Сьогодні, на 88-му році життя, відійшов у вічність Папа Франциск – перший понтифік із Латинської Америки, перший єзуїт на престолі святого Петра та перший неєвропеєць за понад тисячу років. Його понтифікат ознаменувався масштабними зрушеннями, сміливими ініціативами й не меншими суперечностями.
Франциск став моральним голосом у час глобальної кліматичної кризи, про що свідчить його енцикліка Laudato Si, ініціював реформу фінансових структур Ватикану та прагнув зробити Церкву відкритішою до сучасного світу й суспільного діалогу. Водночас його зусилля у боротьбі з сексуальними зловживаннями всередині Церкви часто критикували як запізнілі чи неповні. А дипломатична стриманість у контексті російсько-української війни стала джерелом глибокого розчарування для багатьох українців.
З Буенос-Айреса на берег Тибру: передісторія Папи, який говорив із народу
До обрання Папою Франциск був відомий під іменем Хорхе Маріо Бергольйо – єзуїт, архиєпископ Буенос-Айреса, кардинал і одна з найвпливовіших постатей аргентинської Церкви. Його біографія тісно пов’язана з історичними, соціальними та політичними викликами Аргентини другої половини ХХ століття.
Бергольйо народився в родині італійських іммігрантів у Буенос-Айресі. Його батько працював бухгалтером на залізниці. У дитинстві Хорхе не відрізнявся релігійною ревністю. Отримавши середню технічну освіту з хімії, він почав працювати техніком у лабораторії, що спеціалізувалася на контролі якості продуктів харчування. Однак у віці 21 року юнак пережив справжнє екзистенційне потрясіння: внаслідок важкого запалення легенів йому видалили частину легені. Цей досвід, згодом описаний як «приготування до послуху і терпеливого прийняття слабкості», глибоко вплинув на життєві переконання і віру майбутнього Папи: саме в цей період він ухвалив рішення вступити до семінарії – крок, що позначив початок його шляху до священства. Пережите фізичне й духовне випробування сформувало у ньому особливий релігійний досвід, з якого згодом постане його богослов’я крихкості: переконання, що Бог найсильніше діє не через могутнє й очевидне, а через те, що є слабке, вразливе й непомітне для світу.
У 1958 році 33-річний Бергольйо вступив до Товариства Ісуса – ордену, заснованого святим Ігнатієм Лойолою, що поєднує глибоке духовне розрізнення з освітнім, місіонерським та суспільним служінням. Ключова ідея єзуїтської духовності – бути «контемплятивним у дії», поєднуючи внутрішню молитву зі щоденною відповідальністю в реальному світі – стала для Бергольйо не лише духовною настановою, а й особистим життєвим кредо. Філософську та богословську освіту, яка є частиною традиційного єзуїтського вишколу, Бергольйо здобував у Аргентині, Іспанії та Чилі. У 1969 році він був висвячений на священника, а вже у 1973-му – у віці 36 років – очолив орден єзуїтів в Аргентині.
Період духовного лідерства Бергольйо в Товаристві Ісуса припав на один із найтемніших етапів в історії Аргентини – так звану «Брудну війну» (1976-1983), коли після військового перевороту хунта встановила диктаторський режим і розгорнула масові репресії проти політичних опонентів. Оголошена «боротьбою з лівим тероризмом» і «комуністичною загрозою», ця кампанія перетворилася на державний терор: за різними оцінками, було знищено від 10 до 30 тисяч осіб – зниклих безвісти, ув’язнених, закатованих. Роль Католицької Церкви в цій ситуації залишалася неоднозначною: одні представники духовенства співпрацювали з владою або мовчки толерували її дії, інші – підтримували переслідуваних і самі ставали мішенню. Бергольйо, тодішній провінціал єзуїтів, опинився між двох вогнів. Він намагався захищати своїх співбратів, уникаючи при цьому прямого політичного протистояння, яке могло б поставити під загрозу інших членів ордену. Особливо складною і болючою була справа двох єзуїтів – Орландо Йоріо та Франца Ялікса, яких викрала хунта. Деякі критики звинувачували Бергольйо в недостатньому захисті цих священників або навіть у непрямій відповідальності за їхній арешт. Проте згодом сам Ялікс заявив, що не вважає Бергольйо винним, а численні свідчення свідчать про його зусилля організовувати втечі, переховувати переслідуваних і неофіційно протистояти тортурним практикам.
