За три тижні війни Україну покинуло більш як три мільйони громадян — такі дані озвучив 17 березня Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш. Звісно, ця цифра лише приблизна. Порахувати усіх біженців практично не можливо, адже не всі втікачі реєструються у місцях тимчасового перебування, а дехто виїхав ще до початку бойових дій, чи просто вирішив не повертатися, бувши за кордоном. Також очевидно, що ця цифра не є остаточною. Скоріш за все, кількість втікачів-українців буде лише зростати, якщо окупант не припинить бойових дій та продовжуватиме знищувати інфраструктуру українських міст та хаотично обстрілювати й бомбити цивільне населення. А особливо, якщо він перенесе свою увагу на захід України, який поки що зазнавав лише точкових ударів.
Чому українці втікають від війни, не потребує пояснень. Не всі можуть воювати, та й не усі хочуть. Багато хто просто боїться самого слова “війна” та готовий віддати усе що має, аби ніколи не чути і не бачити, як розриваються бомби у його місті. Але передусім люди рятують найдорожче, що у них є, окрім власного життя – дітей. Саме тому більшість транспорту, який перетинав і продовжує перетинати український кордон в західному напрямку, вщент набитий матерями з дітьми. Звісно, чоловікам під час воєнного стану виїзд із країни заборонено, але в даному випадку це другорядна причина.
Очевидно, що дехто втікає до Європи не так від війни, як користуючись нагодою, під шумок емігрувати з країни у пошуках кращої долі. Це стосується й мешканців регіонів, які стали епіцентром бойових дій, але насамперед — жителів західних областей, яким практично нічого не загрожує. Ці люди першими кинулись штурмувати пропускні пункти на кордоні, ще тількино на Сході почались бойові дії. А зрештою, чому б не скористатися нагодою й не оселитися легально, без зайвої тяганини десь у Британії, коли ти давно про це мріяв? У часи тектонічних зсувів історії так поводяться не лише українці і засуджувати таких людей в жодному разі не варто. Та й заздрити їм також не варто: доля біженця зовсім не легка. Численні свідчення тих, хто вже перебрався за кордон і почав обживатись на новому місці, вказують на те, що не лише за омріяне світле майбутнє, а й за безпеку і спокійне небо над головою доводиться. Щонайменше — відмовою від звичного комфорту та згодою на доволі безправне існування.
Звичайно, різні країни, в залежності від своїх можливостей, пропонують біженцям з України кращі чи гірші умови перебування. Втім, це жодним чином не означає, що їх розселятимуть у люксові номери готелів, годуватимуть в ресторанах та виплачуватимуть на кишенькові видатки достатні суми грошей. Так не буває. Частіше за все йдеться про забезпечення елементарних потреб, як от дах над головою, їжу та одяг. Лише згодом можна буде сподіватись на щось більше: можливість працевлаштування, отримання пільгового житла, право безплатно навчатися чи навіть просити громадянства. Але жодних гарантій бути тут, звісно ж, не може.
Згідно з Директивою про тимчасовий захист, яку Рада Європи активувала 3 березня 2022 року, біженці з України можуть безперешкодно жити, працювати, отримувати медичну допомогу, житло та освіту в країнах ЄС впродовж одного року. Якщо війна затягнеться або повернення на батьківщину все ще вважатиметься небезпечним, термін перебування можуть продовжити ще на два роки. Проте у кожної країни звичайно є ще й свої окремі правила, які стосуються біженців — і це також слід враховувати. Скажімо у Норвегії, перш ніж отримати доволі солідний пакет допомоги, втікачі, які не мають родичів, що можуть їх прийняти, змушені будуть доволі тривалий час прожити у спеціальних переселенських пунктах, спати в бараках з двоповерховими ліжками та харчуватися на спільній кухні. Звичайно, в порівнянні із бомбосховищем десь у Харкові чи Маріуполі, це дуже навіть шикарні умови. Але ті, хто не має подібного досвіду й покинув свою львівську чи тернопільську квартиру, аби переїхати мешкати до багатої скандинавської країни, навряд чи захочуть проходити через такі випробування.
Майже у всіх країнах, які приймають у себе біженців в пакет допомоги неодмінно входить фінансова підтримка. Багато хто розраховує на ці гроші, але робити цього не варто. Адже йдеться не про казкові суми — цих грошей вистачить в кращому випадку “на підтримку штанів”. А от щоб достойно жити, доведеться шукати роботу та важко працювати. Крім того, деякі країни роблять ставку передусім на практичну допомогу, а не фінансову. Скажімо поляки готові виплачувати українцям одноразову фінансову допомогу в розмірі всього 300 злотих (це трохи більше як 2000 гривень) на особу, плюс приблизно 1,2 тис. злотих на місяць (близько 8,5 тис. грн) упродовж 60 днів. Втім, згідно з новим спецзаконом про підтримку біженців з України, який набрав чинності 13 березня цього року, українці, які переїхали до Польщі, зможуть безкоштовно отримати житло та харчування, легально працевлаштуватися, дістати доступ до безкоштовної медицини, а учні та студенти матимуть змогу продовжити навчання у місцевих школах та університетах. Відповідно до закону, втікачі зможуть перебувати в Польщі упродовж 18 місяців. А якщо захочуть, то через дев’ять місяців зможуть подавати документи на отримання дозволу на тимчасове перебування в Польщі на термін до трьох років.
