В останні місяці циганська тема стала, мабуть, однією з найпопулярніших у французькій пресі. Охочих посперечатися щодо депортації румунських та болгарських ромів виявилося багато. Значно менше було репортажів про щоденне життя циган у Франції.
Тутешні цигани хоч і є досить давньою, закоріненою меншиною, бо живуть на французьких землях з ХV століття, чужих до себе не підпускають. Цей світ існує ніби в паралельному вимірі, не часто перетинаючись із реаліями політичного та економічного життя країни.
Закони та традиції
«О, дивись, а вони не далеко й перебралися, – зауважила сусідка, киваючи в бік кількох чи то будок, чи то халабудок. – Не більше ніж за двісті метрів від того розгромленого табору…» Імпровізований циганський квартал був розташований у двох кроках від модерного столичного Stade de France. Під автомобільним мостом притулилися хиткі будиночки, зібрані з усього, чим багате міське звалище: з дошок, картонних та дерев’яних ящиків, дверцят від поламаних холодильників та старих ковдр. Біля помешкань завжди метушилися жінки та бавилися діти.
Не скажу, що мешканці сусідніх кварталів до завсідників табору ставилися гостинно. Радше навпаки, з підсвідомим побоюванням за власні домівки, машини, сумки й гаманці. Хоча відкритих конфліктів не виникало. Французькі родини жили своїм життям, а ромські – своїм, старанно оминаючи одні одних. Паралельне співіснування спинилося одного липневого ранку. За наказом міністра внутрішніх справ табір було розібрано на складові, а його мешканців чартерним рейсом відправлено до Румунії. Аналогічні події відбулися у кількох інших містах Франції.
«Це сусідство, безумовно, не було комфортним, – ділиться думками Магдалена, яка живе якраз навпроти зачищеного майданчика. – Брудні діти, жебрацтво, нав’язливі пропозиції помити автомобіль, гострі аромати страв, які цигани готували на якихось допотопних гасових плитках… Але якщо замислитися, то й шкоди справжньої від них не було. Десь, може, дрібні крадіжки, дрібна злочинність, але про конкретні випадки саме тут від сусідів не чула. До негараздів з міграційними документами нам, за великим рахунком, нема діла…»
Не те щоб французи шкодували за висланими іноземцями. Але брутальність деяких поліцейських, а ще більше – усвідомлення очевидної політичної технології не сподобалося багатьом. Зокрема, численним правозахисникам, кільком католицьким священикам, політикам від опозиції. «Коли політики та громадські діячі пристрасно засуджують президента за депортацію циган, французи більше переймаються власним позитивним стереотипам, аніж реально співчувають, – вважає психоаналітик Анрі Госс. – У Франції соромно бути відвертим, публічним ксенофобом. Але придивіться до соціалістів, які так палко захищають висланих циган! Вони насправді не думають ні про що інше, як про наступні президентські перегони 2012 року. А чи хочуть пани опозиціонери запросити румунських циган до себе в хату? Дозволити, наприклад, помитися у власній ванні?»
Вчителька початкової школи Валері Моблан інакше бачить проблему: «Розумію, що закони мають бути однаковими для всіх. Тож якщо термін перебування вичерпано, французька держава має право відправити порушників додому. Але чому поліція зосередилася саме на циганах? Я знаю багато румунів та поляків, які тихенько нелегально працюють на будівництвах, роками без документів сидять у Франції… Але про них і мови не йде. То чи справді питання в простроченому терміні? Мені неприємно, коли влада гуртує своїх громадян проти спільного ворога. Мені ніяково, коли носієм уособленої небезпеки називають цілий народ». За останні кілька місяців французька влада вислала з країни близько 800 осіб. Дії президента Саркозі критикували в Брюсселі, Ватикані та Нью-Йорку. Тим часом циганські каравани й далі їздять дорогами Франції. Як і сто, двісті, триста років тому.