Цей драматичний досвід глибоко вплинув на майбутнього Папу. Він сформував у ньому переконання, що Церква повинна бути з народом, а не з владою, але водночас має діяти обачно, бо надмірна прямолінійність у часи терору може обернутися загрозою для ближнього. Саме в цій напрузі між милосердям і відповідальністю визрівала його майбутня духовна постава.
У 1992 році Хорхе Маріо Бергольйо був призначений єпископом-помічником, а вже з 1998 року очолив архиєпархію Буенос-Айреса як архиєпископ. Стиль його церковного управління був абсолютно нетиповим: замість архиєпископської резиденції він обрав жити у скромній квартирі, відмовився від послуг кухарки та водія, пересувався містом на метро, а як пастир і проповідник практикував те, що згодом назвуть «богослов’ям з вулиць» (teología de la calle) – прагнучи поєднувати християнське вчення з реальним досвідом бідних, маргіналізованих і зневажених. Він наполягав, щоб священники були передусім пастирями, а не адміністраторами, і рішуче засуджував клерикалізм, духовний елітаризм і замкненість Церкви на саму себе. У 2001 році, коли Папа Іван Павло ІІ призначив його кардиналом Католицької Церкви, Бергольйо відмовився від урочистостей, традиційно пов’язаних із цим титулом, і попросив, щоб замість святкувань усі бажаючі зробили пожертви на потреби бідних.
У 2007 році в Апаресіді (Бразилія) відбулася П’ята загальноєпископська конференція Ради єпископів Латинської Америки і Карибського басейну (CELAM). Вона стала одним із визначальних моментів у богословському та пастирському мисленні тодішнього архиєпископа Буенос-Айреса Хорхе Маріо Бергольйо, який очолював редакційну комісію підсумкового документа. Саме в Апаресіді була вперше чітко сформульовано ідею «Iglesia en salida» – «Церква, що виходить», яка незабаром стала стрижнем усього понтифікату Папи Франциска. «Церква, що виходить» означало такий розвиток Церкви, в якому вона перестає бути самозамкненою інституцією, зосередженою на збереженні доктринальної чистоти й обрядової форми, і натомість стає живою спільнотою, що з довірою і милосердям прямує на перферії соціуму – туди, де людське страждання, несправедливість і духовна порожнеча потребують присутності, слухання й надії.
Папа з «кінця землі»: запит на оновлення і виклик традиції
Після смерті Івана Павла ІІ у 2005 році, під час конклаву з обрання нового понтифіка, Хорхе Маріо Бергольйо розглядався як один із головних кандидатів і, за численними свідченнями, посів друге місце після Йозефа Ратцінгера, який став Папою Бенедиктом XVI. За Бергольйо голосували ті кардинали, які прагнули глибших реформ і більш пастирського стилю папства – Церкви, ближчої до людей.
Коли у 2013 році Бенедикт XVI зрікся престолу, кандидатура Бергольйо знову вийшла на перший план. Цього разу вона особливо резонувала серед тих, хто шукав оновлення: менш європоцентричне папство, відкритість до «периферій світу» і більша увага до глобального Півдня – регіонів, де віра часто тісно переплетена з бідністю, насильством і надією.
13 березня 2013 року Бергольйо був обраний 266-м Папою Римським. Він став першим Папою з Латинської Америки, першим єзуїтом на престолі святого Петра та першим, хто взяв ім’я Франциск – на честь святого Франциска Асизького, що став символом радикального Євангелія, яке живе не в теорії, а у вчинку: у відмові від багатства, у любові до природи, у відвазі обійняти прокаженого, у молитві на самоті, у пісні до сонця й у мирі з ворогом.
