Хто стоїть за нелегальними шахтами-«копанками»? Це питання лишається відкритим. Навіть якщо і порушують кримінальні справи щодо підпільного вуглевидобування, то їхніми фігурантами стають зазвичай прості шахтарі. Більше того, матеріали таких справ частіше за все лишаються без руху.
«Вони («копанки» – прим. ред.) можуть бути підпорядковані місцевому мерові, кримінальному «авторитету» чи директору сусідньої державної шахти, – стверджує відомий активіст профспілкового шахтарського руху Михайло Волинець. – Як правило, їх «дахують» працівники прокуратури чи міліції».
«Я не маю підстав стверджувати, що «дахування» має місце, – стриманіше говорить начальник Державної екологічної інспекції Луганської області Анатолій Гацко. – Але до кого б з правоохоронних органів я не звертався, всі йдуть назустріч, та це тільки на першому етапі – до логічного завершення, тобто порушення кримінальної справи, довести процес вдається не завжди».
Перевірки проводять усі без виключення правоохоронні відомства – із періодичністю раз на півтора-два роки «копанкам» оголошують війну. На час «бойових дій» нелегальні шахти зупиняють роботу, коли ж перевіряльники повертаються у свої офіси, підпільний конвеєр вмикається знов.
У 2005 році, в епоху першого приходу «помаранчевих» до влади, у «копанкових» містечках Донбасу регулярно влаштовували глобальні, і, головне, несподівані облави – то Генпрокуратура, то особисто новий-старий міністр внутрішніх справ Луценко. Місцевий «служивий» люд, в погонах чи в цивільному, під наглядом перевіряльників з Києва заносив до протоколів стандартні відповіді спійманих на гарячому простих найманих вуглерубів, чорних від підземного пилу: «Хто хазяїн? Не знаю. Працюю тут перший день». І наступного ранку, після від’їзду столичної облави, все поверталося на свої місця.
Центр вимагав від провінції конкретних дій – які ж фантастичні плани лягали на папір у відповідь! Пропонувалося, наприклад, мінувати старі ходи до вугільних неліквідів або, навіть, заливати кримінальні «дірки» нечистотами. Але де-факто жодну з копанок Донбасу не було зразково-показово знищено.
Тогочасний очільник Донецької обласної прокуратури Олексій Баганець розповідав тоді на прес-конференції, що до нього на прийом пробилася делегація «копанковласників», які щиро жалкували, що раніше, мовляв, мали справу з місцевою дрібнотою, ігноруючи «справжнього начальника». Щось там пропонували, не відходячи від каси. Прокурор відмовився і навіть не порахував для інтересу. То була чи не остання «пресуха» Баганця на Донбасі.
Коли 2006 року до влади повернулася «донецька» команда Януковича-Ахметова, тодішній міністр вуглепрому Сергій Тулуб зробив сенсаційну заяву: копанки потрібно легалізувати. Мовляв, гоніння на кримінальний вуглевидобуток все одно ні до чого не призводять. Незалежні вітчизняні експерти стверджують, що за тим несподіваним віражем приховані цілком зрозумілі бізнесові інтереси. Справа в тому, що український вуглепром давно перетворився зі звичайної галузі економіки на масштабний механізм «приватизації» державних коштів. Щороку з бюджету на реанімацію вугільного Донбасу виділяється, за різними підрахунками, від 5 до 7,5 млрд грн. Гроші хутко зникають у невідомому напрямку, а загальний рівень видобутку палива неухильно зменшується, підземна техніка старішає, шахти продовжують закривати.
2008 року «біло-блакитний» Кабмін планував нові, вражаючі перерахування на вугільну галузь. Аби якось виправдати струмок казенних мільярдів, спрямованих на малу Батьківщину, Тулуб урочисто зобов’язався невдовзі повернути вуглевидобування до «радянського» показника – 100 млн т щороку. Та де ж узятися тим ешелонам «чорного золота»? Швидше за все, із «копанок», де шахтарі працюють в середньовічних умовах.
Свою вигоду відчули також регіональні фінансово-промислові групи, що давно вибудували ланцюжки «вугілля – кокс – метал – прокат – долари». Недарма ж низові «копанкарі» стверджують, що останнім часом кількість «шефів» з високих кабінетів стрімко зменшується, а сама система нелегальних копалень концентрується під однією, вочевидь, сильною та рішучою рукою.