У книжці «Тисячоликий герой» американський дослідник Джозеф Кемпбелл, порівнюючи міфи з різних куточків світу, виснував підґрунтя, на якому побудована будь-яка розповідь про шлях людини. У мономіфі герой відчуває поклик до мандрів, долаючи численні перешкоди, досягає мети й урешті повертається до рідної домівки. Та навіть у казках не все відбувається за помахом чарівної палички, а дорога додому буває тернистішою за подоланий шлях до мети. Зокрема, герой, перебуваючи тривалий час у пригодницькій виправі, змінюється — відмовляється повертатися, адже йому здається, що він стане чужим для свого дому. Зрештою, лише за допомогою зовнішніх сил герой долає останній поріг між двома дійсностями, стає володарем двох світів і з новими силами розквітає в спільноті.
У цьому дзеркалі міфу відображається наша реальність, де кожен ветеран переживає унікальний і водночас спільний досвід непростого повернення. Роль суспільства, себто кожного з нас, на цьому шляху — бути підтримкою для них у цивільному житті.
Міф як дійсність
У сьогоденні міф стає дійсністю. Не треба сягати по тексти, щоб читати давні оповіді про героїв, вони перед нами — сотні тисяч військовиків стоять на сторожі нашого мирного світу, на своїх плечах тримають лінію фронту.
Молодший сержант 117 окремої механізованої бригади Збройних сил України Олексій Бобела — один з них. Попри нестачу військового досвіду й вік (наразі йому 50 років), чоловік не мав жодних сумнівів, що має долучитися до лав захисників. Тому в перші дні повномасштабного вторгнення він добровільно прийшов у на той час іще військкомат. Утім, потрапити до війська йому вдалося лише на початку грудня 2022-го, після повторної спроби пройти військово- лікарську комісію. За час служби Олексій Бобела мав лише дві короткі відпустки.
«Коли прибував додому в довгоочікувану відпустку, було відчуття, що я взагалі нікуди не виїжджав, — ділиться військовик з Тижнем своїми емоціями під час повернення додому. — Здавалося, що я не був ні на якій війні, що ось це спокійне, мирне життя продовжується й нічим не переривалося. Це досить дивно. Здається, там, на фронті, ми переживаємо дуже сильні й бурхливі емоції, і вони відкладаються в нашій свідомості. Але мирне й тихе життя так заспокоює, що ці дуже приємні відчуття — повернення додому, зустріч із рідними, дорогими людьми, близькими, знайомими, друзями — практично стирають усі неприємні спогади з фронту, хоча вони дуже стрімко повертаються. Бо що ближче кінець відпустки, то швидше виникають емоції про повернення на фронт».
Різниця сприйняття. Навіть проживання схожого досвіду може викликати цілком відмінні реакції
Схожий досвід проживають капелани, які є духовною опорою та медіаторами між цивільним і військовим світами. Завдяки своїй діяльності вони оберігають цілісність і зв’язок цих дійсностей. «Увесь час відпустки (військовослужбовця. — Ред.) йде на те, щоб звикнути до мирного невійськового життя. Щойно звикаєш, час закінчується, і треба вже повертатися в зону бойових дій. Як капелан військового коледжу я здебільшого перебуваю у Львові. Та коли маю нетривалі виїзди на фронт, то згодом мені складно повертатися. Тому дивуюсь нашим героям, які повертаються й знаходять сили бути тут присутніми. Це непросто, і завдання капелана — допомогти військовику тут освоїтись, відпочити, знайти час для рідних, для себе», — розповідає Тижню отець Роман Ментух, капелан військового коледжу сержантського складу Національної академії сухопутних військ.
Емоції людей різняться. Навіть проживання схожого досвіду може викликати цілком відмінні реакції. Тому долання порогу між полем бою та цивільним життям може бути як приємним і легким, так і не надто бажаним і складним завданням для захисників. Бо перелаштування тіла й психіки в стан виживання на полі бою є чужим для щоденного розміреного життя.
Важливо приймати й нормалізовувати весь спектр почуттів військовиків. Як ми обізнані зі станом джетлагу, коли перетинаємо кілька часових поясів, так само маємо дізнаватися більше про емоції захисників під час перетину кордону до звичного життя.