У першому ж документі, опублікованому 24 листопада 2013 року, який окреслював пріоритети та програму нового понтифікату – апостольській адгортації «Радість Євангелія», Папа Франциск напише:
«Я волію Церкву, яка є побитою, пораненою та забрудненою, бо вийшла на вулиці, аніж Церкву, що є хворою від замкненості та зручності, зосередженої на власному комфорті» (§49). «Місійна Церква, що виходить, — це Церква з відкритими дверима» (§46), «яка не живе в ностальгії за минулим, а шукає нові шляхи зустрічі».
Після обрання Папою Франциска – першого понтифіка з Латинської Америки та першого неєвропейця на престолі Петра від часів Григорія III – у Католицькій Церкві різко загострилася напруга між її консервативним і прогресивним крилом. Хоча цей розрив існував і раніше, з приходом Франциска він перетворився на глибоку ідеологічну прірву. Йшлося вже не про різні позиції щодо другорядних питань, а про суперечливі уявлення стосовно самої природи Церкви, її місії, голосу та стилю присутності у сучасному світі. Заклик Франциска бачити Церкву «польовим шпиталем» – відкритою, співчутливою, здатною до ризику, зустрічі й милосердя – для багатьох став знаком радикального оновлення: менш євроцентричного, менш клерикального, більш інклюзивного й євангельськи орієнтованого християнства. Проте для інших цей образ став джерелом глибокої тривоги й ознакою розмивання католицької ідентичності, доктринального релятивізму та втрати чітких моральних орієнтирів.
Невдоволення консервативного крила Католицької Церкви викликали як його неформальний стиль спілкування, так і свідома відмова від церемоніальної пишності, яка довгий час вважалась невід’ємною частиною папської традиції. Особливої критики зазнало його рішення допустити до обряду обмивання ніг у Великий четвер не лише католицьких священників, як це було раніше, але й жінок і мусульман – символічний жест відкритості, який суперечив усталеним традиціям.
Найгостріше поляризація проявилася у США, де консервативний католицизм історично був тісно пов’язаний із правими політичними й медійними силами. Багато американських католиків сприймали Церкву як бастіон морального порядку, зокрема в таких питаннях, як аборти, сексуальна етика і шлюб. Франциск, натомість, звертав увагу на економічну несправедливість, екологічну кризу, міграцію, критикував капіталізм, засуджував смертну кару і закликав до братерства між релігіями. Ці акценти викликали опір з боку впливових консервативних єпископів, аналітичних центрів і католицьких медіа. Вони не лише критикували окремі рішення Папи, але подекуди ставили під сумнів саму його ортодоксальність.
Рівень консервативної ворожості до Папи Франциска став особливо очевидним у січні 2023 року, коли було розкрито авторство анонімного меморандуму, що циркулював у Ватикані роком раніше. У цьому тексті понтифікат Франциска називався «катастрофою», а сам документ набув характеру своєрідного маніфесту, який окреслював риси, бажані для наступного Папи. Згодом стало відомо, що його автором був покійний австралійський кардинал Джордж Пелл – одна з провідних постатей консервативного крила Церкви та близький союзник Папи-емерита Бенедикта XVI.
Подальше напруження посилювалося через ініціативи Франциска щодо більш інклюзивного пастирства: його заклики приймати ЛГБТ-осіб з повагою і співчуттям, а також затвердження можливості умовних благословень для одностатевих пар у грудні 2023 року викликали різке несприйняття серед традиціоналістів. До цього додавалися послідовні обмеження на використання традиційної латинської меси, що багатьма сприймалося як загроза ідентичності «традиційної» Церкви. Сам Франциск коментував ці реакції, зауважуючи, що деякі консерватори стали надто самозамкненими і намагаються укріпити католицизм «у броні минулого».