Хтось із тих, кого французькі правники сором’язливо назвали «подорожніми особами», має французьке громадянство, хтось – ні. Точну кількість французьких циган назвати неможливо: тутешні закони забороняють обліковувати громадян країни за етнічним походженням. Приблизні припущення – від 250 тис. до 500 тис. осіб. Інший світ, інша система цінностей, інші стандарти поведінки.
«Люди часто бояться того, що не можуть самі собі пояснити, – каже католицький священик отець Рене з південного французького міста Перпіньян, який опікується ромами. – Але те, чого ми не розуміємо, не завжди несе в собі загрозу. Варто щодня вчити себе щиро поважати не схожих на нас людей».
Холодильники та політика
Попри те що перші циганські табори з’явилися на батьківщині Декларації з прав людини ще за Жанни д’Арк, змішаних шлюбів із циганською складовою у Франції небагато. «Релігійний фактор не є завадою, – пояснює отець Рене. – Більшість наших циган є католиками, чимало ромів, особливо на Півночі Франції, ходять до протестантської церкви. Проблема більше в способі життя. Бо ж спроби розчинити циганську ідентичність у французькій політичній нації практично ні до чого не привели. Сказав би, що 90% ромів, навіть коли діставали житло й землю, швидко продавали все сусідам та поверталися до мандрів».
Поза тим, мешкають у Франції також осілі цигани. У приморському Перпіньяні таких понад 5 тис. З сотню років вони живуть компактно, майже всі – в одному центральному кварталі міста. Район Сен-Жак – це як великий циганський табір. Дещо дивний, бо складається зі стандартних цегляних будинків. Але за суттю, духом, настроями – не помилишся.
Як і в класичному таборі, тут лише сплять удома, а живуть на вулиці. Діти, старі, молодь… Біля кожного під’їзду – клунки, величезні каністри з олією, порожні стільці, а також гамір, співи, жарти, сварки… У районі Сен-Жак високе безробіття та нижча, ніж загалом по місту середня тривалість життя. Діти не часто бувають у школі, бо дорослі на тому не наполягають. Хлопці носять Nike та слухають Eminem, але в 16 років одружуються з дівчиною «з доброї родини», яку порадив тато.
«Жінок тримають удома, наче ті таліби, – зауважує американська журналістка Фернанда Еберштадт, яка п’ять років прожила за два кроки від циганського кварталу та зуміла заприятелювати з його мешканцями. – Дівчатам узагалі ліпше народжуватися без мізків, бо в 16 років вони вже заміжні, й про циганську вільну романтику годі мріяти».
Попри суворі зауваження, книгу пані Еберштадт «Циганські співи» у ромській громаді сприйняли добре. «Бо правда», – коротко визнала Дона, ресторанна співачка. Зовсім інше враження це розслідування справило на мера міста Перпіньяна. Найменше міському голові сподобалися спогади про те, як його люди роздавали холодильники напередодні виборів. Тоді господар міста ледь не потрапив під суд «за спроби тиску на видавця та погрози журналістці». В Україні чи у Франції політична експлуатація проблемного електорату не знає кордонів.
«Осілі цигани ніби опинилися між двох світів, – вважає соціолог Марі Каде. – Вони й звичайними французами не стали, хоч мають громадянство, право голосу та соціальні допомоги. І від традиційного стандарту ромського життя вже відійшли. Циганським дітям часто не цікаво в школі, бо те, що вчителі вважають за важливе, у них удома не є цінністю. Натомість пріоритети циганського буття не відображені ніде, бо не існує навіть суботніх циганських шкіл».
На відміну від румунських циган, яких можна, бодай тимчасово, відіслати на іншу землю, своїх власних ромів французькій державі відряджати нікуди. З міркувань політичної коректності, їх намагаються не помічати. Циганська меншина чинить аналогічно. Схоже, коли не доводиться відволікатися на вибори, взаємна байдужість влаштовує обидві сторони.