Настав кінець трансатлантизму, і нам потрібна нова релігія
Чотири десятки років тому я висвітлював релігійні справи. І виявив, що, спілкуючись не для протоколу, церковні лідери – набагато менш догматичні, ніж на публіці. Протестантські біблійні проповідники, які відстоювали буквалізм Святого Письма, потай погоджувалися, що складні моменти потребують «тлумачення». Римо-католицькі священники називали церковні правила стосовно целібату і чоловічого священництва застарілими. Більшість вважала доктринальні розбіжності своєї релігії з іншими – дріб’язковими, порівнюючи з реальними загрозами секуляризму і (ба гірше) апатії.
Але висловлювати такі думки вголос означало б обурити віруючих і зруйнувати всю організовану систему релігії. І що тоді робити?
Мюнхенська конференція з безпеки також має квазірелігійний вимір, зі схожою невідповідністю між публічним сповідуванням і приватним баченням реальності.
Трансатлантична вечірка у баварській столиці – найважливіша подія в безпеково-клерикальному календарі. Дійсно, за лаштунками відбувається чимало цінних зустрічей, зокрема велике зібрання керівників розвідки. На головній сцені проводяться історичні заходи, як-от минулорічна полемічна атака віцепрезидента США Джей Ді Венса на європейське декадентство. Організатори майстерно жонглюють часом, локаціями й его учасників.
Однак найважливіша фіча конференції – порожні балачки. Цього року держсекретар США Марко Рубіо запевнив у лояльності й прихильності американців до Європи, але ніхто йому не повірив. Більшість релігійних вірувань засновано на засаді: не словом, а ділом. Рубіо пропустив зустріч, присвячену Україні (найважливіше питання для європейських союзників). Зате знайшов час відвідати Угорщину і Словаччину та похвалити їхніх прокремлівських автократичних політичних лідерів. Прихильні до НАТО американські республіканці не змогли взяти участі в зустрічі, позаяк спікер Майк Джонсон останньої миті скасував делегацію Палати представників.
Деякі європейські високопосадовці активно коментували. Президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн сказала, що виступ Рубіо був «дуже втішним». Генеральний секретар НАТО Марк Рютте заявив, що цілком нормально, що Рубіо пропустив зустріч, присвячену Україні. Але і їм ніхто не повірив.
Поки трансатлантична віра слабшає, беруть слово інші проповідники. Прем’єр Канади Марк Карні виступив із розгромною промовою на ще одній великій міжнародній зустрічі в Давосі, закликавши середні держави до співпраці. Президент Емманюель Макрон заявив у Мюнхені, що Європа повинна активізувати зусилля, щоб стати «геополітичною силою». Його німецький колега Фрідріх Мерц сказав, що претензії США на глобальне лідерство «були поставлені під сумнів і, можливо, змарновані» за президентства Трампа, але настав час відновлювати трансатлантичну довіру. Прем’єр-міністр Великої Британії сер Кір Стармер знову пообіцяв, що Сполучене Королівство буде в центрі європейської безпеки.
Але гучні заяви про нову релігію – не кращі за порожні балачки про зниклу. Британські збройні сили на практиці являють собою лише тінь потенціалу, затвердженого на папері. Макрон ледве керує Францією, що й казати про те, щоб очолити відродження європейської безпеки. Звісно, Німеччина має достатній економічний вплив, щоб змінити ситуацію. Але її культура безпеки відстає на кілька десятиліть (що було підкреслено в нещодавній військовій грі, в якій можновладці в Берліні вагалися, поки Литва зазнавала окупації).
Навряд чи хтось вірить, що німецький уряд має геополітичну міць для протистояння Росії й конкуренції з Китаєм! Ноїв ковчег, і той, видається кращим варіантом.
Проблема не в словах, а в діях. Безпека Європи потребує ефективних інституцій, щоб швидко і рішуче зосередитися на прийнятті рішень про оборону і стримування, з усіма складними компромісами, що передбачатимуться. Кожна країна повинна ризикувати і йти на жертви, як на внутрішньому, так і на зовнішньому рівнях, заради колективної безпеки. Відверто кажучи, питання стоїть так: чи підете ви воювати, щоб захистити іншу країну? За колишніх часів, Сполучені Штати, як гегемон європейської безпеки, ухвалювали й впроваджували ці рішення замість нас. Тепер ті часи здаються такими ж далекими, як влада середньовічного папства. Настав час для нової Реформації.