Ідейними орієнтирами цього крила були, зокрема, австралійський кардинал Джордж Пелл і американський кардинал Реймонд Лео Берк, який одного разу охарактеризував Церкву за Франциска як «корабель без керма». У 2016 і знову в 2023 році Берк та ще кілька кардиналів оприлюднили так звані Dubia – публічні звернення із «сумнівами» щодо позицій Папи в галузі моралі та віровчення. Вони навіть погрожували публічним «виправленням» його доктринальних заяв. На конференціях, де зібрались представники радикального традиціоналізму, доходило до екстремальних формулювань: Франциска там відкрито називали «попередником Антихриста» та «ознакою кінця часів».
На подібні напади Франциск у 2018 році в інтерв’ю агентству Reuters відповів стримано: «Я не хочу їх засуджувати. Я молю Господа, щоб Він заспокоїв їхні серця – і моє теж». Проте з роками тон став жорсткішим. За рік після смерті Бенедикта XVI Франциск втратив терпіння: він позбавив кардинала Берка привілеїв у Ватикані, зокрема права на субсидоване житло і виплату зарплати, мотивуючи це тим, що той рідко перебуває в Римі та діє в розріз із церковною єдністю.
Це рішення було ухвалене невдовзі після усунення єпископа Джозефа Стрікленда з Тайлера з Техасу, ще одного з лідерів консервативної опозиції до Франциска у США. Стрікленд публічно критикував Папу та відмовився піти у відставку після внутрішнього розслідування, яке провів Ватикан. У цих жорстких рішеннях багато хто побачив не лише прояв дисциплінарної твердості, але й нову фазу понтифікату, в якій Франциск перестав терпіти організовану опозицію всередині єпископату.
Папа Франциск суттєво змінив конфігурацію виборчого кола Церкви: за роки свого понтифікату він призначив близько 80 % кардиналів, які матимуть право голосу на наступному конклаві. Це значною мірою підвищило ймовірність обрання наступника, близького до його бачення Церкви – відкритої, милосердної, місійної. Водночас, експерти застерігають: домінування «францисканських» кардиналів ще не гарантує продовження реформ, а радше свідчить про прагнення до менш конфліктної та більш поміркованої постаті в майбутньому.
Серед структурних змін, запроваджених Франциском, важливою віхою стало прийняття нової апостольської конституції Praedicate Evangelium, спрямованої на реформу Римської курії – центральної адміністрації Католицької Церкви. Відповідно до нових норм, з’явилася можливість призначати мирян, зокрема й жінок, на керівні посади в багатьох дикастеріях – підрозділах, що допомагають Папі у здійсненні його пастирського служіння. Цей нормативний прорив був підкріплений конкретними рішеннями: Папа Франциск призначив рекордну кількість жінок на впливові посади у Ватикані – більше, ніж будь-хто з його попередників. Зокрема, у 2025 році сестра Симона Брамбілла стала першою жінкою, яка очолила Дикастерію у справах інститутів богопосвяченого життя та товариств апостольського життя, а сестра Рафаелла Петріні, яка спочатку була призначена секретарем Губернаторства Держави-Міста Ватикан, у 2025 році була підвищена до президента Губернаторства, що зробило її першою жінкою, яка очолила адміністративне управління Ватиканом – структуру, відповідальну за повсякденне функціонування Ватиканської держави. Загалом, кількість жінок, які працюють у Ватикані, зросла з 846 у 2013 році до 1165 у 2023-му, а в Римській курії частка жінок підвищилася з 19,3% до 26,1%.
І хоча ці кроки безперечно мають історичне значення і засвідчують поступ у напрямку більшої відкритості, для багатьох представників реформаторського крила вони радше стали першим, але ще не завершеним етапом. Очікування щодо глибшого, структурного залучення жінок до церковного життя – зокрема до процесів прийняття рішень у сфері душпастирства й віровчення – надалі залишаються предметом обережних сподівань.
