюційних реформ. Тим часом у самій Грузії авангард протестних рухів жодним іменитим і досвідченим революціонерам з-за кордону віддавати не збираються, бо тримають його місцеві студентські організації. Таких варіантів багато: ліві, праві, зелені й не дуже, словом, на будь-який смак.
Хоч із Тетяною, студенткою Вільного університету в Тбілісі, випало познайомитися під час її візиту до Києва, вона до наших політичних процесів стосунку не має — просто приїхала до української столиці в складі студентської делегації, щоб налагодити контакти з КНУ Шевченка. Та й навіть у місцевих акціях, зізналася гостя, зазвичай не бере участі. А більшість ніколи й ніде не буде поміж активістів. Навіть у країнах зі сталою та давньою традицією потужних студентських рухів цей показник далекий від 50%. Але то не проблема, бо головне — це знання про той чи інший руху у широких студентських колах. Скажімо, якщо сфера інтересів виходить за межі проблем із розкладом, гуртожитками чи стипендіями одного вишу, про організацію відомо серед студентів багатьох навчальних закладів країни й навіть є певна мережа, то можна говорити про реальні потужність і силу такого руху. Тоді є певний пасивний резерв, що періодично долучається до великих акцій залежно від ступеня зацікавленості в тій чи іншій проблематиці. Специфіка Грузії як невеликої країни з активним громадським життям дає підстави говорити саме про такі організації, що мають реальний вплив на суспільно-політичну ситуацію. Це яскравий приклад, що виділяється на тлі загальної картини пострадянських країн. Тут і «Зелений кулак», що розпочав свою діяльність у 2013-му з акції проти максимального використання природних ресурсів. І відносно нова «Аудиторія 115», що почала рік тому зі спротиву представникам самоуправління в одному з вишів, яким закидали корупційні махінації, а тепер є загальним рухом за реформи в системі освіти. Не обходиться й без фемінізму, рухів за рівність та навіть нову політику щодо наркотичних речовин із цікавою назвою «Білий шум».
Але вивести мою співрозмовницю Тетяну зі стану просто спостерігача змогли змусити тільки нещодавні акції проти повзучої окупації Росії та мовчазної згоди на це грузинської влади, яка ніби не помічає все нових і нових актів відмежування кордоном окупованих територій Абхазії та Південної Осетії. Саме студенти не дають забути про події майже десятирічної давності й наголошують на продовженні боротьби за свої території, а не просто намаганні змиритися з фактом окупації, що закидають владі. Цікавий приклад реального впливу студентства (акції мали великий резонанс) не в питаннях навчального процесу, плати за навчання чи самоуправління.