Кандидатка медичних наук і доцентка кафедри клінічної психології Українського католицького університету Наталія Гринько в розмові з Тижнем зауважує, що, крім емоційної сфери, перехід до цивільного життя може впливати через гіпернастороженість, уникнення або гіперзбудження на тіло, пізнання й взаємодію з іншими людьми. «Якщо говорити про емоції, які можемо спостерігати під час переходу військовика до цивільного життя, — це гнів, агресія, тривога, страх, почуття провини — сумнозвісне почуття провини вцілілого, якщо хтось із близьких загинув на війні. У когнітивній сфері, або у сфері пізнання, можемо спостерігати порушення пам’яті, недовіру, спотворене відчуття часу, зміни дня й ночі, прокидання вночі або флешбеки. Крім того, можливе постійне самозвинувачення, якщо раптом щось було виконане не так, нав’язливі, іноді навіть інтрузивні думки, які повертаються знову й знову, кошмари, розщеплення, до прикладу дисоціація, порушення концентрації та прийняття рішень. Усе це може свідчити про переживання або намагання впоратися з травмою. Фізичними ефектами може бути втома, безсоння, різні соматичні скарги, гіперзбудження й головні болі або болі в шлунку», — зазначає вона.
Гомін буденності
Важливо навіть у найтемніші часи бачити промені світла й надії та помічати дрібниці. У цивільному житті наше око замилюється — ми звикли до розміреного життя й часом сприймаємо все як належне. Насправді ж маємо цінувати й бути вдячними навіть за звичайні речі, адже в них можемо віднайти радість і надію, варто лише пригледітися.
«В один зі своїх приїздів додому, ще в дорозі, проїхавши більш як тисячу кілометрів, понад вісім областей України, під ранок уже у своїй рідній області я зупинився на узбіччі у весняному лісі. І під час такої незвичної зупинки вийшов з авто й почув, як ліс дзвенить від пташиного співу. Була рання весна, вдосвіта, досить тихо на трасі, тому я був у шоку від пташиного гомону в лісі. Ми так відвикли від нього там, у прифронтових областях, що це відчуття було як важкий удар по голові. Я все згадав, зрозумів, що тут точиться просте мирне життя. Тепер, коли повертаюсь, спостерігаю за життям цивільних людей тут, у рідному місті, особливо за життям дітей, школярів і молоді. Мене дуже радує, що наші діти мають можливість навчатися, відпочивати, слухати музику, гуляти, і що це все більш-менш безпечно. Коли дивишся на зруйновані школи, дитсадки в прифронтових зонах, на лінії бойового зіткнення, розумієш, що відбудовувати їх навряд чи хтось буде, бо вже немає сенсу. Простіше збудувати нове. Воно все знищене. Мало хто із жителів тих містечок повернеться назад. Це дуже разючий контраст між мирним і військовим життям», — розповідає Олексій Бобела.
Здавалося б, буденний для цивільного життя пташиний спів може дати поштовх до переосмислення поточного стану речей. Водночас ця історія підкреслює потребу рухатися до дійсності, у якій в Україні був би лише один світ — мирний. Для цього військовики докладають немислимих зусиль на фронті. Завдання ж тилу — бути суб’єктними громадянами й відповідати за інші завдання.
Про важливість такого взаємообміну розповідає отець Роман: «Основним ресурсом для кожного священника є молитва. Ми звершуємо її у Львові в Гарнізонному храмі, який відвідують не лише військовики, а й багато цивільних людей. Вони приходять у військовий храм, бо хочуть бути дотичними до військовиків і допомагати їм. І для нас, як для священників, це чудова можливість ділитися нашим військовим досвідом і духовним пережиттям. На перший погляд, здається, що це як намагатись поєднати непоєднуване. Але я вважаю, що важливо розповідати цивільним людям про виклики, які стоять перед нашими воїнами, і це є певним взаємообміном. Бо коли ти як священник їдеш на передову, там хлопці, очевидно, не чекають від тебе якоїсь такої “воєнщини”, вони хочуть, щоб твоя присутність була для них чимось іншим. Банально, щоб ця молитва була для них можливістю відійти від рутинних обов’язків у частині. Побути в молитві — означає побути в сакральному, поза рутинним. Тому це взаємообмін — військовики збагачують нас, а ми це передаємо цивільним. Цивільні теж надають підтримку військовикам, ми можемо цю підтримку передавати воїнам».
Надія рятує. Важливо навіть у найтемніші часи бачити промені світла
Суспільство відповідальних
Суспільство має бути готове стати підтримкою для військовиків під час їх повернення до цивільного життя, адже міжособистісна сфера впливу стосується кожного. Як цивільні можуть підтримувати військовиків? Насамперед важливо надати військовику особистий простір і вільний час для адаптації. За словами психотерапевтки Наталії Гринько, не варто надміру виявляти турботу й підтримку: це може спровокувати образу — військовослужбовець може сприйняти допомогу як власну слабкість, а отже, як втрату контролю над своїм життям.