Один із ключових викликів понтифікату Франциска – це спроба повернути довіру до Церкви, суттєво підірвану глобальними скандалами сексуального насильства з боку духовенства. Хоча більшість випадків, які стали предметом розслідувань, сталися ще до його обрання, саме Францискові довелося зіткнутися з їх масштабними наслідками. У лютому 2019 року він скликав у Ватикан майже 200 єпископів та церковних лідерів на безпрецедентний саміт, присвячений проблемі сексуального насильства над дітьми з боку клиру. За підсумками зустрічі було ухвалено важливий декрет, який уперше чітко поклав персональну відповідальність на єпископів за факти зловживань і їхнє приховування. Також Франциск скасував режим «папської таємниці» у справах про сексуальні злочини. Попри ці кроки, багато представників громад жертв вважали ці дії запізнілими і недостатньо радикальними.
Упродовж понтифікату Франциск намагався реформувати адміністративний апарат Святого Престолу – Римську курію, яку часто асоціювали з бюрократизмом, помилками та зловживаннями, особливо в часи його попередника. Попри певні зрушення, тінь фінансових скандалів продовжувала супроводжувати Ватикан. У 2020 році Папа звільнив кардинала Анджело Беччіу після серйозних звинувачень у розтраті, непотизмі та сумнівній участі у придбанні елітної нерухомості в Лондоні за кошти Святого Престолу. У грудні 2023 року суд визнав Беччіу винним у кількох епізодах і засудив його до п’яти з половиною років позбавлення волі.
«Українське питання»
Позицію Папи Франциска щодо України можна описати як складну та багатовимірну, зокрема з огляду на міжнародний контекст. Загалом понтифік неодноразово висловлював солідарність з українським народом, засуджував війну як моральне зло і закликав до миру. У своєму великодньому посланні 2025 року Папа молився за «пасхальний дар миру для стражденної України» та визнавав необхідність справедливого і тривалого миру. Після початку повномасштабного вторгнення він неодноразово згадував Україну у своїх зверненнях, а також закликав до гуманітарної підтримки постраждалих.
Втім, низка жестів і висловлювань Папи Франциска щодо війни в Україні викликала не лише непорозуміння, а й відверту критику з боку українського суспільства, богословів і церковних ієрархів. Протягом 2022–2024 років у позицію понтифіка щодо війни неодноразово закрадалися комунікаційні фейли – ситуації, коли обрані слова, жести чи символічні дії не лише не виконували примирливої функції, але й спричиняли зворотну реакцію.
Першим резонансним випадком стала Хресна дорога у Колізеї у 2022 році, коли один із хрестів було доручено нести разом українській та російській жінкам. Ватикан представив цей жест як символ надії на примирення, однак для українців така символіка в умовах гарячої фази війни, бомбардувань і звірств російської армії на окупованих територіях була глибоко неприйнятною. Багато хто побачив у цьому намагання знівелювати різницю між агресором і жертвою, штучно врівноважити моральну відповідальність і поставити обидва народи в однакову позицію «стражденних».
Подібну реакцію спричинив і візит Папи Франциска до російського посольства при Святому Престолі 25 лютого 2022 року, на другий день після початку повномасштабного вторгнення. Це був безпрецедентний дипломатичний крок, яким понтифік хотів засвідчити свою тривогу і прагнення до миру. Проте той факт, що він не зробив аналогічного візиту до української амбасади, лише посилив враження про асиметричний підхід, у якому дипломатична рівновага важить більше за моральну чіткість.
У серпні 2023 року нову хвилю обурення викликали слова Папи до російської молоді під час онлайн-зустрічі: він закликав їх «бути спадкоємцями великої Росії: Петра І, Катерини ІІ, великої освіченої російської культури». Ці слова, сказані в умовах триваючої агресії, в українському контексті прозвучали як романтизація імперіалізму, особливо з огляду на те, що саме ці постаті символізують колоніальне підкорення України. Після хвилі критики Ватикан визнав, що висловлювання були «нещасливими», але прямо не перепросив.