Трохи інша ситуація в Чехії. Країна впродовж півроку обіцяє виплачувати біженцям щомісяця по 5 тис. чеських крон (приблизно 6500 грн). Для цього, після прибуття до Чехії, вони повинні звернутись до одного з Регіональних центрів допомоги Україні та зареєструватись. В цій установі українці можуть вирішити питання, пов’язані з візою, медичною страховкою, стати на біржу праці, отримати консультацію із працевлаштування, дізнатися про школи та садки для дітей тощо. Якщо протягом півроку фінансове становище втікачів не покращиться (тобто вони не знайдуть собі роботи) виплати можуть продовжити ще на 5 місяців, але не більше.
В Німеччині до біженців ставлення диференційоване, втім, забезпечення основних базових потреб (харчування, одяг, здоров’я) їм гарантоване державою. Потреби тих, що мешкають у притулках, як правило, покриваються наданням речової допомоги — одягу, харчів, квитків на транспорт тощо. Якщо ж втікачі хочуть облаштувати свій побут самостійно, вони можуть розраховувати на щомісячну фінансову допомогу, в залежності від свого вікового чи сімейного статусу, у межах €249-367 (8040-11850 грн відповідно). Звісно, така підтримка не може надаватись вічно. Й не виключено, що умови її отримання з часом також можуть змінитись — зважаючи, скажімо, на значний наплив охочих потрапити у безпечну частину Європи. Вже сьогодні центри допомоги в багатьох країнах не справляються з навантаженням, а охочим зареєструватися доводиться займати черги ще з ночі й вистоювати у них багато годин.
Втім, рано чи пізно, війна закінчиться і гостинні господарі попросять втікачів на вихід. Спрогнозувати сьогодні, яка частина з них не захоче повертатися додому й забажає залишитись, вкрай складно. Деякі експерти кажуть, що таких буде не менше третини. Втім, все залежатиме як від розвитку самої ситуації, так і від багатьох дотичних факторів. Але найперше — від наслідків протистояння між Україною та путінською Росією. Якщо українцям вдасться розбити окупаційні війська й надовго відбити сусідам охоту себе “визволяти” та “рятувати”, а наші союзники дотримають обіцянок і справді запустять програму відбудови (на кшталт плану Маршала) та щедро її фінансуватимуть, тоді охочих повернутися до України буде багато. Але може статись інакше. Перемогти путінську Росію ми безсумнівно зможемо. Але якщо країна буде сильно зруйнована й партнери не поспішатимуть з допомогою, то багатьом біженцям банально не буде куди повертатися. Таку можливість теж варто враховувати. Та й сам процес відбудови й зализування ран є доволі довготривалим.
Крім того, не варто забувати, що чимало українців, котрі пережили жахіття, просто не захочуть знову заходити на чергове коло випробувань і ще раз ризикувати своїм відносним спокоєм та стабільністю (якщо їм, звісно, вдасться цього досягти на чужині). Тим паче, якщо вони будуть затребувані професійно. І мова не лише про ІТ-шників. Давно не секрет, що уся Європа, у більшій чи меншій мірі, потребує робочих рук та мізків. Польські та чеські працедавці у останні роки все активніше запрошують до себе українців. Тамтешні економіки гармонійно розвиваються й брак робочих рук стає все відчутнішим. Зі схожою проблемою зіткнулися й німці. Аби перебити конкуренцією з сусідами й привабити до себе заробітчан, вони навіть наважились максимально лібералізувати своє трудове та міграційне законодавство, що раніше було немислимим. Очевидно, що не всіх біженців, охочих залишитися, тамтешні чиновники та роботодавці захочуть пригріти. Але тих, хто не претендуватиме на постійні подачки, а навпаки, зуміє знайти роботу й добре себе зарекомендує, точно не поспішатимуть депортувати додому.
Врешті, все залежатиме від пропозиції та попиту. Якщо уряди європейських країн справді будуть зацікавлені у тому, щоб українці залишалися й працювали, і запропонують для них більш-менш привабливі умови, можна навіть не сумніватися, що чимало наших земляків цим скористаються. Адже поспішати у зруйновану країну без грошей та перспективи знайти роботу немає ніякого сенсу. Тим паче, що Україна після війни навряд чи миттєво оговтається від того, що пережила, та почне відбудовуватися шаленими темпами. Хоча б тому, що мільярди, які нібито вже конфіскували в окупантів і які зарезервовані на відбудову, ще потрібно отримати. Та й взагалі не варто розраховувати, що Україну одразу після перемоги почнуть завалювати доларами та євро. А зрештою, вагомим чинником залишиться й здатність нашого уряду ефективно розподіляти наявні кошти — і тут, як ми знаємо, питань більше, ніж відповідей.
Тому рішення чи залишатись у Європі, перетворившись із біженця в заробітчанина, чи їхати додому, кожен ухвалюватиме для себе самостійно, спираючись на цілком приземлені розрахунки стосовно власних життєвих перспектив на батьківщині. Ну і не варто забувати, що охочих поїхати з України на заробітки, або й назавжди, не бракувало й у передвоєнні часи. Скажімо за даними Gradus Research Company, у серпні 2021 року кожен другий українець хотів емігрувати. Головними причинами були низький рівень життя, нестабільність, поганий соціальний захист, корупція та неможливість розвивати бізнес. Звісно, у більшості це були лише декларації, які не втілювалися у діях. Але війна внесла корективи. Так, багато заробітчан повернулися додому, щоб захищати Україну від окупантів. Проте коли небезпека мине, а соціально-економічне становище залишиться тяжким, еміграційні настрої нікуди не зникнуть, а вельми вірогідно — посиляться. І біженці тут не стануть винятком, хіба що для них це буде питання не про виїзд, а про повернення.