Окрім цього, треба усвідомити, що зміни відбулися з обох сторін: і з боку військовика, і з боку родини, яка по-іншому влаштувала свій побут за час відсутності захисника. Тому в сім’ї можуть виникати сутички й чвари, однак не варто їх боятися, адже конфлікт свідчить, що відбувається діалог і люди прагнуть розв’язати проблему разом. Набагато гірше, коли розмов немає і всім байдуже. Це може призвести до емоцій відчуження й соціальної ізоляції, які військовики можуть відчувати через думку, що люди не зможуть зрозуміти, що вони пережили насправді.
Тож друга важлива річ у взаємодії цивільного й військового світів — готовність вислухати. «У моєму методі терапії є дуже гарний вислів: “Я хочу, щоб ти почув це моїми вухами, побачив це моїми очима й відчув це моїм серцем”, — розповідає Наталія Гринько. — Маємо бути повністю зосереджені зі співрозмовником, не відволікатися, залишатись присутніми в моменті, слухати, розуміти, піклуватись. Рішення в цьому разі абсолютно другорядні, не потрібно жодних порад. Маємо підбадьорювати, схвалювати й давати надію, що навіть у найгірших ситуаціях є світлі й гарні моменти, що під час будь-яких жахливих подій руйнується лише помилкове, а справжнє залишається з тобою».
На думку психотерапевтки, не треба змушувати військовослужбовця говорити, якщо травма все ще болісна. У такому разі можна залучити захисника до щоденної рутини, адже відчуття належності до чогось більшого, ніж ти сам, коли ти є цінним членом групи, забезпечує емоційний зв’язок і психологічне відновлення.
«Порядок наведе…». Військовики вважають перекладанням відповідаль- ності, коли співгромадяни очікують від них активної участі у політиці після повернення зі служби
Суголосну думку висловлює в розмові з Тижнем отець Роман: «У військовиків може виникати відчуття, що суспільство їх не розуміє. Це цілком природно, бо суспільство справді не може зрозуміти того, що пережили вони, у яких умовах їм доводилось бути. І це нормально. Тут справді важливо не давати людині лишатися сам на сам із цією проблемою, а проговорювати її, намагатися допомогти, вислухати. Дуже важливе вміння слухати, навіть не те щоб почути. Почути ще важливіше, але хоча б слухати. Також вважаю, що ціле суспільство має займатися психоедукацією. Бо лише разом, працюючи з емоціями, з духовністю і з реабілітацією, можна людину повернути до її цілісності. На сьогодні це виклик для всього нашого суспільства, і всі ми маємо бути заангажовані до цього».
Військовослужбовець Олексій Бобела також наголошує на важливості підтримки з боку рідних і суспільства: «Гадаю, що висловлю суголосну для багатьох солдатів думку. Дуже не хочеться повертатися [на фронт], але ти розумієш, що це мусить хтось робити. І краще це робитимемо ми — ті, хто вже має якийсь досвід, уявляє, що це за робота, і розуміє ступінь ризику. Можливо, так і краще, хоча ми також потребуємо допомоги. Ми теж втомлюємося, нас стає менше, і без підтримки суспільства, без допомоги, без ротації нам буде дуже важко».
Часто в політичних дискусіях або й просто розмовах на кухні можна почути думку, що саме ветерани після повернення з фронту «наведуть лад» у країні. Водночас самі військовики не згодні з такими твердженнями, адже це банальне перекладання відповідальності на інших.
Натомість суспільство має дорослішати й брати цю відповідальність у свої руки.
«Дуже часто мені трапляються такі думки в суспільстві, — каже Олексій Бобела. — Гадаю, що є військовики, які хотіли б продовжувати кар’єрне зростання в політиці, щось змінювати. Але, на мою думку, таких небагато. Я впевнений, що більшість військовослужбовців має за основну мету закінчити цю війну й повернутися до мирного життя. Тому надіятись, що військовики, які вже вчинили подвиг на цій війні, ще повернуться й наведуть лад у країні в політичній сфері — буде розчаруванням. Цього не буде. Не варто покладати на військовиків надто багато сподівань».
Це вкотре підкреслює, як важливо творити суспільство відповідальних, де тил має бути опорою для захисників. Як влучно наголосив у коментарі Тижню отець Роман Ментух: «Не військовослужбовці мають пристосовуватися тепер до цивільного життя, а цивільне життя має пристосуватися до ветеранів, які повертаються з фронту».
Матеріал опубліковано у спільному спецпроєкті “Українського тижня” та Школи журналістики та комунікацій УКУ. Повну електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.