Нарешті, найбільше обурення спричинили слова Папи в березні 2024 року в інтерв’ю швейцарському телебаченню RSI, коли він закликав сторони конфлікту «мати мужність білого прапора» й розпочати переговори. Хоча Ватикан пізніше пояснив, що йшлося про ініціативу припинення вогню, більшість інтерпретувала ці слова як завуальований заклик до капітуляції України. У суспільстві, де досвід Бучі, Маріуполя та щоденних втрат є глибоко персональним, це формулювання прозвучало як моральна зрада.
Сукупність цих епізодів сформували образ понтифіка, який намагається говорити з позиції універсального миру, але часто не враховує контекстуально-історичної специфіки війни Росії проти України. Внаслідок цього довіра до Ватикану як морального голосу серед частини українців істотно похитнулася, навіть попри численні заклики Папи до молитви, солідарності та гуманітарної підтримки.
Ставлення до Росії
Як ми вже згадували раніше, у перші місяці війни Папа Франциск особисто відвідав російське посольство при Святому Престолі – безпрецедентний жест, який мав на меті висловити занепокоєння та спробу зупинити кровопролиття. Водночас він ретельно уникав прямого засудження Росії як держави-агресора, натомість обмежуючись загальними формулами на кшталт «війна – це безумство» чи «насильство не має виправдань».
Це викликало значну критику, особливо в Україні. Дипломатична обережність понтифіка сприймалась як недостатньо рішуча відповідь на очевидну несправедливість і злочини. Водночас Папа неодноразово наголошував, що прагне зберігати можливість діалогу з усіма сторонами, навіть з агресором, щоб сприяти мирному врегулюванню.
У 2016 році в Гавані відбулася історична зустріч Папи Римського Франциска з очільником Російської православної церкви патріархом Кирилом. Ця зустріч подавалася як дипломатичний прорив у міжцерковному діалозі та сигнал до зближення. Сторони підписали спільну декларацію, в якій говорилося про необхідність захисту християн на Близькому Сході, збереження традиційних цінностей та підтримку миру. Однак після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році цей діалог зазнав радикального зламу. Патріарх Кирил не лише відмовився засудити агресію, але й активно її легітимізував, назвавши війну «метафізичною боротьбою» з «гей-парадами» та духовною загрозою з боку Заходу. Його промови стали складовою офіційної воєнної риторики Кремля, а російське православ’я – інструментом ідеологічної мобілізації.
У відповідь на підтримку війни з боку Кирила, Папа Франциск, який до того тривалий час уникав прямої критики на адресу Московського патріархату, у травні 2022 року дав розлоге інтерв’ю італійському виданню Corriere della Sera. В ньому він уперше публічно застеріг Кирила, заявивши: «Ми не можемо дозволити, щоб мова Христа стала мовою політики… Брате, ми не державні клирики, ми не можемо бути вівтарними хлопчиками Путіна».
Це було одне з найрізкіших і найпряміших висловлювань понтифіка щодо глави іншої Церкви за весь його понтифікат. Він також згадав, що під час їхньої відеозустрічі 15 березня Патріарх Кирило півгодини зачитував йому політичні обґрунтування війни, що стало для Франциска знаком небезпечної симфонії між Церквою і державою.
Запланована на червень 2022 року офіційна зустріч Франциска і Кирила в Єрусалимі – друга після історичної гаванської зустрічі 2016 року – була скасована за ініціативою Ватикану. Папа визнав, що в умовах війни така зустріч могла б подати «надто неоднозначний сигнал» і бути інтерпретована як легітимація релігійного прикриття російської агресії. В інтерв’ю він також підтвердив, що Ватикан ще з березня 2022 року намагався організувати зустріч Папи з Путіним у Москві, однак не отримав відповіді. Понтифік наголосив, що «спершу має їхати до Москви, а не до Києва», що, в поєднанні з його міркуваннями про «гавкіт НАТО біля дверей Росії», спричинило неоднозначну реакцію серед українців та західної громадськості.
