Між двох вогнів

 

Американці у складі конвою були стурбовані – отримали попередження, що косовські серби, які живуть на півночі краю, можуть атакувати колону. Тому супроводжували цю колону в основному українські міліціонери та польські поліцейські. Понад 100 км від Пріштіни до північного кордону Косова – це кілька годин їзди у повному бойовому спорядженні. Бронежилет, «розгрузка» з пістолетом і рацією, автомат і куленепробивний шолом, який тисне на шийні хребці…

 

…За кілометр до кордону стало зрозуміло, що виступу проти конвою очікувати не доведеться. До головної машини з українськими миротворцями хвацько під’їхав джип з американцям. «Дякуємо, українці, прошу у всередину колони, – передав послання з координаційного центру в Пріштіні високий чин. – Далі поведемо ми». Щойно українці це зробили, набігли спеціально запрошені журналісти, заклацали фотоапарати, націлилися камери – і тільки польський оператор не став знімати. «Це показуха, – сплюнув він. – Колону провели українці». А американець тим часом розповідав, як вони «відновили законність і порядок».

 

Такими ж словами – «сили УНМІК і КФОР почали операцію з відновлення законності і порядку» – починається прес-реліз УНМІК від 17 березня. Ідеться про події в Митровиці, на вістрі яких (про можливість такої розв’язки Тиждень попереджав у 9(17)-му числі за 29 лютого) опинилися українські миротворці.

 

 

«…Забезпечити громадський порядок у північній частині міста Митровиця. Вільно, по машинам, – закінчує вранішній інструктаж офіцер з роботи із особовим складом, [301]підполковник Микола Червак і додає на прощання поза статутом. – Бажаю спокійної служби, щоб усі повернулися здорові».

 

Другий оперативний взвод спеціального миротворчого підрозділу МВС України в Косові поступово завантажується в машини – білі «газельки» із заґратованими вікнами і написами UN. У машинах уже лежать спецзасоби – щити, протигази, кийки. Все своє, привезене з України. Частина бійців затримуються, щоб розписатися у відомості про отримання заробітної плати. За місяць миротворець отримує близько $900, офіцер – $1000.

 

«А що там з «бойовими?» – запитує один із бійців, зручніше складаючи приклад «калаша». На нього шикають.

 

«Бойові» – це доплата і вислуга, яку отримують ті, хто проходить службу в місцях бойових дій. Постанова Кабміну №1296 від 8 листопада 2007 року відібрала статус учасника бойових дій у «громадян, які брали участь у подіях на території колишньої Югославії».

 

«Хай вони приїдуть і на мосту між албанцями і сербами постоять, – обурюється поведінкою чиновників один із бійців у приватній розмові з кореспондентом Тижня. – Вони думають, що якщо за всі ці роки нікого з нас не зачепило кулею, то можна нас не вважати солдатами. Так що, вони чекають, поки тут кров проллється?!»

На календарі – 29 лютого. До кривавих подій у Митровиці залишається трохи більше ніж два тижні.

 

 

База спеціального миротворчого контингенту МВС України в Косові знаходиться на околиці міста Гниляни – на півдні краю. До Пріштіни – кілометрів 50, і до Митровиці, далі на північ, – ще 45. Щодня «тойоти», «бобіки», «буханки» і «газельки» наших миротворців намотують сотні кілометрів гірськими дорогами. Два БТРи наші перегнали з Гнилян у Митровицю – наніч їх залишають під охороною польських поліцейських.

 

Раніше тут була автошкола. У 1999 році її розбомбили американці. Тепер довкола асфальтового плацу і спортмайданчика розташовано з десяток вагончиків-блоків. У одному з них – щось на кшталт офіцерської їдальні – сербка Таня з місцевого персоналу миє підлогу.

 

Увімкнений телевізор транслює передачу з супутника. На екрані міністр внутрішніх справ на колегії МВС обговорює питання розпуску «Кобри». «…Робити щось з організаціями, які займаються організованою злочинністю організовано», – каже міністр. У їдальню заглядає миротворець, він байдуже дивиться на екран і робить тихіше: «Таню, поїхали». Щодня після роботи її відвозять у рідне село, розташоване за 15 км від Гнилян. Тут, на півдні, є кілька сербських анклавів. Але вони не такі великі, як Митровиця – там, на півночі, живе 40 тис. зі 120-тисячного сербського населення краю. Загалом же в Косові мешкають близько 2 млн людей, переважно албанців.

«Очень страшно, – плаче Таня, дізнавшись, що я «новінар». – Они нас тут поубивали бы, если б не ваши ребята».

 

Інший блок прибирає албанка з ім’ям, яке важко запам’ятати. Вона говорить англійською, хоча вже розуміє і українську: «Ми намагаємося підтримувати Таню. Ми не хочемо повторення того, що було».

