Перша очевидність. Україна не програла війну.
Завтра її можуть примусити погодитися на несправедливий мир або, ще гірше, на капітуляцію. Вона може бути змушена, зрештою, якщо США її покинуть, відмовитися від територій, за які вона принесла стільки жертв.
Але я знаю ситуацію в країні. У березні та квітні цього року я знімав в околицях Покровська та Сум, а ще раніше – у Бахмуті та Часовому Ярі, у деяких з тих населених пунктів, про які
Кремль хвалиться щоранку та щовечора, що він їх захопив у запеклій боротьбі. Що йому дійсно вдається захопити, то це – невеликі локації без жодного особливого значення. До того ж, у більшості випадків їх не завойовують, а лише на час супутникового знімка відправляють на місце моторизований загін з десятка чоловік. Потім українське військо їх розбиває вщент.
Російського прориву немає, ось вона, правда. Немає відступу, а тим більше розгрому армії Зеленського. Його командири, звичайно, виснажені, але менше, ніж командири супротивника. А 20 % території, які сьогодні під окупацією Росії, вже були під її контролем, в основному, до початку широкомасштабного вторгнення.
Чи можна, отже, дипломатично подарувати Путіну те, чого він не зміг здобути військовим шляхом? Чи можна, коли фронт за три з половиною роки практично не зрушився з місця, вимагати від людей, які боролися з такою витривалістю і героїзмом, скласти зброю? Дехто цього бажає. Але це було б першим випадком у сучасній історії. І це було б ганьбою.
Друга очевидність. В Анкориджі, в Алясці, відбулось щось подібне на Мюнхенську змову, – але гірше.
У Мюнхені ще не до кінця розуміли, на що здатний Гітлер. Звичайно, певні підозри були.
Найбільш проникливі з наших керманичів зрозуміли, що він є передвісником безпрецедентної і неминучої світової катастрофи. Але це було в 1938 році, і, мабуть, ще можна було вірити йому на слово, коли він запевняв, нібито його жага завоювань зупиниться на Судетах, Чехословаччині або, можливо, Австрії.
Натомість у 2025 році всі карти були на столі. Ніхто не може не знати, хто такий Путін (глава терористичної держави) і які злочини він вже вчинив (три з половиною роки безперервного бомбардування українських міст і їхніх цивільних мешканців). І треба бути або сліпим, або наївним, або нечесним, щоб хоч на мить повірити, буцімто величезна Росія (найбільша країна світу) спровокувала цей катаклізм (який для неї також є руйнівним) з єдиною метою – захопити крихітний Донбас (який становить лише декілька тисяч кілометрів квадратних від її загальної площі).
Військова мета Путіна, як всім відомо, – це вся Україна. Його одержимість, яку він ледь приховує, полягає у дестабілізації Європи, демократичний вплив якої він вважає екзистанційною загрозою.
І справа всього його життя, про що він щороку повторює у своїй промові в клубі Валдай, – російському мікро-Давосі, – полягає в приниженні Америки, яку він вважає винною в розпаді тридцять п’ять років тому його безцінного Радянського Союзу. Саме цього чоловіка прийняв Трамп. Саме йому він аплодував, коли той виходив із літака. І саме для нього американські солдати, стоячи на колінах, розстелили червоний килим.
Тож, звичайно, загальне тло, можливо, змінюється.
Чи відбувається це завдяки Зеленському, який твердо тримається своєї лінії, що вкотре викликає захоплення? Або ж – завдяки його союзникам, на чолі з Макроном, які в понеділок, 18 серпня, на саміті у Вашингтоні нарешті продемонстрували свою рішучість серйозно поставитися до питання власної оборони? Чи завдяки мінливості Трампа?
Історія покаже. Але одне можна сказати напевно. Є людина, яка стоїть на своєму і не бажає змінювати бачення. Її звуть Владімір Путін. Існує тільки один спосіб під час переговорів, які, за словами Трампа, триватимуть «один-два тижні», змусити його вступити до гри, правила якої, схоже, були встановлені відновленим західним фронтом.
Необхідно продовжувати тиск на його економіку. Вже сьогодні слід погрожувати йому такими ж «красивими тарифами», як ті, що були встановлені для Євросоюзу.
Розширити фінансові санкції на його спільників і партнерів, таких, як Китай і Північна Корея.
Впровадити законопроєкти та акти на підтримку України та її Збройних сил, які на початку літа були ухвалені обома палатами американського парламенту. Або нагадати йому, що угода про рідкоземельні корисні копалини, яку Трамп сам же й підписав з Києвом, робить безпеку України питанням національної безпеки США.
Переговори про мир – це чудово. Але не варто забувати, що путінська Росія розуміє лише мову сили, – це буде ключовим моментом. Мир через силу. Це була формула Рональда Рейгана. Американська геополітика, ба більше, геополітика вільного світу не знайшли кращого способу забезпечити захист своїх народів і своїх цінностей.