Надалі Франциск уникав прямих нападів на Кирила, зберігаючи дипломатичну стриманість, але й не приховував свого розчарування. Він неодноразово наголошував, що релігійні лідери мають бути «провідниками миру, а не легітиматорами насильства». Нездатність Франциска допомогти припинити війну в Україні стала для нього величезним розчаруванням.
Пам’ять і спадщина
Понтифікат Папи Франциска супроводжувався активною міжнародною діяльністю, яка охоплювала як дипломатичні ініціативи, так і символічні жести. У 2014 році за посередництва Ватикану відбулися таємні перемовини, що призвели до відновлення дипломатичних відносин між США та Кубою.
У 2018 році Папа Франциск уклав угоду з урядом Китаю щодо процедури призначення єпископів у країні, що викликало суперечливу реакцію – зокрема, гостру критику з боку консервативного крила Церкви. Водночас Ватикан активізував співпрацю з ООН у сфері екологічної політики. У 2015 році понтифік оприлюднив енцикліку Laudato Si, присвячену питанням збереження навколишнього середовища. У 2018-му він висловив розчарування з приводу виходу США з Паризької кліматичної угоди, зазначивши, що йдеться про загрозу майбутньому людства.
Особливу увагу Франциск приділяв темі міграції та захисту біженців. Він неодноразово критикував держави, які відмовлялися приймати мігрантів, і закликав Церкву діяти на їхній захист. У внутрішньоцерковному вимірі понтифік неодноразово виступав із критикою клерикалізму, засуджував церковний кар’єризм і закликав духовенство відмовитися від життя в розкоші. Під час візиту на Сицилію у 2018 році він закликав членів мафії до покаяння, заявивши, що суспільству потрібні не «люди честі», а «люди любові», іронічно переосмислюючи термін, який мафіозі використовують для самоозначення.
На особистісному рівні Франциск здобув широку впізнаваність завдяки своєму стилю спілкування: він часто телефонував звичайним людям, які писали йому листи, і саме за це отримав неофіційне прізвисько «папа, який телефонує». Попри опір з боку частини церковної ієрархії, звиклої до інституційної закритості та престижу, багато ініціатив Франциска отримали підтримку серед духовенства й вірян. У публічних виступах він неодноразово підкреслював, що служіння в Церкві не повинне бути формою соціального піднесення.
Навіть на престолі Петра Франциск залишався вірним звичкам зі свого аргентинського минулого: зберігав любов до футболу та відкрито зізнавався, що йому бракує можливості вільно ходити вулицями, як колись у Буенос-Айресі.
Понтифікат Папи Франциска позначився прагненням оновити Церкву в дусі милосердя, близькості та відповідальності перед світом. Його служіння вирізнялося активною глобальною присутністю, чутливістю до соціальної нерівності, відкритістю до діалогу з людьми на периферіях – як географічних, так і екзистенційних.
У добу тривожних змін Франциск послідовно намагався повернути Церкві обличчя, здатне бачити біль, слухати і відповідати не страхом, а співчуттям.
У ставленні до війни в Україні Папа Франциск залишив після себе складну і неоднозначну спадщину. З одного боку – щире співчуття до народу, що страждає; з іншого – дипломатична обережність і низка символічних жестів, які не раз ставали джерелом болю та нерозуміння. У його риториці перепліталися молитва і мовчання, слова підтримки й тривалі паузи. Попри всі суперечності, в історії ХХІ століття Франциск залишиться постаттю, яка прагнула будувати мости там, де зводилися мури, і бачити в кожній людині не «проблему», а гідний поваги образ Бога. Його підхід – не завжди однозначний і не позбавлений помилок – усе ж відображав глибоке прагнення до діалогу та віру в те, що навіть у найтрагічніших обставинах слово милосердя не втрачає сили.