 

Блок, який прибирає албанка, належить кінологічному підрозділу – 40 людей і 25 собак. Пси живуть просто неба, у клітках, зусібіч захищених від куль мішками з піском і щебенем. На кожній клітці – табличка англійською і українською, яка містить основну інформацію про собаку і її власника: «БЕСТА, рік народження – 2006, порода – малінуа, власник – Олександр Калашник, призначення – наркотики». Беста сумно дивиться на нас, просунувши холодного носа крізь металеву сітку.

 

Натомість інші – а це переважно патрульні вівчарки, призначені для роботи на демонстраціях – життєрадісно і люто гавкають. Клітки з призначенням «вибухівка» порожні – зараз на цих собак величезний попит по всьому Косову. Запити-«ріквести» на них приходять регулярно, тому що зброї в краю безліч. Крім цього, наші песики щодня служать у міжнародному аеропорту Пріштіни, обнюхуючи багаж.

 

 

Другий взвод виїздить з території бази в Гнилянах, щоб за дві години заступити в охорону мосту через річку Ібар у Митровиці. Міст ділить Митровицю на дві частини – албанську (південну) і сербську (північну).

 

Дорогою другий взвод зустріне таку ж колону – це перший взвод повертається після охорони суду в тій же північній Митровиці. Серби хочуть мати у суді, де працюють переважно албанці, своїх земляків, звільнених оонівською адміністрацією в 1999 році.

 

«Ми пустимо вперед жінок, як ви це робили під час Помаранчевої революції», – сказав кореспонденту Тижня представник сербської громади Митровиці Драган Спасоєвіч. 14 березня серби так і зробили.

 

Крім охорони мосту і суду, наші миротворці виконують безліч інших завдань – від супроводження конвоїв до участі у спецопераціях підрозділу УНМІК з антитерору. Щодня від координаційного центру УНМІК в Пріштіні, якому підпорядковується наш контингент, надходять нові завдання. Увечері 16 березня надійшло завдання звільнити будівлю суду в Митровиці…

 

 

Що було потім – відомо з новин. Що буде – також неважко спрогнозувати.

 

«Повториться ситуація 2000 року: через декілька днів усе заспокоїться, – сказав Тижню представник УНМІК, який побажав залишитися невідомим. – Серби поводитимуться, ніби нічого й не сталося, можливо, навіть вибачаться. Поліцейських УНМІК, зокрема й українців, повернуть на місце служби. Але є одне «але»: можливо, трагедію використають, щоб показати – мовляв, УНМІК не справляється зі своїми обов’язками і час передати поліцейські функції іншому поліцейському підрозділу».

 

Якщо так і станеться, то можна упевнено стверджувати – наших миротворців використали у брудній політичній грі. Адже нічим не пояснити, чому координаційний центр УНМІК у Пріштіні (в ньому немає жодного українця, переважно представники країн Заходу, прихильники незалежності Косова) віддав нашим такий абсурдний наказ – атакувати мирну акцію протесту.

 

«Якби керівники УНМІК були б розумнішими, вони б ніколи не організували звільнення суду так жорстко і в таку дату – 4 роки з того дня, як албанці почали масові напади на православні церкви і сербське населення», – зазначає у аналітичній записці радник Міжнародної кризової групи з питань Балкан доктор Джеймс Лайон.

 

На думку Лайона, причиною акції міг бути тиск як з боку країн, які визнали незалежність Косова (мовляв, дивіться, як гарно наводиться «законність і порядок»), так і з боку албанської влади (днями у пріштінській газеті з’явилася карикатура – машина УНМІК під сербським прапором).

 

Наших хлопців, які чесно виконували отриманий наказ, не підставили б, якби українська влада мала свого представника в координаційному центрі УНМІК у Пріштіні. Але, як це часто трапляється, героїзм та ентузіазм тактичної ланки нівелюється відсутністю логічних дій на рівні стратегів… 

 

 

Трагедія в Митровиці, без сумніву, викличе безліч політичних спекуляцій в Україні. Шкода, що наші політики не часто бувають у Гнилянах – вони б побачили, як у бойових умовах українці знаходять спільну мову. З усіх областей, з різних підрозділів – від «Беркуту» й «Соколу» до все тих же Внутрішніх військ.

 

І хай їх не вважають учасниками бойових дій, хай наше МЗС неспроможне просунути свою людину в координаційний центр УНМІК у Пріштіні, а наше МВС – оплатити командирові безлімітний мобільник, наші хлопці є одними із найкращих миротворців у Косові. Не випадково запити саме на українців надходять до Гнилян щовечора. От якби ще вітчизняні політики навчилися перетворювати досягнення миротворців на політичні досягнення держави…[300]

Фото, подані в галереї: Павло Солодько